Істина має бути саме в тому, чого я ніколи не зможу зрозуміти. А чи зможу я потім зрозуміти себе? Не знаю. Чи зрозуміє людина майбутніх нас такими, якими є ми сьогодні? Відсторонено, з якоюсь відстороненою ніжністю, вона погладить нас по голові, як ми гладимо собаку, що підходить і дивиться на нас із темряви мовчазними й засмученими очима. Вона, майбутня людина, була б лагідною з нами, з віддалі розуміючи нас, так, як я згодом з віддалі зрозуміла б себе, глибше пам’яті давно втраченої пам’яті про години болю, але знаючи, що наша година болю мине, так само, як дитина — це не просто статична дитина, а істота, що зростає.

Що ж, закріпивши дюни евкаліптовими деревами, не варто забувати, якщо доведеться, що рис проростає в солонуватій землі, де високий вміст солі допомагає його розріджувати; це я теж пам’ятала із читання перед сном, і намагалася обирати щось таке, аби воно було знеособленим і допомагало мені заснути.

А які ще інструменти були потрібні мені для копання? Кирки, сто п’ятдесят лопат, брашпилі, навіть якщо я не знала, що таке брашпиль, важкі вози зі сталевими осями, польова кузня, а також цвяхи і шнури. Що ж до мого голоду, то, щоб його втамувати, я б розраховувала на фініки десяти мільйонів пальм, не кажучи вже про арахіс і оливки. І я мала знати наперед, що коли настане час молитися у моєму мінареті, то зможу молитися лише піскам.

А щодо пісків, я, мабуть, була звикла до них з народження: я б знала, як їм молитися, для цього мені не потрібно було тренуватися заздалегідь — як шамани, що не моляться речам, а натомість моляться речами. Я завжди була готова, так добре навчив мене страх.

Я пам’ятала те, що закарбувалося в моїй пам’яті дарма, до цього моменту: що араби і кочівники називають Сахару Ель-Келаа[5], ніщо, і Танезруфт[6], країна страху, і Тенере[7], земля за лугами. До молитви піскам я, як і вони, була вже навчена страхом.

Знову занадто спекотно, я шукала великі блакитні озера, щоб занурити в них свої спраглі очі. Озера, або яскраві клаптики неба. Озера не були ні потворними, ні красивими. І лише це досі жахало людське в мені. Я намагалася думати про Чорне море, про персів, що спускалися крізь ущелини — але в усьому цьому так само не знаходила ні краси, ні потворності, лише нескінченну послідовність століть у світі.

Раптом я вже не могла цього витримати.

Несподівано я повернулася знов у ту саму кімнату, де було гаряче й де принаймні ніхто не живе.

Несподівано я повернулася знов у ту саму кімнату, де було гаряче й де принаймні ніхто не живе.

Ні, посеред усього цього я не була божевільною, я не з’їхала з глузду. Це була всього-на-всього візуальна медитація. Небезпека медитації полягає в тому, що ти ненавмисне починаєш думати, а мислення вже не є медитацією, мислення веде до мети. Менш небезпечно у медитації «бачити», що не потребує слів для мислення. Знаю, що існує електронний мікроскоп, який може зобразити предмет у сто шістдесят тисяч разів більшим за його природні розміри — але я б не назвала бачення предмета через мікроскоп галюцинаторним, навіть якщо об’єкт, що досяг такого жахаючого збільшення, крізь нього вже неможливо впізнати.

Чи я заплутала сама себе у своїй візуальній медитації?

Цілком ймовірно. Але навіть у моїх суто оптичних баченнях стільця чи глечика я є жертвою помилки: моє візуальне свідчення про глечик чи стілець є помилковим у кількох пунктах. Помилка — один із моїх фатальних способів роботи.

Я знову сіла на ліжко. Але тепер, дивлячись на таргана, я вже знала набагато більше.

Дивлячись на нього, я бачила величезні простори Лівійської пустелі в Ель-Келаа. Тарган, який випередив там мене на тисячоліття, а також випередив динозаврів. Перед тарганом я вже могла побачити вдалині Дамаск, найстаріше місто на землі. Таргани і крокодили, у Лівійській пустелі? Весь цей час я прагнула не думати про те, про що тепер думала насправді: що тарган їстівний, як омар, тарган — ракоподібний.

І у мене викликають огиду крокодили лиш коли вони повзають, адже я не крокодил. Я жахаюся тиші, в якій рухаються бугристошкірі крокодили.

Але мені потрібна огида, так само, як бруд потрібен воді для того, щоб розмножувалося те, що в ній живе. Огида веде і наповнює мене. Через огиду я бачу ніч у Галілеї. Ніч у Галілеї схожа на прогулянку в темряві розміром з пустелю. Тарган — це темний простір, що рухається.

Я досі жила пеклом, через яке все ще мала пройти, але не знала, чи там буде прохід, чи мушу залишитися в ньому. Я вже знала, що пекло — це жахливо і це добре, можливо, я захочу в ньому залишитися. Бо я бачила глибоке, давнє життя таргана. Я бачила тишу, глибоку, як обійми. Сонця в Лівійській пустелі стільки ж, наскільки воно спекотне само собою. І земля — це сонце, і як я раніше не бачила, що земля — це сонце?

І тоді це станеться — на сухій голій скелі в Лівійській пустелі — станеться кохання двох тарганів. І тепер я знаю як це. Один тарган чекає. Я бачу його коричневотіле мовчання. І от зараз, зараз бачу іншого таргана, який повільно і насилу пробивається через піски до скелі. На скелі, вода якої всохла тисячоліття тому, два сухі таргани. Один — це мовчання іншого. Вбивці, що зустрілися: світ напрочуд взаємний. Вібрація абсолютно німої пронизливості в скелі; і ми, що дійшли до цього дня, досі відлунюємо з ним.

— Я обіцяю собі одного дня таку саму тишу, я обіцяю нам те, чого зараз навчилася. Але для нас це має відбутися вночі, бо ми — істоти вологі та солоні, ми істоти морської води і сліз. Так само буде і з широко розплющеними очима тарганів, за винятком того, що це буде вночі, адже я — створіння великих, вогких глибин, я не знаю пилу сухих цистерн, і поверхня скелі — то не моя домівка.

Ми — створіння, яким потрібно пірнути в глибину, щоб там дихати, як риби пірнають у воду, щоб дихати, тільки мої глибини — в нічному повітрі. Ніч — це наш латентний стан. І там так волого, що проростають рослини. У будинках вимикають світло, щоб було краще чути цвіркунів, і щоб сарана ходила по листю, ледь торкаючись, листя, листя, листя — вночі м’яка тривога просочилася крізь жолоб повітря, порожнеча — то засіб пересування.

Так, для нас кохання не буде у пустелі посеред дня: ми ті, хто плаває, нічне повітря вологе й солодке, а ми — солоні, бо наш видих — це піт. Давним-давно мене зобразили з тобою, на стіні печери, і з тобою я плавала з її темних глибин до тепер, я пливла зі своїми незліченними віями — я була нафтою, що потекла лиш сьогодні, коли темношкіра африканка намалювала мене у моєму власному домі, змусивши мене вирости зі стіни. Сновида, як нафта, що бризкає насамкінець.

— Я клянуся, що кохання — саме таке. Я знаю, просто тому, що сиділа там і дізнавалася. Лише завдяки тарганові я знаю, що те, що у нас двох було раніше — це вже було кохання. Треба було, щоб тарган завдав мені такого болю, ніби мені виривали нігті — і тоді я не могла вже витримати тортур і зізналася, і тепер розповідаю. Я вже не витримувала і зізнаюся, що я все-таки знала правду, від якої ніколи не було користі, чи щоб комусь вона стала в нагоді, та яку я боялася б застосувати, бо я не достатньо зріла, щоб знати, як застосовувати правду, не руйнуючи себе.

Якщо ти можеш дізнатися через мене, не мучившись спершу, не будучи розполовиненим дверцятами шафи, не проламуючи свій панцир, панцир страху, який із часом всихав до кам’яного панцира, як і мій, що зламався під силою щипців, доки я не досягла своєї ніжної нейтральності — якщо ти можеш дізнатися крізь мене — тоді навчися від мене, тої, що мала лежати зовсім розкрита, втративши всі свої валізи з вигравіруваними ініціалами.

— Розгадай мене, розгадай мене, тому що холодно, так холодно, коли втратити свій панцир омара. Зігрій мене своїми здогадками, зрозумій мене, бо я себе не розумію. Я просто люблю таргана. І це пекельна любов.