Це майже неможливо. Адже в невиразності любові — безперервна радість, немов шелестіння листя на вітрі. І я вписалася в невиразну оголеність жінки на стіні. Та сама невиразність, та, що поглинула мене згубною і жадібною радістю, це було в тій самій невиразності, в якій я тепер чула інший різновид безперервної радості кохання. Те, чим є Бог, більше проявлялося у невиразному шумі листя на вітрі, ніж у моїй давній людській молитві.

Хіба що я могла б проказати справжню молитву, і це здавалося б мені та всім іншим кабалою чорної магії, безвиразним бурмотінням.

Це бурмотіння, позбавлене будь-якого людського сенсу, було б моєю ідентичністю й заторкувало б ідентичність речей. Я знаю, що в стосунку до людини ця невиразна молитва була б жахіттям. Але стосовно того, хто є Богом, це було би — буттям.

Я була змушена увійти в пустелю, щоб із жахом зрозуміти, що пустеля жива, зрозуміти, що тарган — це життя. Я відступала, поки не усвідомила, що людське в мені поступається найглибшому життю — і щоб зробити це, я мала виявити диявольську мужність і відпустити почуття. Мені довелося уникнути надавання життю людських цінностей, щоб осягнути велич, набагато більшу, ніж людська — велич Бога. Чи просила я про найнебезпечніше і найзабороненіше? Ризикуючи власною душею, чи вимагала б я відчайдушно побачити Бога?

І тепер я немовби стояла перед Ним і не розуміла — я марно стояла перед Ним, і я знову була перед небуттям. Мені, як і всім іншим, було дано усе, та я прагнула більшого: я хотіла знати про все те. І я продала свою душу, щоб знати. Але тепер я знала, що продала її не дияволові, але, що набагато небезпечніше: Богові. І що Він дозволив мені прозріти. Та Він знав, що я не розумітиму, як бачити те, що я бачила: пояснення загадки — це лише повторення загадки. Чим Ти є? І відповідь: Ти є. Чим Ти існуєш? І відповідь: тим Ти існуєш. Я мала можливість ставити питання, та я не мала змоги почути відповідь.

Ні, я не знала навіть як поставити питання. А все ж відповідь однаково являлася мені від моменту народження. Саме через ту безперервну відповідь я, на зворотньому шляху, змушена була шукати питання, на яке вона відповідає. Тоді я заблукала в лабіринті питань, і ставила питання навмання, сподіваючись, що час від часу якесь із них буде доречним для відповіді, і тоді я зрозумію відповідь.

Але я була немов людина, яка сліпа від народження і без нікого поруч, хто бачив, не могла навіть поставити запитання про зір: вона не знала, що зір існує. Але оскільки зір дійсно існував, навіть якщо сама людина не знала, як це, і ніколи про це не чула, та людина все одно застигла б, стривожена, уважна, не вміючи запитати про те, про що вона не знала — їй би не вистачало того, що їй мало належати.

Їй би не вистачало того, що їй мало належати.

— Ні. Я не все тобі розповіла. Я все ще хотіла перевірити, чи вдасться мені хоч трохи перестати покладатися на себе. Але моє звільнення відбудеться лише за умови безсоромного визнання власного невігластва.

Тому що, сидячи на ліжку, я тоді сказала собі:

— Мені було дано все, і поглянь-но лише, чим є оте все! Це тарган, що живий і що скоро помре. А потім я подивилася на клямку на дверях. Потім подивилася на дерево шафи. Подивилася на віконне скло. Поглянь-но лише, чим є оте все: це шматки чогось, шматок заліза, шматок піску, шматок глини, шматок скла. Я сказала собі: поглянь, за що я боролася, щоб мати рівно те, що вже мала, я повзла доти, доки мені не відкрилися двері, двері до скарбниці, що я шукала: і поглянь-но: що виявилося скарбом!

Скарб був шматком металу, шматком побілки стіни, шматком матерії, що стала тарганом.

У доісторичні часи я розпочала свій шлях пустелею, і без зорі, що вела б мене, мене вела лише загибель, лише невдача — доки, майже мертва в екстазі втоми, осяяна пристрастю, я врешті знайшла скриню. І у скрині, у славетному сяйві, була захована таємниця. Найвіддаленіша таємниця у світі, непрозора, але така, що засліплювала мене сяйвом свого простого існування, славно виблискуючи й ранячи мені очі. Всередині скрині таємниця:

шматок чогось.

Шматок заліза, вусик таргана, вапно зі стіни.

Моя втома вклонялася в ноги цій речі, у пекельному обожнюванні. Таємницею сили була сила, таємницею любові була любов, — і коштовність світу — це непрозорий шматок чогось.

Непрозорість відбивалася в моїх очах. Таємниця мого тисячолітнього шляху оргії, смерті, слави, спраги, доки я нарешті знайшла те, що мала завжди, і для цього спочатку мені довелося померти. О, я говорю про все настільки відверто, що це може здаватися символічним.

Шматок чогось? Таємниця фараонів. І заради цієї таємниці я майже віддала життя...

Більше, набагато більше: щоб отримати ту таємницю, якої я досі не розуміла, я б знову віддала життя. Я ризикувала світом у пошуках питання, що являється після відповіді. Відповідь, що лишилася таємницею, навіть коли з’ясувалося, в чому полягало само питання. Я не знайшла людської відповіді на загадку. Але більше, набагато більше: я знайшла саму загадку. Мені забагато було дано. Що я могла зробити із тим, що було мені дано? «Не давайте святого псам»[9].

І я навіть не торкалася цієї речі. Я торкалася лише простору між мною і вузлом життя — я була у місці когезійної та направленої вібрації життєво важливого вузла. Життєвий вузол вібрує під вібрацію мого наближення.

Моє найбільше наближення завмирає на відстані кроку. Що зупиняє мене від того, щоб зробити цей крок уперед? Це неясне випромінювання водночас і речі, і мене. Ми відштовхуємо одна одну схожістю; через схожість ми не проникаємо одна в одну. А якщо зробити крок?

Не знаю, я не знаю. Тому що цієї речі ніколи не можна буде по-справжньому торкнутися. Життєвий вузол — це палець, що вказує на нього — і те, на що було вказано, прокидається, немов міліграм радію посеред тихої пітьми. Потім стає чутно мокрих цвіркунів. Найменша часточка світла не змінює темряви. Бо темрява не освітлюється, темрява — це спосіб буття: темрява — це життєвий вузол темряви, а живого вузла речі неможливо торкнутися.

Чи мені доведеться звести річ до того, що існує навколо недоторканого в речі? Боже мій, дай мені те, що Ти зробив. Чи Ти це мені вже дав? І чи я насправді не можу зробити крок, щоб отримати те, що Ти вже зробив? Чи це я — те, що Ти зробив? І я не можу зробити крок собі назустріч, собі, що є Матерією і Тобою. Дай мені те, чим Ти є в мені. Дай мені те, чим Ти є в інших, Ти — це він, чоловік, я знаю, знаю, тому що коли торкаюся, я бачу його. Але він, чоловік, дбає про те, що Ти даєш йому, і загорнувся в оболонку, що була створена спеціально для мене, щоб торкатися і бачити. А мені потрібно більше за оболонку, яку я також люблю. Мені потрібне те, що я Тебе люблю.

Але крім оболонки я знайшла лише саму загадку. І я вся тремтіла через страх Божий.

Я тремчу через страх і обожнювання того, що існує.

Те, що існує і що є лише шматком чогось, я досі маю прикривати рукою очі, захищаючи їх від неясності того всього. О, жорстока нестяма в любові до того, що існує, перевершує можливості моєї свідомості. Я боюся такої кількості матерії — матерія вібрує від уваги, вібрує від процесу, вібрує від властивої дійсності. Те, що існує, сильними хвилями б’ється об незламне насіння, яким є я, і це насіння котиться поміж безоднями тихих хвиль існування, котиться і не розчиняється, те насіння-зерно.

Зерном чого я є? Зерном речі, зерном існування, зерном тих самих хвиль інертності-любові. Я, людина, — зародок. Зародок ледь чутливий — це його єдина особлива властивість. Зародку болить. Зародок — затятий і кмітливий. Мій запал — мій найпервісніший голод: я справжня тому, що затята.

Із зародка, яким я є, також створена ця щаслива матерія, речі. Це — існування, вдоволене власним рухом, глибоко занурене лише у власний рух, і цей рух вібрує усюди. Цей шматок речі всередині скрині — це таємниця сховку. І він також створений із цієї таємниці, скриня, в якій зберігається найцінніше світу, також зроблена із цієї таємниці.