У того таргана були діти, а в мене — ні: тарган міг померти, розчавлений, а я була приречена ніколи не померти, тому що якби померла хоч раз, я б померла. А я хотіла не померти, а вмирати вічно, як у найвищій насолоді від болю. Я була в пеклі, пронизаному насолодою, немов тихим дзижчанням нервів задоволення.

І все це — о, мій жаху... — все це відбувалося на широкому лоні байдужості. Усе те втрачання себе у спіралі долі, і те, що не втрачає себе. У цій безмежній долі, створеній лише із жорстокої дійсності, я, як личинка — у своїй найглибшій нелюдяності, бо до того часу я уникала моєї справжньої нелюдяності, — я і ми, як личинки, пожирали одне одного у в’язкій плоті.

І немає покарання! Ось таке пекло: немає покарання. Адже у пеклі ми возносимо до найвищої радості те, що могло бути покаранням, у цій пустелі ми перетворюємо покарання на ще один екстаз сміху зі сльозами, в пеклі ми перетворюємо покарання на очікування насолоди.

Чи це була, в такому разі, інша сторона гуманності та надії?

У пеклі, ця демонічна віра, за яку я не є відповідальною. Що є вірою в оргіастичне життя. Оргія пекельного — це апофеоз невиразного? Радість у Шабат — це радість втрати себе в атональному.

Мене досі лякало, що навіть цей найбезкарніший жах буде щедро поглинутий безоднею нескінченного часу, безоднею нескінченної висоти, глибокою безоднею Бога: поглинутий лоном байдужості.

Байдужість, що так сильно відрізняється від людської. Бо це була корислива байдужість, доконана байдужість. Напрочуд енергійна байдужість. І все в тиші, в тому моєму пеклі. Тому що сміх є частиною тиші, лише в очах виблискувала байдужа насолода, але сміх був у самій крові, і його неможливо було розчути.

І все це в той самий момент, саме зараз. Але водночас теперішня мить настільки далека через гігантську велич Бога. Саме через ці величезні безмежні розміри навіть те, що існує зараз, — далеке: щойно тарган залазить у шафу, він також віддаляється відносно лона великої корисливої байдужості, що безкарно поглине його.

Грандіозна байдужість — то ось що відбувалося всередині мене?

Пекельна велич життя: адже навіть моє тіло не відмежовує мене, милосердя не дозволяє моєму тілу відмежувати мене. У пеклі моє тіло не відмежовує мене, чи можу я назвати це «душею»? Жити життям, що вже не є життям мого тіла — чи я можу назвати це знеособленою душею?

І мене пече моя знеособлена душа. Грандіозна байдужість зірки — це душа таргана, зірка — це сама непомірність тіла таргана. Ми з тарганом прагнемо миру, який не може нам належати — це мир за межами вимірів і долі, його і моєї. І тому, що душа моя така безмежна, що це вже не я, і тому, що вона така віддалена від мене — адже я завжди віддалена від самої себе, для самої себе я недосяжна так само, як для мене недосяжна зірка. Я пручаюся у спробах наблизитися до цього часу, що оточує мене, але залишаюся на віддалі до цієї самої миті. Майбутнє, на жаль, ближче до мене, ніж ця мить.

Ми з тарганом пекельно вільні, бо наша жива матерія більша за нас, ми пекельно вільні, тому що моє власне життя настільки непридатне для мого тіла, що я не можу ним скористатися. З мого життя більше користає земля, ніж я сама, я настільки більша за те, що називаю «я», що маючи життя світу, я мала б себе. Потрібна ціла орда тарганів, щоб створити бодай трохи чутливе місце у світі — принаймні, один лиш тарган, лише через його увагу до життя, той єдиний тарган і є світом.

Найнедосяжніша частина моєї душі — та, яка не належить мені, це та, яка торкається моєї межі з тим, що вже не є мною, і частина, якій я віддаю себе. Все моє жадання було цією неперевершеною і надзвичайно близькою близькістю. Я — більше те, що поза мною.

Якщо мені вдасться повернутися з царства життя, я знову візьму твою руку і поцілую її з вдячністю за те, що вона чекала на мене, і чекала, поки завершиться мій шлях, і я повернуся: худа, голодна, покірна: голодна лише до малого, лише до меншого.

Тому що, тихенько сидячи тут, я захотіла самотужки прожити власну віддаленість як єдиний спосіб прожити свою дійсність. І це, здавалося б, невинне, знову було насолодою, яка була, наче жахливе, космічне задоволення.

Щоб оживити його, я відпускаю твою руку.

Бо в тій насолоді не було жалю. Жаль — це плід когось або чогось, але буття світу — це жорстокість. Таргани гризуть одне одного, вбивають одне одного, проникають одне в одного задля продовження роду і пожирають одне одного у вічному літі, на яке спадає ніч: пекло — це літо, що кипить і майже переходить у ніч. Сьогодення не бачить таргана, теперішній час дивиться на нього з такої великої віддалі, що не може його розрізнити згори, і бачить натомість лише мовчазну пустелю — теперішній час навіть не підозрює про оргіастичну циганську вечірку в голій пустелі.

Де, зменшені до маленьких шакалів, ми з’їдаємо одне одного зі сміхом. У сміхові болю — і вільні. Таємниця людської долі полягає в тому, що ми маємо визначену долю, але ми маємо свободу здійснювати свою долю або ні: реалізація нашої визначеної долі залежить від нас. Тоді як не-люди, як таргани, здійснюють свій цикл, ніколи не збиваючись зі шляху, бо їм не потрібно обирати. Я — розпорядниця своєї доле-визначеності, якщо я вирішу її не здійснювати, я опинюся за межами своєї напрочуд живої природи. Але якщо я реалізую свою інертну, живу сутність, тоді, серед свого виду, буду особливо людяною.

— Але річ у тім, що прагнення стати людяною може перетворитися на ідеал і задихнутися під вагою розростання... Бути людяною не має бути ідеалом для людини, що їй долею призначено бути людиною, бути людиною має означати — бути такою, якою є, живою істотою, що підкоряється свободі шляху всього живого, я — людина. І я не повинна навіть дбати про свою душу, вона подбає про мене, як доля, і мені не треба створювати собі душу: я маю лише обрати життя. Ми вільні, та це пекло. Але тут так багато тарганів, що це нагадує молитву.

Моє царство належить цьому світові... і моє царство було не лише людським, я це знала. Але знати це означало розмножити життя-смерть, і коли християнське слово навіть не має значення... Але в утробі так багато дітей, що це нагадує молитву.

У той момент я ще не розуміла, що перший начерк того, що стане молитвою, вже народжувався із того щасливого пекла, до якого я увійшла і з якого вже не хотіла ніколи виходити.

Із твоєї країни щурів, тарантулів і тарганів, любове моя, де радість скрапує масними краплями крові.

Лише милість Божа могла вирвати мене із тієї страшної, байдужої радості, в якій я вільно купалася.

Адже я тішилася. Я пізнала жорстокість веселої темряви — я була щаслива, як диявол, мій максимум — пекло.

Мій максимум — пекло.

Я була, була по вуха в байдужості, тихій і пильній. І в лоні байдужого кохання, байдужого сну наяву, байдужого болю. У Бога, якого, якщо я і любила, то не розуміла, чого Він хоче від мене. Він хотів, щоб я зрівнялася з Ним, та зрівнялася через любов, на яку я була не здатна.

Через любов таку велику, що це була б любов такої байдужої істоти — ніби я була нежива істота. Він хотів, щоб я з Ним стала світом. Він прагнув моєї людської божественності, і це мало початися зі знищення в мені людського єства.

І я зробила перший крок: принаймні, тепер я знала, що бути людиною — це усвідомлення, оргазм природи. І що лише через аномальність природи ми замість того, щоб стати Богом, як інші істоти, хотіли бачити Його. Не завадило би побачити Його, якби ми були такими великими, як Він. Тарган більший за мене, бо його життя настільки віддане Йому, що він виник з нескінченності і переходить у нескінченність, не усвідомлюючи цього і ніколи не зупиняючись.

Я зробила величезний перший крок. Але що трапилося зі мною?

Я впала у спокусу бачити, спокусу знати і відчувати. Моя велич, у пошуках величі Бога, привела мене до величі пекла. Я не могла зрозуміти Божественну природу, крім як через спазм демонічного запалу. Цікавість витягла мене з прихистку — і я зустріла байдужого Бога, який є втіленням добра, адже він не є ні злом, ні добром; я перебувала у лоні матерії, її байдужого вибуху в самій собі. Життя мало силу титанічної байдужості. Титанічної байдужості, що прагне руху. І я, що хотіла рухатися з нею, та була зачарована тією насолодою, що майже робила мене пекельною.