Спокуса насолоди. Спокуса полягає в тому, щоб живитися просто з джерела. Спокуса живитися просто від закону. І покарання в тому, щоб ніколи не хотіти перестати їсти, і їсти себе, адже я така сама їстівна матерія. І я шукала прокляття, як радості. Я шукала найбільш оргіастичне в собі. Я б ніколи не знала спочинку: я викрала мисливського коня короля радості. Я зараз була гіршою за себе саму!

Ніколи більше я не знатиму спокою: я викрала мисливського коня короля Шабату. Якщо я на мить засну, мене розбудить луна іржання. Не рухатися марно. У темряві ночі я тремчу, чуючи сопіння. Я вдаю, що сплю, але кінь дихає у тиші. Він нічого не мовить, та він дихає, він дихає і вичікує. Щодня буде одне й те саме: перед приходом ночі я впаду у меланхолію — і задумливість накриє мене. Я знаю, що перший барабан на горі сповіщає про прихід ночі; знаю, що третій вже накриє мене своєю грозою. А до п’ятого барабана я знепритомнію у своїй жадібності. До світанку, коли звучать останні й ледь чутні барабани, я опинюся, не знаючи як, біля струмка, не знаючи, що я накоїла, біля величезної втомленої голови коня.

Втомленої через що? Що ми зробили, ті, що скачуть у пеклі радості? Мене не було два століття. Востаннє, коли я злазила із зачарованого сідла, мій людський смуток був таким неосяжним, що я поклялася «ніколи знову». Однак у мені триває погоня. Я розмовляю, я прибираю в будинку, я посміхаюся, але знаю, що в мені триває погоня. Я відчуваю тугу, як та, хто помирає. Я не можу вже спинитися.

І я знаю, що коли він покличе мене вночі, я піду. Я хочу, щоб кінь знову вів уперед мої думки. Саме від нього я навчилася. Якщо думка — це ця година поміж гавкотом. Собаки гавкають, мені стає сумно, тому що я знаю, із сяючими очима, що я піду. Коли вночі він кличе мене до пекла, я йду. Я спускаюся, як кіт по дахах. Ніхто не знає, ніхто не бачить. Я віддаляюся у темряві, німа і сяюча. За нами погоня із п’ятдесяти трьох флейт. Дорогу нам вказує кларнет. А більше мені нічого знати не дано.

На світанку я побачу нас, знесилених, біля струмка, без уявлення про те, які злочини ми скоїли до настання світанку. В моєму роті і на копитах коня — сліди крові. Що ми приносимо в жертву? На світанку я стоятиму біля німого вершника, поки перші церковні дзвони стікатимуть струмками, а решта флейт — скрапуватимуть з мого волосся.

Ніч — це моє життя, настають сутінки, радісна ніч — то моє сумне життя. Викради, забери у мене вершника, адже від крадіжки до крадіжки — і я вже впоралась до того, як сонце зійшло, і перетворила світанок на передчуття: вкради швидше вершника, не гай часу, поки ще не пізно, якщо дійсно ще є час, тому що для того, щоб викрасти вершника, я мала вбити Короля, а вбивши його, я вкрала Його смерть. І радість від убивства заповнює мене насолодою.

Я їла сама себе, адже я — також жива матерія Шабату.

Я їла сама себе, адже я — також жива матерія Шабату.

Що це було, як не спокуса, хоч і набагато більшою мірою, через яку пройшли усі святі? І звідки той, хто був святим чи ні, виходить освячений, чи ні. Цій спокусі пустелі я, простачка, божевільна, піддалася б, або я перша істота, що вийде з неї живою.

— Слухай, існує таке явище, що називається людська святість, і це не святість святих. Боюся, навіть Бог не зрозуміє, що людська святість небезпечніша за святість божественну, що світська святість болючіша. Хоча сам Христос знав: якщо вони зробили з ним те, що вони зробили, з нами вони вчинили б набагато гірше, бо Він сказав: «Бо коли таке роблять зеленому дереву, то що буде сухому?»[8]

Випробування. Тепер я розумію, що таке випробування. Випробування означає, що життя випробовує мене. Але випробування означає, що я також роблю спроби. І спроби можуть перетворитися на ще більш непогамовну спрагу.

Зачекай на мене: я виведу тебе з пекла, до якого я спустилася. Почуй мене, почуй:

бо від радості без упину в мені вже здійнявся плач, що більше нагадував плач від щастя. Це не було ридання від болю, я ніколи раніше його не чула: це було через моє життя, яке відійшло, щоб я відродилася. У тих пісках пустелі я ставала тендітною й несміливою першою офірою, немов квітка. Що я віддавала? що я могла від себе запропонувати — я, що була пустелею, я, що просила й отримала?

Я принесла пожертву — ридання. І я врешті ридала у моєму пеклі. І я несла на собі крила пітьми, вологі від мого поту, і я несла їх, і змочувала їх своїм потом для себе — для того, ким є Ти, Ти, сяйво тиші. Я не є Ти, але у мені є Ти. І принаймні через це я ніколи не зможу насправді відчути Тебе: тому що Ти є мною.

Боже, я з великим здивуванням починала розуміти, що моя пекельна оргія — це власне людське мучинецьке життя.

Як я могла здогадатися? Якщо я не знала, що ти смієшся від страждань. Я просто не знала, що так можна страждати. Тому я називала своє найбільше страждання радістю.

І в риданнях прийшов до мене Бог, тепер Бог заполонив усю мене. Я запропонувала своє пекло Богові. Перші ридання — від мого жахливого задоволення, і від мого святкування — новий біль: що тепер був легким і безпорадним, як квітка з моєї власної пустелі. Сльози, що текли зараз, були мов від кохання. Бог, якого я ніколи не могла зрозуміти, хіба що так, як я Його розуміла: ламаючи мене, як квітку, яка, зароджуючись, ледь може звестися і ламається сама по собі.

Але тепер, коли я знала, що моя радість була стражданням, то запитала себе, чи не втікаю до Бога, бо не можу витримати те, що я людина. Бо мені потрібен був хтось не такий дріб’язковий, як я, хтось набагато більший за мене, що міг би визнати мою ганьбу, навіть не вдаючись до жалю або втішань — той, хто був би, хто був би! — і не обвинувач від природи, як я, хтось, наляканий силою моїх власних ненавистей і любовей.

Цієї миті, зараз, мене охоплює сумнів. Боже, або як Тебе звати: я прошу зараз лише про допомогу: але щоб ти допоміг мені не потаємно, як ти це робиш, але цього разу явно і цілком відкрито.

Тому що мені потрібно знати саме це: я відчуваю, що відчуваю, чи відчуваю, що хотіла б відчувати? чи відчуваю те, що потрібно відчувати?

Тому що я вже не хочу наперед визначених ідеалів, я просто хочу бути насіниною. Навіть якщо із цього насіння відродяться знову ідеали: або істинні ідеали, що є породженням шляху, або хибні, що є просто манівцями. Чи відчувала я те, що хотіла відчувати? Бо різниця в міліметр величезна, і цей проміжок у міліметр може врятувати мене в ім’я правди, або змусити мене знову втратити все, що я бачила. Це небезпечно. Людство надто восхваляє те, що відчуває. Що так само небезпечно, як і проклинати те, що відчуваєш.

Я запропонувала своє пекло Богові. І моя жорстокість, любове моя, моя жорстокість раптом розвіялася. І раптом та пустеля стала ще нечітким обрисом того, що називали раєм. Вологість раю. Нічого іншого, крім тієї самої пустелі. А я була здивована: як можна здивуватися світлу, що з’являється нізвідки.

Чи розуміла я, що те, що я переживала, ту квінтесенцію пекельної хижості, що то називають любов’ю? Але — непримітною любов’ю?

Непримітна любов. Непримітне тріпотіло. Я досягала того, чого шукала усе своє життя: того, що є остаточною ідентичністю, і того, що я називала невиразним. Саме це завжди було в моїх очах на фотографіях: невиразна радість, насолода, якій невідомо, що це насолода, — задоволення, занадто делікатне для моєї зашкарублої людяності, що завжди складалася зі скам’янілих понять.

— Я зробила таке зусилля, щоб оповісти собі пекло, де немає слів. Тож як я можу тепер розповісти про кохання, яке має лиш те, що відчувається, і перед яким слово «кохання» — це всього-на-всього пил на поверхні?

Пекло, через яке я пройшла — як тобі це пояснити? Це було пекло від кохання. Ах, люди вкладають ідею гріха в секс. Але який невинний і дитячий цей гріх. Саме пекло є пеклом любові. Любов — це проживання таки більшої небезпеки гріха, це проживання бруду, деградації і найгіршої з радостей. Секс — це дитячий переляк. Але як я можу розповісти собі про любов, яку пізнала тепер?