Я не використовувала жодну зі своїх властивостей як засіб, щоб досягти таємничого нерухомого вогню того, що є плазмою — це було позбавленням себе всіх властивостей, у мене було лише моє живе нутро. Щоб прийти сюди, я облишила своє людське єство — для возз’єднання із жахливою річчю, яка є моєю живою інертністю.

— Я знаю, що тримати мене за руку — жахливо. Жахливо бути без повітря в цій обваленій шахті, куди я привела тебе без жодного жалю до тебе, лише із жалю до себе. Але я присягаюся тобі, що витягну тебе звідси живим — навіть якщо мені доведеться збрехати, навіть якщо доведеться збрехати про те, що бачили мої очі. Я врятую тебе від цього жаху, але поки що ти мені тут потрібен. Зараз мені так шкода тебе, людини, до якої я просто причепилася. Ти невинно подав мені свою руку, і саме завдяки тому, що я тримала її, мені вистачило мужності заглибитися. Але не намагайся зрозуміти мене, просто будь зі мною. Я знаю, що ти забрав би руку, якби знав.

Як я можу віддячити тобі? Принаймні, так само використай мене, використай, як темний тунель — і коли ти перетнеш мою темряву, ти опинишся разом із собою по той бік. Можливо, ти не опинишся там зі мною, я не знаю, чи пройду, але ти будеш із собою. Тож ти будеш не один, як я була вчора, і вчора я просто молилася, щоб принаймні вибратися звідти живою. І не просто живою — як був просто живим той жахливий тарган — але довершено живим, як людина.

Ідентичність — ідентичність, що є найпершою ознакою — то їй я підкорялася? це в неї я ввійшла?

Ідентичність мені заборонена, я це знаю. Але я ризикну і довірюся своєму майбутньому боягузтву, і саме моє незмінне боягузтво знову перетворить мене в людину.

Та не лише моє боягузтво. Я також перероджуюся через ритуал, із яким я вже народилася, так само, як в інертній спермі закладено ритуал життя. Ідентичність мені заборонена, але моя любов така велика, що я не встою перед бажанням загорнутися у загадкову тканину, у цю плазму, з якої, можливо, ніколи не зможу вибратися. Однак моя віра також настільки глибока, що якщо мені не вдасться вибратися, я знаю, що навіть у моїй новій ірреальності, в моєму житті буде плазма Бога.

Ох, але водночас як мені не прагнути бачити серцем? якщо моє тіло настільки слабке, що не можу дивитися не сонце, не виплакавши всі очі — як я можу втримати своє серце, щоб воно не сяяло справжніми сльозами, коли б у наготі я відчула ідентичність: Бога? Моє серце, що огорнуло себе тисячею покровів.

Незмірна інертна реальність того, що я переживала, спинила мене своєю граничною об’єктивністю. Я відчула, що не здатна бути такою ж реальною, як реальність, яка наздоганяла мене — чи стала я у своєму спотворенні настільки ж відверто реальною, як те, що бачила? Однак я існувала в цій реальності з відчуттям нереальності реальності. Чи могла я жити не правдою, а міфом правди? Щоразу, коли жила правдою, то мала враження неминучої мрії: неминуча мрія була моєю правдою.

Я намагаюся пояснити тобі, як я дійшла до цієї своєї знеособленості і безвиразності. Я не знаю, чи розумію, що кажу, я відчуваю — і дуже боюся це відчути, адже відчувати — лише один зі способів буття. Проте я здолаю задушливі пристрасті, що виринають нізвідки, та я мушу пізнати невиразність через відчуття.

Невиразне. Я говорю про важливий елемент життя, що поєднує речі між собою. О, я не боюся, що ти не зрозумієш, а радше що сама себе неправильно зрозумію. Якщо я не зрозумію себе, я можу померти саме від того, чим живу. А тепер дозволь мені розповісти тобі найстрашніше:

Мене охопив демон.

Адже невиразне — диявольське. Якщо людина втратила надію, вона живе з демоном. Якщо людині вистачить мужності відпустити почуття, вона відкриває для себе величезне життя надзвичайно напруженої тиші, тієї самої, що існує в таргані, тієї самої, що існує в зірках, і у ній самій — демонічне передує людському. І якщо людина бачить цю дійсність, вона згорає, немов побачивши Бога. Божественне долюдське життя — це буття вогню.

Божественне долюдське життя — це буття вогню.

Скажу тобі так: річ у тому, що я злякалася певної сліпої і вже лютої радості, що почала охоплювати мене. І злякалася, що втрачу себе.

Радість від втрати себе — це радість шабату. Втратити себе означає побачити в собі загрозу. Я відчувала вогонь речей у цій пустелі: це був нейтральний вогонь. Я жила через зв’язки, що ті речі утворювали між собою. І це було пекло, те життя, адже в тому світі не існує ні жалю, ні надії.

Я була на оргії шабашу. Тепер я знаю, що відбувається в пітьмі гір упродовж ночі оргій. Я знаю! Знаю й це жахає: це насолода речами. Смакування того, із чого створені всі речі — сувора радість чорної магії. Саме цією інертністю я жила — інертність була моїм істинним відваром культури. Я рухалася вперед, і я відчувала радість пекла.

Адже пекло — це не муки від болю! це муки від радості.

Нейтральне — непоясненне і живе, зрозумій мене, так само протоплазма, сперма і білок — живі й інертні. А я була зовсім оновлена, немов новонавернена. Ніби раніше мій смак був налаштований на сіль і цукор, а душа — залежна від радості й болю, й я ніколи не відчувала справжнього смаку. А тепер я відчувала смак «нічого». Я швидко налаштувалася, і смак був новий, як грудне молоко матері, яке має смак лише для рота дитини. Із крахом моєї цивілізації і моєї людяності, що для мене було стражданням і великою тугою, з крахом моєї людяності, я почала оргіастично відчувати ідентичність речей.

Її дуже важко відчути. До того я була настільки переповнена сентиментальністю, що коли відчула справжню ідентичність, вона здалася настільки позбавленою смаку, як крапля дощу у роті. Вона жахливо прісна, любове моя.

Любове моя, це як найпрісніший нектар — як повітря, що само собою зовсім не має запаху. Доти мої спотворені чуття не розпізнавали смаку речей. Але моя найархаїчніша і найдемонічніша спрага вела мене підземними ходами, щоб зруйнувати всі загати. Гріховна спрага вела мене: і тепер я знаю, що спробувати це майже ніщо на смак — таємна радість богів. Адже ніщо — це і є Бог, і воно не має смаку.

Але це найпервісніша радість. І лиш вона — нарешті! нарешті! — є протилежністю людського християнського почуття. З полюса першої демонічної радості я — з віддалі й уперше — побачила, що насправді існує протилежний полюс.

Я була очищена від власного сп’яніння почуттями, очищена до такої міри, що я увійшла у божественне життя, яке було первісним життям без благодаті, життям таким первісним, ніби манна небесна, що падає з неба і яка не має смаку: манна — немов дощ, що не має смаку. Відчувати цей смак «нічого» було моїм прокляттям і моїм радісним жахіттям.

О, моя незнана любове, пам’ятай, що я була у пастці там, у розваленій шахті, і що тепер кімната стала невимовно знайомою, немов дійсно знайоме уві сні. І, як уві сні, чого я не можу відтворити, то це основного кольору його атмосфери. Як уві сні, «логіка» була інакшою, такою, що по пробудженні втрачає сенс, оскільки втрачено справжню істину сну.

Але пам’ятай, що усе це відбувалося, коли я не спала, знерухомлена денним світлом, а істина сну відбувалася без анестезії ночі. Спи наяву зі мною, і лише тоді ти зможеш дізнатися про мій великий сон, і дізнаєшся, що таке жива пустеля.

Раптом, поки я сиділа там, стрімко мене охопила затужавіла втома. Ще трохи — і вона перетворила б мене на камінь.

Тоді обережно, немов частина мого тіла вже була паралізована, я лягла на шорсткий матрац, і на ньому, згорнувшись калачиком, заснула так швидко, як засинає тарган на вертикальній стіні. У моєму сні не було балансу людини: там була рівновага, яку тримає тарган, що спить на поверхні побіленої стіни.

Коли я прокинулася, у кімнаті стало ще більше білого і гарячого нерухомого сонця. Прокинувшись із того сну, за мілку поверхню якого чіплялися мої короткі кінцівки, я тремтіла від холоду.