І це не небезпечно, я клянуся, що це не небезпечно.

Бо стан благодаті існує завжди: ми завжди спасенні. Усі перебувають у стані благодаті. Людину п’янить, коли вона усвідомлює, що вона в благодаті, відчуття, що ти в благодаті — це дар, і мало хто наважується пізнати його. Але небезпеки згинути немає, тепер я знаю: стан благодаті — притаманний людині.

— Послухай, я звикла лише переборювати. Для мене надія була відтермінуванням. Я ніколи не полишала свою душу напризволяще, і я швидко самоорганізовувалася в людину, бо втратити людську подобу — надто великий ризик. Але тепер бачу, що насправді відбувалося зі мною: моя віра була така мала, що я всього-на-всього вигадала майбутнє, так мало вірила у те, що існує, що відкладала власне життя й майбутнє.

Але тепер я виявила, що навіть не обов’язково мати надію.

Це набагато серйозніше. О, знаю, що я знову вплутуюся у небезпечні речі і що мені варто припинити ці розмови із самою собою. Не варто говорити, що надія не потрібна, бо безнадія може перетворитися — бо я слабка — на засіб знищення. А для тебе вона може перетворитися на цілком придатну нищівну зброю.

Я не одразу могла зрозуміти, як і ти, що відмовитися від надії — насправді означає дію, миттєву. Ні, не руйнівну, зачекай, дай мені зрозуміти себе. Це заборонена тема не тому, що це щось погане, а тому, що через це ми наражаємося на ризик.

Я знаю, що якщо покину те, що було цілим життям, побудованим на надії, я знаю, що покинути це все — заради більшого — аби бути живим, покинути все — так само боляче, ніби розставання із ненародженою дитиною. Дитина — та ще не народжена дитина, лише надія на її народження, і це пригнічує.

Але я знаю, що я хочу і не хочу стримувати себе водночас. Це немов перебувати у передсмертній агонії: щось хоче вивільнитися зі смертю й водночас боїться покинути безпечний прихисток тіла. Я знаю, що говорити про безнадію — небезпечно, але послухай — всередині мене відбувається глибока алхімія, і вона народжувалася у пекельному вогні. І це дає мені найбільше право: право на помилку.

Послухай, без страху і без страждань: безсторонність Бога така велика і життєво потрібна, що я, нездатна витримати Божу келію, наділила його людським. Я знаю, що зараз неймовірно небезпечно виявити, що Бог має нелюдську силу — тому що знаю, о, я знаю! Що це немов порушити домовленості!

Це ніби майбутнє, що вже не настане. І ми безсилі проти цього, ми нужденні.

Але послухай хвилину: я не кажу про майбутнє, я кажу про постійне теперішнє. А це означає, що надії не існує, бо тоді це вже не віддалене майбутнє, а сьогодення. Тому що Бог не обіцяє. Він набагато більший за це: Він є й ніколи не перестає бути. То ми ті, хто не може витримати це постійно присутнє світло, тож ми обіцяємо його на потім, тільки щоб не відчувати його тут і зараз. Теперішнє — це сьогоднішнє обличчя Бога. Жах полягає в тому, що ми знаємо: саме в житті ми бачимо Бога. Зі справді відкритими очима бачимо Бога. І якщо я віддаляю обличчя реальності до після-моєї-смерті, то це через лукавство, бо волію бути мертвою, коли побачу Його, тож думаю, що насправді не побачу Його, так само, як мені вистачає мужності мріяти лиш тоді, коли сплю.

Я знаю, що те, що відчуваю — це серйозно, і воно має силу мене знищити. Тому що... тому що це так, ніби я повідомила собі, що Царство небесне вже настало.

А я не хочу Царства небесного, не хочу, я можу витримати лише його обіцянку! Мої новини від мене ж — то щось катастрофічне, і, знову ж таки, майже демонічне. Але це лише через страх. Це страх. Тому що відмовитися від надії означає, що я маю почати жити, а не просто обіцяти собі, що почну. І це мій найбільший страх. Досі я чекала. Але Бог — це сьогодні: Його царство вже настало.

І Його царство, любове моя, також від світу цього. Мені забракло сміливості перестати втілювати обітницю, і я пообіцяла собі, як доросла, яка не має сміливості прийняти те, що вона вже доросла, й обіцяє собі стати більш зрілою.

Ось таким чином я зрозуміла, що божественна обітниця життя тепер виконувалася і що вона виконувалася завжди. Раніше мені лише час від часу нагадували, у миттєвому, а потім — віддаленому видінні, що обітниця — це не лише на майбутнє, а також учора, і це завжди сьогодні: але це збентежило мене. Я б воліла продовжувати просити, не наважуючись мати все зараз.

І я маю. Завжди матиму. Я маю лише потребу. Потреба ніколи не зникає, адже потреба є частиною моєї інертності. Те, що я робитиму із проханням і з тим, чого мені бракує — це буде життя, яке я створю зі свого життя. Не постати перед ликом надії — це не відмова від прохання! І це також не утримання від того, чого бракує. Ах, це радше розширити його, це нескінченно розширити прохання, що народжується з потреби.

Нескінченно розширити прохання, що народжується з потреби.

Коров’яче молоко не для нас тече, та ми його п’ємо. Квітка не для того була створена, щоб ми дивилися на неї, нюхали її, та ми споглядаємо і нюхаємо квіти. Чумацький Шлях існує не для того, щоб ми знали про його існування, та ми знаємо. І ми знаємо Бога. І те, що нам від Нього потрібно, ми отримуємо. (Не знаю, що саме ми називаємо Богом, та Його можна так назвати). І якщо ми мало знаємо про Бога, то тому, що нам потрібно мало: ми маємо від Нього лише те, що для нас життєво потрібне, маємо від Нього лиш те, що в нас є. (Ми відчуваємо тугу не за Богом, якого нам бракує, а тугу за собою, нам бракує нас; ми відчуваємо тугу за нашою неможливою величчю: моя недосяжна реальність — це мій втрачений рай).

Ми страждаємо від ненаситності, хоча не настільки й голодні, та однаково дуже хочемо ще глибше відчувати задоволення, яке б наситило дуже голодних. Ми п’ємо лише стільки молока, скільки достатньо нашому тілу, і дивимось на квітку лише доти, доки сягаємо поглядом і насичується наша неглибока потреба. Та що більше ми чогось потребуємо, то більше для нас існує Бог. Що більше ми можемо, то більше ми маємо Бога.

Він полишає нас. (Він не був народжений для нас, і ми не були народжені для Нього, як ми, так і він водночас). Він безперервно зайнятий буттям, як і все, що існує і зайняте буттям, однак, Він не проти, щоб люди єдналися з Ним, зайняті буттям, обміном, таким плинним і постійним, — як саме життя. Він, наприклад, використовує нас повністю, адже в жодному з нас немає нічого з того, чого потребує Той, чиї потреби є абсолютно нескінченними. Він використовує нас і не заважає нам користатися Ним. Руда, що лежить у землі, не є відповідальною за те, що її не використовують.

Ми дуже відсталі, і ми не знаємо, як використати Бога у взаємообміні — немов ми ще не дізналися, що молоко можна пити. Через кілька століть або через кілька хвилин ми зможемо з подивом сказати: подумати тільки, Бог був завжди! Хто був недовго, то це я, — так само, як ми сказали би про нафту, яка врешті знадобилася людям достатньою мірою, щоб навчитися видобувати її з надр землі, так само, як одного дня ми оплакуватимемо тих, хто помер від раку, не скориставшись ліками, що вже ось є. Нам, звичайно, досі не потрібно помирати від раку. Все є — ось. (Можливо, істоти з іншої планети вже знають ці речі і вже живуть у природному для них взаємообміні; для нас взаємообмін наразі був би «святістю» і повністю порушив би наші життя).

Коров’яче молоко ми п’ємо. А якщо корова не дає його, ми застосовуємо насильство. (І в житті, і в смерті все законно, життя завжди є питанням життя і смерті). До Бога ми також можемо прокласти шлях через насильство. Він сам, коли Йому найбільше потрібен хтось із нас, обирає когось і чинить над ним насильство.

Але моє насильство проти Бога можна вважати насильством проти себе самої. Мені потрібно чинити насильство над собою, щоб виробити потребу більшого. Щоб я стала такою відчайдушно більшою, щоб стати порожньою і нужденною. Так я торкнуся витоків потреби. Велика порожнеча в мені стане місцем мого існування; моя відчайдушна нужденність буде великою волею. Я можу чинити насильство над собою, доки не матиму нічого і потребуватиму усього; нужденна, я отримаю, адже знаю, що справедливо було б дати більше тому, хто просить більше, моя вимога рівноцінна моїй величині, моя порожнеча — це моя міра. Можна також зневажати Бога через любов, наповнену гнівом.