Але ти боїшся, я знаю, що ти завжди боявся ритуалів. Але коли когось катують, доки людина не перетворюється на свою сутність, вона динамічно починає прагнути служити ритуалу, навіть якщо ритуал є самим лише актом самопоглинання — так само, як єдиний спосіб кадити — то розкурювати ладан. Слухай, адже я говорю серйозно, як тарган з віями. Слухай:

Коли людина сама собі сенс, у ній уже немає суперечностей. Тоді вона сама — власна урочистість, і вона вже не боїться поглинути себе в служінні ритуалу поглинання; ритуал — це сам процес життя сутності, ритуал для неї не є чимось набутим: він властивий сутності. У таргана ритуал відбувається в самій клітині. Ритуал — повір мені, тому що, думаю, тепер я розумію — ритуал, — це мітка Бога. І кожна дитина народжується від такого самого ритуалу.

— Я знаю: ми обидва завжди боялися моєї урочистості і твоєї урочистості. Ми думали, що це урочистість форми. І ми завжди приховували те, що знали: життя — це завжди питання життя і смерті, звідси й урочистість. Ми також знали, хоч і без дару благодаті знали про це, що ми — це життя, яке є всередині нас, і що ми служимо собі. Єдине призначення, з яким ми народжуємось — це призначення ритуалу. Я називала «маску» брехнею, але це не так: то була необхідна маска урочистості. Ми маємо одягати ритуальні маски, щоб любити одне одного. Жуки вже народжуються з тією маскою, за допомогою якої вони здійснюють своє призначення. Ми втратили свою маску у первородному гріху.

Я подивилася: тарган був жуком. Він був усього-на-всього своєю власною маскою.

Через глибинну відсутність веселощів у ній я бачила її лютість воїна. Вона була приручена, та її призначення було жорстоким.

Я — приручена, але моє призначення жити — жорстоке. О, долюдська любов охоплює мене. Я розумію, я розумію! Форма життя — це такий секретний секрет, це тихе сновигання секрету. Це секрет у пустелі. Нарешті я про це знала напевне. Бо у світлі кохання двох тарганів пригадала справжнє кохання, яке у мене було колись, і я не знала про це — адже саме тоді зрозуміла це слово. Але є дещо, що потрібно сказати, потрібно сказати.

Але є дещо, що потрібно сказати, потрібно сказати.

— Я скажу тобі те, чого ніколи не казала раніше, можливо, саме цього не вистачає: сказати. Якщо я досі й не казала, то це не через скупість слів і не через мою німоту таргана, що має більшу кількість очей супроти рота. Якщо я не казала, то це тому, що я не знала, що знала — але тепер уже знаю, я збираюся сказати тобі, що кохаю тебе. Знаю, що казала тобі це раніше і що тоді, коли це казала, це також була правда, але лише зараз я насправді це кажу. Я маю сказати це, доки я... О, але то тарган має померти, не я! Мені не потрібен цей лист ув’язненої у камері...

— Ні, я не хочу лякати тебе своїм коханням. Якщо ти почнеш боятися мене, я почну боятися себе. Не бійся болю. Я зараз у цьому так само впевнена, як і в тому, що в тій кімнаті я була жива, і тарган був живий: я в цьому впевнена: що все трапляється понад або поза болем. Біль — це не справжня назва того, що люди називають болем. Послухай: я в цьому впевнена.

Тепер, коли я вже не боролася сама із собою, маю спокій, бо знаю, яким був тарган, що біль не був болем.

О, якби я знала, що трапиться в кімнаті, я б узяла більше сигарет перед тим, як сюди увійти: я картала себе у бажанні закурити.

— О, якби я лише могла передати тобі спогад, тільки тепер живий, про те, що ми вдвох уже відчували, не знаючи про це. Чи ти хочеш згадати разом зі мною? О, я знаю, що це важко: але повернімося до нас. Замість того, щоб оминати нас. Не бійся, тепер ти в безпеці, тому що, принаймні, це вже трапилося — хіба що ти бачиш якусь небезпеку в тому, щоб знати, що це трапилося.

Просто, коли ми були закохані, я не знала, що любов стається напевне саме тоді, коли немає того, що ми називали любов’ю. Невиразне любові — це те, чим ми жили і що ми зневажали.

Я говорю, що нічого не відбувалося, і коли нічого не відбувалося, ми називали це перервою. Як це могло бути перервою?

Це було, немов розпускалася в усій своїй повноті гігантська квітка, те, що я бачила, було величезним і вразливим. Те, що я бачила, незабаром застигло перед моїми очима і стало моїм, але не назавжди, згустком: якби я затиснула його між своїх рук, як згусток крові, його твердість знову перетворилася б на рідку кров, що стікала б моїми пальцями.

І час не був увесь рідкий, тому що для того, щоб я мала змогу вхопити щось руками, речі мали згущуватися, як фрукти. В перервах, які ми називали порожніми і спокійними, і коли ми думали, що любов минула...

Я пам’ятаю, як у мене тоді боліло горло: мигдалини набрякли, моя кров була в’язка... І вона легко розрідилася: мій біль у горлі минув, казала я тоді тобі. Як крижини влітку, так, як течуть розталі річки. Кожне наше слово — сказане в той час, який ми називали порожнім — кожне слово було легким і порожнім, немов метелик: слово всередині тріпотіло об рот, слова були вимовлені, та ми їх не чули, через гучний гуркіт від руху крижин, які танули. Серед шуму води наші роти рухалися, говорячи, та насправді ми бачили лише як рухаються роти, та не чули: ми дивилися на губи одне одного, бачили, що вони щось промовляють, і нам було майже байдуже, що ми не чули, о Боже, майже байдуже.

І в ім’я нас самих, нам було достатньо бачити принаймні, що губи щось промовляють, і ми сміялися, бо майже не звертали уваги на те. І все ж ми називали цю нечулість байдужістю й відсутністю любові.

Та, правда, я́к ми говорили! ми не говорили нічого. А все навколо миготіло, так само, коли рясні сльози течуть з очей; й усе миготіло.

У ті проміжки часу ми думали, що відпочивали від того, що бути одне одним. Справді, це було великим задоволенням не бути іншим: бо тоді у кожного з нас було двоє. Все закінчилося б разом із припиненням того, що ми називали перервою на кохання; і, оскільки воно мало закінчитись, воно нависало, тремтячи під вагою свого фіналу, вже закладеного в ньому. Я пригадую усе це, немов крізь брижі води.

О, чи могло бути так, що спочатку ми не були людьми? і що ми стали людьми з практичних міркувань? Це жахає мене, як і тебе. Бо тарган дивився на мене своїм панциром жука, з його понівеченим тілом, що повністю складалося з труб, антен і м’якого цементу — і це, безумовно, була правда щодо наших слів, це, безумовно, було життям, якого до того я знати не хотіла.

— Отже: отже, крізь двері прокляття, я з’їла життя й була з’їдена життям. Я зрозуміла, що моє царство — від світу цього. І зрозуміла крізь пекло в собі. Адже в собі я побачила, що таке пекло.

Адже в собі я побачила, що таке пекло.

Пекло — це рот, що кусає та їсть живу плоть, її кров, а той, кого з’їли, виє із радістю в очах: пекло — це біль від насолоди матерією, і під час сміху від радості сльози течуть від болю. А сльоза, що тече від сміху болю, — це протилежність спокуті. Я бачила невблаганність таргана з його ритуальною маскою. Я бачила, що пекло було таким: жорстоке прийняття болю, урочиста відсутність жалю до власного болю, любов до ритуалу життя більша, ніж любов до себе — це було пекло, де той, хто поглинав живе обличчя іншого, заглиблювався у радість болю.

Я вперше з пекельною жадібністю відчула бажання мати дітей, яких я ніколи не мала. Я хотіла відтворити не в трьох-чотирьох, а в двадцяти тисячах дітей свою органічну інфернальність, сповнену насолоди. Моє майбутнє переродження у дітях було б моєю справжньою реальністю, тобто не лише мною, а й моїм безцінним видом, якому ніколи не буде кінця. Відсутність дітей відбилася у мені судомами, ніби я зіштовхнулася із залежністю, існування якої раніше заперечувала.