Я з болем прощаюся і з красою дитини — прагну дорослого, примітивнішого, потворнішого, сухішого, складнішого, що став дитиною-зерном, яке не можна розгризти зубами.

О, і я також хотіла би впевнитись, чи зможу я зараз також обійтися без коня, що п’є собі воду, такого красивого. Також я не хочу бути чутливою, адже чутливість створює красу; і чи могла б я також обійтися без неба, що рухається в хмарах? І без квітів? Я не хочу красивого кохання. Я не хочу напівсвітла, я не хочу витонченого обличчя, не хочу виразного. Я хочу невиразного. Я хочу нелюдського в людині; ні, це не небезпечно, тому що людина наділена людським, так чи інакше, за це не треба боротися: прагнення бути людиною для мене звучить занадто красиво.

Я хочу відчувати матерію речей. Людство просякнуте гуманністю, ніби це потрібно; і ця фальшива гуманність заважає людині та її людяності. Існує щось більш широке, більш глухе, більш глибоке, менш добре, менш погане, менш красиве. Навіть якщо та річ також наражається на ризик перетворитися на «чистоту», потрапивши у наші грубі руки, грубі і повні слів руки.

Грубі і повні слів руки.

— Потерпи, коли я кажу, що Бог — не красивий. І це тому, що Він не є ні результатом, ні висновком, і все, що ми вважаємо прекрасним, часто відбувається лише тому, що воно вже звершилося. Але те, що сьогодні потворне, через століття буде вважатися красою, бо воно завершить один зі своїх циклів. Я вже не хочу, щоб коло зімкнулося.

Я вже не хочу, щоб коло зімкнулося, цикл, який насправді ніколи не закінчується, і це ми завершуємо його завдяки своєму бажанню; я вже не хочу насолоджуватися легкістю любові до того, що привабливе лише через те, що воно, вочевидь, завершене, і воно вже не лякає мене, і я оманливо привласнюю його — я, пожирателька, що раніше була красивою.

Я не хочу краси, я хочу ідентичності. Краса була б доповненням, і тепер мені доведеться обходитися без неї. У світі нема тяжіння до краси, і досі це радше б шокувало мене: у світі не існує естетичної площини, не існує також естетичної площини добра, і це раніше шокувало б мене. Йдеться про значно більше. Бог — це більше, ніж добро з його красою.

Ах, розпрощатися з усім цим означає таке велике розчарування. Але саме в розчаруванні справджується обіцяне, обіцяне справджується через розчарування, через біль, тому спочатку треба пройти крізь пекло: доки не побачиш, що існує набагато глибший шлях до любові, і краса не зростає на цьому шляху. Існує лиш Бог, і всі суперечності існують всередині самого Бога, тож між ними й Богом нема суперечності.

Ох, всередині мене так болить відпустити все те, що для мене було світом. Покидати — це таке суворе й агресивне ставлення, що людина, яка відкриває рот для того, щоб сказати про те, що покинула, має бути заарештована та ізольована від зовнішнього світу — я сама волію вважати себе тимчасово відстороненою від себе, ніж мати мужність повірити в те, що все це — правда.

— Дай мені руку, не покидай мене, клянуся, я теж не хотіла: я також добре жила, я була жінкою, про яку можна було сказати «життя і кохання Г. Х.». Я не можу описати словами, якою була система, та я жила в системі. Ніби я була створена тим, що мене ж обмежує: це як біль живота, бо якби його не було, я б також втратила прекрасну надію на те, щоб колись позбутися болю в животі: моє колишнє життя було потрібне мені, бо саме через те, що воно було погане, я змогла насолоджуватися уявлянням надії, яку без такого життя я б не мала змоги пізнати.

І тепер я ризикую усією викоханою надією заради настільки більшої реальності, що я прикриваю очі рукою, тому що не можу опинитися віч-на-віч з надією, яка може справдитися так швидко — і навіть раніше, ніж я помру! Набагато раніше, ніж я помру. Мене також обпікає це відкриття: що існує мораль, в якій краса — це величезна страхітлива поверхневість. Тепер те, що мене приваблює і кличе мене — інертність. У мене є тільки цей екстаз, який уже також не є тим, що ми називали екстазом, адже це і не кульмінація. Але цей екстаз без кульмінації є інертністю, про яку я кажу.

Ох, говорити зі мною і з тобою — це німота. Говорити до Бога — це найніміше з того, що існує. Я знаю, що для тебе це звучить сумно, і для мене також, адже я все ще залежу від приправи цього слова. І саме через це німота мене непокоїть, ніби скрута.

Але я знаю, що маю зректися себе: взаємодія з матерією має відбуватися через шепіт, а щоб говорити до Бога, я маю скласти роз’єднані склади. Моя потреба постала з того, що я втратила нелюдське — мене вигнали з раю, коли я стала людиною. І справжня молитва — це німий нелюдський ораторій.

Ні, я не маю піднестися через молитву: я маю, наповнена, перетворитися на яскраве ніщо. У тому, про що я говорю до Бога, не має бути сенсу! Якщо в цьому є сенс, то це тому, що я роблю помилку.

О, зрозумій мене правильно: я нічого не забираю від тебе. Натомість вимагаю від тебе. Знаю, що здається, ніби я відмовляюся від твоєї і своєї людяності. Але все навпаки: чого я прагну — то жити тим першопочатком, споконвічним, яке й привело до того, що деякі речі сягнули того рівня, на якому прагнуть бути людьми. Сама ж я хочу жити, як те найскладніше, що є в людині: жити як зародок нейтральної любові, адже саме із цього джерела почало народжуватися те, що згодом спотворилося в сентиментальностях до такої міри, що в самій серцевині було задушене збагаченням і розчавлене всередині нас людською лапою. Ця любов набагато більша за ту, якої я вимагаю від себе: це настільки величніше життя, що в ньому навіть нема краси.

Тепер я маю ту важку мужність, яка болить мені, як плоть, що змінюється під час пологів.

Але ні. Я ще не все розповіла.

Не зовсім так, що я збираюся зараз розповісти — це все, що лишилося. У цій моїй розповіді мені самій бракує набагато більше: наприклад, не вистачає батька і матері; я досі не мала сміливості вшанувати їх; бракує й стількох принижень, які я пережила і не згадую про них, бо покірний лиш той, хто cкромний, і замість говорити про приниження я маю говорити про те, як мені не вистачає покірності; а покірність — це набагато більше, ніж почуття, це реальність, на яку дивишся з хоча б трохи здоровим глуздом.

Лишилося ще багато про що розповісти. Але є дещо, що конче треба сказати.

(Що я знаю напевне: якщо дійду до кінця цієї історії, то не завтра, а сьогодні їстиму і танцюватиму в «Топ-Бамбіно», мені конче потрібно веселитися і відволіктися. Я одягну нову синю сукню, яка робить мене худішою і виразнішою, зателефоную Карлосу, Жозефіні, Антоніо, я вже й не пам’ятаю, хто із цих двох чоловіків, як я думала, був закоханий в мене, чи обидва були, я їстиму креветки і не думатиму ні про що, і я знаю, чому їстиму креветки, сьогодні, сьогодні ввечері моє повсякденне життя відновиться, і до кінця днів мені буде потрібна моя легка і солодка, добродушна вульгарність, мені, як і усім, потрібно забутися).

Але я ще не все розповіла.

Але я ще не все розповіла.

Я не розповіла, як, сидячи там нерухомо, я все ще з великою відразою, так, досі з відразою, дивилася на жовтувато-білу масу поверх сірого таргана. І я знала, що поки відчуватиму ту відразу, світ утікатиме від мене, і я втікатиму від себе. Знала, що відчувати відразу до тарганів було в своїй суті чимось хибним у житті. Якщо для мене є відразливою лише думка про поцілунок прокаженого, то це означає, що я втратила первісне життя в собі... адже відраза суперечила мені, суперечила моєму єству.

Тоді те, про що я із жалю до себе не хотіла думати, я врешті почала обдумувати. Я не могла вже стримуватися, думала, що тепер насправді міркую.

Тепер, із жалю до вигаданої руки, яку тримала в своїй, із жалю до того, що мене не зрозуміють, не хочу брати її із собою у той жах, в який вчора занурилася сама.