Я звільнилася від пустелі, так, але я також її втратила! І я також втратила ліси, і повітря, й ембріона всередині себе.
Втім, ось він, інертний тарган без імені болю або любові. Єдина його життєва відмінність полягає в тому, якої він статі: чоловічої чи жіночої. Я думала про таргана лише як про жінку, адже те, що затиснуте посередині, має бути жінкою.
Я загасила недопалок сигарети, що вже обпікав мені пальці, прискіпливо погасила його капцем об підлогу і схрестила спітнілі ноги, я й не знала, що ноги можуть так спітніти. Нас двоє, ми поховані живцем. Якби мені вистачило сміливості, я б змахнула піт із таргана.
Чи відчувала вона в собі щось, що було подібне до того, що бачив у ній мій погляд? якою мірою вона користувалася собою і використовувала те, чим вона була? чи знала вона, принаймні в якийсь непрямий спосіб, що вона пересувалася повзаючи? чи пересування повзаючи, — це не те, що можна усвідомити? Що я знала про те, що люди вочевидь бачили в мені? звідки мені було знати, чи я, бува, не ходила, тягнучи живіт крізь пилюку на підлозі? Хіба правда не має свідків? хіба бути означає не знати? Якщо людина не дивиться і не бачить, чи правда так само існує? Невисловлена правда, навіть для того, хто дивиться. Чи в цьому полягає секрет того, щоби бути людиною?
Якщо я захочу, навіть зараз, коли все закінчиться, я все ще можу утриматися від того, щоби бачити. І тоді я ніколи не дізнаюся правди, крізь яку зараз наново намагаюсь пробратися — це досі залежить від мене!
Я оглядала суху білу кімнату, де бачила лише пісок і завали піску, що сипалися одне на одне. Я стояла в мінареті із твердого золота. Я була вся у твердому, непіддатливому золоті. І мені потрібно було, щоб мене прийняли. Мені було страшно.
— Мамо: я забрала життя, і немає рук, які прийняли б мене зараз і в годину нашого життя в пустелі, амінь. Мамо, тепер усе навколо перетворилося на тверде золото. Я перервала довершену річ, мамо, і це гірше за вбивство, це змусило мене пройти крізь розколину, яка показала мені те, що гірше за смерть, показала мені в’язке інертне життя, що жовтіє. Тарган живий, і його око — родюче, я боюся своєї хрипоти, мамо.
Просто моя німа хрипота вже була хрипотою того, хто плескається в лагідному пеклі.
Хрипота — того, хто отримує задоволення. Мені було добре в пеклі, я насолоджувалася тією білою кров’ю, яку я ж пролила. Тарган дійсно існує, мамо. Це вже не ідея таргана.
— Мамо, я просто робила вигляд, що хочу убити, але лише поглянь, що́ я зруйнувала: я зруйнувала оболонку! Убивати також заборонено, тому що руйнується тверда оболонка і лишається в’язке життя. Зсередини оболонки виходить серце, густе, біле, живе, немов гній, мамо, благословенна будь серед тарганів, зараз і в цю годину твоєї моєї смерті, тарган і найцінніше.
Ніби слово «мама» визволило в’язку і білу частину в мені: інтенсивна вібрація ораторію раптом припинилася, і мінарет затих. І як після важкого нападу блювоти, моєму чолу стало легше, воно освіжилося й охололо. Тепер жодного страху, чи навіть побоювання.
Тепер жодного страху, чи навіть побоювання.
Невже я виблювала свої останні людські рештки? І я вже не кликала на допомогу. Денна пустеля розстелилася переді мною. Й ораторій почався знову, але в інший спосіб, тепер ораторій був глухим бринінням світла, що відбивалося від стін і стелі округлого склепіння. Ораторій був утворений тремтінням серпанку. Мій страх тепер також був інакшим: не страх того, кому треба увійти, а набагато більший страх того, хто вже увійшов.
Набагато більший: це був страх, що я позбулася страху.
Бо тоді я з усією безстрашністю поглянула на таргана. І побачила: це була істота, що не була наділена красою для інших земних створінь. І коли я побачила його, на мить повернувся прадавній легкий острах: «Клянуся, я зроблю все, що хочеш! Тільки не залишай мене у пастці кімнати з тарганами, бо трапиться щось величезне, а я не люблю інші види! Я люблю лиш людей».
Але після мого ледь помітного відступу ораторій лише зазвучав гучніше, а я лишился сидіти мовчки, вже й не намагаючись зробити зусилля й зарадити собі. Я вже покинула саму себе: я майже бачила на початку вже пройденого шляху саме тіло, яке там полишила. Але я досі час від часу його кликала, усе ще взивала до себе. Та не почувши відповіді, таки зрозуміла тоді, що я врешті полишила себе за межами своєї досяжності.
Так, тарган був істотою, не наділеною красою для інших земних створінь. Рот: якби у неї були зуби, вони були б великі, квадратні і жовті. Як я ненавиджу сонячне світло, яке освітлює все, навіть неможливе. Я витерла кутиком халата чоло, не відводячи очей від таргана, і на моїх очах були такі самі вії. Але ніхто не торкається твоїх, нечиста. Лише інший тарган полюбив би цього таргана.
А я — хто захотів би мене зараз? той, хто вже занімів так само, як і я? хто так само, як і я, називав страх любов’ю? і хотіння — любов’ю? і потребу — любов’ю? Хто, як і я, знав, що я вже ніколи не змінювала форму відтоді, як мене зобразили на камені у скелі? Поряд із чоловіком і собакою.
Відтепер я могла називати будь-що ім’ям, яке вигадала: я могла зробити це у гарячій кімнаті, бо будь-яке ім’я підхоже, адже не підхоже жодне. І серед сухих звуків склепіння будь-що можна було назвати будь-як, оскільки будь-що перетворилося б у таку саму резонуючу німоту. Настільки велика природа таргана робила все, що туди входило — ім’я або особу — позбавленим їхньої фальшивої трансцендентності. Настільки, що я бачила, точно і ясно, лише білу блювоту її тіла: бачила лише факти і речі. Я знала, що була на межі нездоланності, хоча й не знала, що таке нездоланність.
Але я також знала, що незнання закону нездоланності не було мені виправданням. Я вже не могла виправдовуватися, стверджуючи, що не знала закону, бо пізнати себе і світ і означає пізнати закон, який, навіть недосяжний, не можна порушити, і ніхто не виправдається, стверджуючи, що його не знає. Навіть гірше: ми з тарганом не зіштовхувалися із законом, якому ми були зобов’язані коритися. Оновлена первородність гріха полягає в тому, що я маю виконувати свій незнаний закон, і якщо не впораюся зі своїм невіглаством, то насамперед грішитиму проти життя.
У Райському саду хто був чудовиськом, а хто ні? між будинками та квартирами, у високих просторах поміж хмарочосів, у цьому висячому саду — хто є, а хто ні? До якої міри я витримаю, не знаючи, принаймні, що то дивиться на мене? на мене дивиться сирий тарган, і його закон бачить мій. Я відчувала, що знатиму.
— Не полишай мене зараз, не дозволяй мені прийняти це вже прийняте рішення самотужки. У мене було, у мене напевне ще було бажання знайти прихисток у моїй власній тендітності й у хитрому, хоч і правдивому, доказі, що мої плечі були плечима жінки, слабкі і тендітні. Завжди, хоч коли б мені було потрібно, я виправдовувала себе тим, що я жінка. Але я добре знала, що не лише жінки бояться бачити, та хто завгодно боїться побачити того, хто є Богом.
Я боялася обличчя Божого, боялася моєї непроминальної наготи на стіні. Краса, та нова відсутність краси, яка не мала нічого з того, що я називала красою, жахала мене.
— Дай мені руку. Я вже не знаю, що кажу. Мені здається, що я вигадала все, нічого із цього не існувало! Але якщо я вигадала те, що трапилося зі мною вчора — хто може запевнити мене, що я так само не вигадала усе своє життя, яке було до вчора?
Дай мені руку:
Дай мені руку:
Зараз я розповім тобі, як увійшла у ту безвиразність, яка завжди була моїм сліпим і таємним пошуком. Розповім про те, як увійшла в те, що існує поміж числом один і числом два, як я побачила лінію таємниці і вогню й що це прихована лінія. Між двома музичними нотами існує ще одна, між двома фактами існує факт, між двома піщинками, незважаючи на те, як близько вони одна до одної, існує проміжок простору, відчуття існує між відчуттями — у сплетінні первісної матерії існує лінія таємниці і вогню, що у диханні світу, у безупинному диханні світу є тим, що ми чуємо і називаємо тишею.
