О, і я не хочу цього всього! Я ненавиджу те, що я змогла побачити. Я не хочу цього світу, створеного з матерії!

Я не хочу його. Але я не можу не відчувати себе наповненою зсередини вбогістю неясного й інертного: річ жива, мов дика трава. І якщо це пекло, то це і є рай: мені належить обирати. Я маю визначитися: бути демоном чи янголом; якщо оберу демонічне, то це пекло; якщо янгольське, то це — рай. О, я відправляю свого янгола торувати шлях для мене. Ні, не самого янгола: натомість свою людяність і її милостивість.

Я відправила свого янгола для того, щоб він торував для мене шлях і щоб попередив каміння, що я скоро йтиму, аби воно стало лагідніше до мого невігластва.

І це був мій найлагідніший янгол: той, що знайшов шматок речі. Він міг знайти лиш те, що було. Адже навіть коли щось падає з неба, то це метеорит, тобто шматок матерії. Мій янгол дозволяє мені поклонятися шматкові заліза або скла.

Але я маю утриматися від того, щоб дати назву цій речі. Назва — посередник, що запобігає взаємодії з річчю. Назва речі — то інтервал щодо речі. Бажання заповнити його — велике — бо очевидні речі такі марудні.

Бо очевидні речі такі марудні.

О, то ось чому я завжди певним чином любила нудьгу. І її постійну ненависність.

Тому що нудьга не має смаку і на вигляд, як сама річ. А я не була достатньо великою: лише великим людям подобається одноманітність. Взаємодія з атональним надзвуком наповнює невимовною радістю, яку може витерпіти лише плоть, що перебуває в любові. Великі люди настільки наповнені життям, що вони не лише витримують атональне, а й прагнуть його.

Раніше у своїх думках я постійно намагалася перетворити атональне в тональне, щоб розділяти нескінченне на купу кінечних, не розуміючи, що кінечне — це не кількість, а якість. І я відчувала, що є неузгодженість в усьому цьому, адже попри те, яким довгим вийде цей набір кінечностей, він не може вичерпати залишкову якість нескінченного.

А от нудьга — нудьга була єдиним способом, в який я могла відчути атональне. І я просто не знала, що мені подобалася нудьга, бо страждала від неї. А якщо йдеться про життя, то страждання не є мірилом життя: страждання є фатальним побічним продуктом, та хоч яким гострим воно було б, воно мізерне.

О, я мала б усвідомити все це набагато раніше! Я, таємною темою якої було невиразне. Мене зачаровувало невиразне обличчя; мене приваблював момент, що не був кульмінаційним. Що стосується природи, то в природі я любила її яскраву невиразність.

— О, не знаю, як тобі сказати, бо я лише тоді красномовна, коли помиляюся, помилка змушує мене сперечатися і думати. Але як із тобою говорити, якщо коли я говорю важливі речі, настає тиша? Як тобі розказати про невиразне?

Навіть у трагедії, адже справжня трагедія полягає у невблаганності її невиразності, що й є її справжньою суттю.

Іноді... іноді ми самі виявляємо невиразне: так роблять у мистецтві, у проявах тілесної любові також: виявляти невиразне означає творити. В глибині свого єства ми такі, такі щасливі! тому що немає єдиного способу налагодити зв’язок із життям, це може навіть бути шкідливо! Або болісно, або майже неможливо — і все це, все це перед тим, як померти, все це навіть коли ми не спимо! А також іноді виникає роздратування через атональне, що є глибокою радістю: надломлене атональне — це політ, що набирає висоту, — природа є розбурханим атональним, так утворилися світи: надломлене атональне.

І нехай ми дивимось на листя, таке важке і зелене, чимось занепокоєне, листя таке сліпе і таке зелене. І нехай ми відчуватимемо в своїх руках, що усе має вагу, вага не вислизає від невиразної руки. Нехай не прокинуться несвідомі, ті, поглинуті відчуттям ваги матеріального. Одним із доказів існування матерії є вага: лиш те може літати, що має вагу. І лиш те може впасти — небесний метеорит, що має вагу.

Чи все — це досі лише моє бажання насолоджуватися називанням речей? Чи це моє бажання відчути екстаз від надзвичайної краси, розуміння, надзвичайного прояву любові?

Тому що нудьга — це занадто первісне щастя! І саме через це рай для мене — нестерпний. Я не хочу раю, я сумую за пеклом! Мені не дотягнутися до раю, тому що рай позбавлений людського смаку! Він на смак, як річ, а життєво важливі речі не мають смаку, як кров у моєму роті, коли я поріжуся і висмоктую кров, мене лякає, що моя власна кров не має смаку людської крові.

І грудне молоко, що є людським, материнське молоко первісне, і воно не має смаку, воно без смаку, я куштувала його — це немов різьблене око статуї, порожнє, безвиразне, адже мистецтво хороше тоді, коли воно торкається невиразного, найгірше мистецтво — це виразне мистецтво, таке, що переступає й відкидає: шматок заліза і шматок скла, і посмішку, і крик.

— О, рука, що тримає мене, якби мені не було потрібно стільки себе, щоб творити своє життя, я б уже мала життя!

Але в людському сенсі це було б руйнуванням: проживати життя замість того, щоб проживати власне життя, заборонено. Проникнення в божественну матерію — це гріх. І цей гріх має невиправну кару: той, хто наважується розкрити цю таємницю, втрачаючи своє особисте життя, розбурхує людський світ. Я також могла облишити свої міцні підвалини в повітрі, навіть знаючи, що їх можна розібрати — якби не спокуса. І спокуса може завадити нам перебратися на інший берег.

Але чому б не лишитися всередині, не намагаючись перебратися на інший берег? Лишитися всередині — це безумство. Я не хочу лишатися всередині, бо тоді пройдений шлях до людяності, такий тривалий і поступовий, втрачає сенс.

Я не хочу втратити свою людяність! О, це боляче, її втратити, любове моя, це немов залишити ще живе тіло, що відмовляється вмирати, це наче відірваний хвіст ящірки.

Але вже було запізно. Я мала би бути більшою за мій страх, і я мала побачити, із чого була зроблена та моя людяність. О, я повинна мати таку впевненість і віру в істинну, приховану суть моєї людяності, щоб не відчувати страху побачити людське зсередини.

Щоб не відчувати страху побачити людське зсередини.

— Дай мені знову свою руку, я все ще не знаю, як втішити себе правдою.

Але — посидь-но зі мною хвилинку — найбільшою зневірою в істині людяності було б вважати, що істина може знищити людяність. Почекай на мене, почекай: я знаю, що пізніше навчуся, як вписати все це у щоденний розпорядок — не забувай, що мені також потрібне повсякденне життя!

Але подивися, моя любове, істина не може бути поганою. Істина — це істина, і саме тому, що вона незмінно є тим, чим вона є, вона мала стати для нас найбільшою запорукою, так само, як бажання нашого батька або матері є таким фатальним, що воно мало стати нашою основою. Отже, отак, розумієш? чому я маю боятися їсти хороше або погане? бо якщо вони існують, то це тому, що і вони — те, що існує.

Почекай на мене, я знаю, що йду туди, де боляче, бо втрачаю, що мала, але зачекай, я протримаюся ще трошки. Хтозна, можливо, від усього цього народиться ім’я! ім’я без слова, яке попри те закладе істину у моє людське становлення.

Не бійся так, як я боюся: в тому, щоб побачити життя у його власній плазмі, в його ж крові, не має бути нічого поганого. Це небезпечно, це гріховно, але це не може бути погано, бо ми створені із цієї плазми.

— Послухай, не бійся: пам’ятай, що я з’їла заборонений плід, та все ж мене не обпалила оргія буття. Отож, послухай: це означає, що я знайду прихисток і навіть більше: ніж якби не торкалася плоду життя... Послухай, це тому, що я пірнула в безодню, бо я починаю любити безодню, з якої я створена. Ідентичність може бути небезпечною через велике задоволення, що може перетворитися на просто задоволення. Але тепер я приймаю почуття любові!