Але згодом заціпеніння минуло, і я знову задихалася в ув’язненні посеред сонячної спеки.
Мабуть, було вже після полудня. Я підвелася ще до того, як вирішила це зробити, і хоч це й було марно, спробувала відкрити ще ширше вікно, що вже і так було відкрите навстіж, і намагалася дихати, навіть якщо то означало дихати з візуального простору, я шукала простору.
Я шукала простору.
Із тієї кімнати, висіченої в скелі будівлі, з вікна свого мінарету я бачила величезні обшири дахів, що тихо жевріли на сонці. Багатоквартирні будинки були схожі на згорблені села. За розмірами вони перевершували Іспанію.
За скелястими ущелинами, між цементом будівель, я бачила фавелу[4] на пагорбі, а ще козу, що повільно підіймалася на пагорб. Далі простягалися плоскогір’я Малої Азії. Звідти я споглядала імперію сьогодення. Там далі була протока Дарданелли. Ще далі — нерівні хребти. Твоя велична одноманітність. Твоя імперська широчінь, освітлена сонцем.
А далі починалися піски. Гола пустеля у вогні. Коли настане темрява, пустелю поглине холод, і там тремтітимеш, як буває пустельної ночі. Але вдалині мерехтіло солоне блакитне озеро. Отже, в тій стороні має бути територія великих солоних озер.
Одноманітність у мерехтливих хвилях серпанку. Крізь інші вікна балкона і на цементних терасах я бачила рух тіней і людей, що приходили і йшли, як перші ассирійські купці. Вони боролися за панування в Малій Азії.
Можливо, я розкопала майбутнє — або пробралася до давніх глибин, таких далеких, що мої руки, які їх відкопали, не могли і здогадуватися. Я стояла там, дитина, одягнена в монашу рясу, сонна дитина. Але допитлива дитина. З висоти цієї будівлі сьогодення споглядає сьогодення. Так само, як це було у другому тисячолітті до нашої ери.
А я, я вже не була допитливою дитиною. Я виросла і стала простою, як королева. Королі, сфінкси і леви — ось місто, в якому я живу, і всі вимерли. А я лишилася, затиснута однією з обвалених скель. І оскільки тиша сприйняла мене як мертву через мою нерухомість, вони всі забули про мене, вони пішли, не забравши мене, а через те, що мене вважали мертвою, я лишилася там і спостерігала. І дивилася, поки мовчання тих, хто справді помер, охоплювало мене, немов плющ проривався крізь пащі кам’яних левів.
І тому, що я сама була впевнена, що загину від голоду під обвалами каменю, який придавив мені кінцівки, я дивилася як та, хто ніколи нічого не розкаже. Я дивилася, не заглиблюючись, як та, хто нічого не розкаже навіть собі самій. Я дивилася як та, кому ніколи не доведеться зрозуміти те, що вона бачила. Як дивиться істота-ящірка: навіть не згадуючи. Ящірка дивиться так, як дивиться вирячене око.
Я була чи не першою людиною, чия нога ступила в цей повітряний замок. Мабуть, зо п’ять мільйонів років тому останній троглодит споглядав саме із цього місця, де тоді могла бути гора. І де, після того, як її розмило, потім утворилося порожнє місце, де згодом були зведені міста, які потім так само зрівняло з землею. Тепер земля повністю заселена різними расами.
Коли я стояла біля вікна, іноді мої очі відпочивали на блакиті озера, яке могло бути всього-на-всього шматком неба. Але згодом мене це виснажило, адже блакитний було створено з великою силою світла. Мої засліплені очі тоді спостерігали оголену пустелю, що палала й була позбавлена насиченості кольору. Через три тисячоліття із тих пісків потече захована нафта: теперішнє відкривало гігантські перспективи для нового теперішнього.
Водночас, сьогодні, я жила у тиші того, що через три тисячоліття від цього дня, після сходження з лиця землі і відбудови, знову і знову ставатиме сходинками, кранами, людьми та будівлями. Я жила передісторією майбутнього. Як жінка, яка ніколи не мала дітей, але матиме їх через три тисячоліття, я сьогодні так само жила завдяки нафті, що потече через три тисячоліття.
Якби я принаймні увійшла до кімнати в сутінках — адже сьогодні вночі все одно буде повний місяць, подумала я, згадуючи вечірку на терасі ввечері напередодні — і тоді мені буде видно, як повний місяць сходить над пустелею.
«О, я хочу повернутися додому», — раптом попросилася я, бо вогкий місяць змусив мене сумувати за життям. Але я не пробула жодної миті в темряві з місяцем на тому постаменті. Лише жаровня, лише блукаючий вітер. І для мене — жодної миски їжі, жодної чаші води.
Але, хтозна, не мине й року як я зможу знайти щось таке, що ніхто, навіть я сама, не могла й очікувати. Золотий кубок?
Адже я шукала скарб свого міста.
Місто золота й каменю, Ріо-де-Жанейро, мешканцями якого були шістсот тисяч жебраків під сонцем. Скарб міста міг бути в одній із тріщин у щебені. Але в якій? Це місто потребувало роботи картографа.
Піднімаючись поглядом дедалі вище, до все крутіших височин, я бачила, як переді мною здіймалися височенні блоки будівель, що закручувалися у складний візерунок, який ще не було позначено на жодній карті. Я все споглядала, вишукуючи залишки якоїсь укріпленої стіни на пагорбі. Коли мої очі сягнули вершини пагорба, я дала їм волю блукати краєвидом. Подумки я окреслила коло навколо напівруїн фавел і зрозуміла, що там могло б існувати таке велике і чисте місто, як Афіни в часи його розквіту, з дітьми, що бігають навколо краму, виставленого на вулицях. Мій спосіб бачення був абсолютно неупередженим: я мала справу безпосередньо з підтвердженнями того, що бачила, не даючи змоги будь-яким іншим варіантам, які не були моїми власними спостереженнями, зумовлювати зроблені мною висновки; я по-справжньому готувалася вразити сама себе. Навіть якщо підтвердження суперечитимуть всьому, що я постановила собі у своєму найтихішому маренні.
Я знаю, за моїми власними і єдиними свідченнями, що на початку своїх пошуків я не мала жодного уявлення про те, яка мова поступово явиться мені, поки одного дня я не дійду до Константинополя. Але тепер була повністю готова пережити цю спекотну і вологу пору нашого клімату в цій кімнаті, а разом із нею і змій, скорпіонів, тарантулів і міріади комарів, що з’являються на руїнах міста. І я знала, що багато разів під час роботи на відкритому повітрі мені доведеться ночувати з тваринами.
А сонце припікало крізь вікно. Тільки сьогодні сонце повністю дотягнулося до мене. Але правда також і те, що лише коли сонце дісталося до мене, я змогла створити затінок, аби зберігати свіжі міхи моєї води.
Мені знадобився б дванадцятиметровий бур, верблюди, кози і вівці, а ще первинний вал; і мені потрібно було охопити простір повністю, бо було б неможливо відтворити у, скажімо, звичайному акваріумі багатство кисню на поверхні океану.
Щоб зберегти свій робочий дух, я б нагадала собі про те, що знають геологи: в надрах Сахари є величезне озеро питної води, пам’ятаю, що читала таке; і що в самій Сахарі археологи вже розкопали залишки домашнього начиння та прадавніх поселень: я читала, що сім тисяч років тому в цьому «регіоні страху» розвивалося й процвітало сільське господарство. В пустелі є волога, яку треба віднайти заново.
Як я маю працювати? Щоб утримати дюни, треба посадити два мільйони зелених дерев, передусім евкаліптів — завжди перед сном я мала звичку щось читати і багато читала про властивості евкаліптів.
І не варто забувати, беручись до роботи, й бути готовою до того, що припускатимешся помилок. Не забувати, що часто бувало й таке, що помилки ставали моїм шляхом. Щоразу, коли не вдавалося щось, що думала або відчувала — відкривалася певна прогалина, і якби у мене вистачило тоді мужності, я б увійшла у неї. Але я завжди боялася марення і помилок. Однак моя помилка мала бути шляхом істини: адже лише помиляючись, я відмежовувалася від того, що знала і розуміла. Якби «правда» була тим, що я могла зрозуміти — в кінцевому підсумку то була б маленька правда, розміром з мене саму.
