Слухай, поруч дивного таргана, найгіршим відкриттям було, що світ не людський і що ми не люди.
Ні, не бійся! безсумнівно, мене рятувало до того моменту сентименталізованого життя, яке я прожила, — те, що нелюдське — це найкраще в нас, це та річ, що є частиною нас самих. Це єдина причина, через яку я, як фальшива людина, досі не впала під сентиментально-утилітарною конструкцією: мої людські почуття були утилітарними, але я не впала через те, що саме ця річ, ця частина, матерія Бога, була дуже потужною й як чекала, щоб оновити мене. Велике сліпе покарання всюдисущого життя в тому, що воно може несподівано окреме життя обітнути; якщо воно не матиме своєї сили, його прориває, як прориває дамбу, і прибуває та чиста сила, без жодних домішок: чисто нейтральна. В цьому і велика небезпека: коли особисте життя не наповнене цією нелюдською частиною, життя cтає вкрай інертним.
Але чому саме в мені відтворилася первісна тиша? Немов просто покликали тиху жінку, і вона тихо кинула своє шиття на стілець, і, без зайвого слова — полишаючи своє життя, кидаючи шиття, любов і вже сформовану душу — без жодного зайвого слова, та жінка спокійно сіла б накарачки, почала би повзати і дивитися спокійними блискучими очима: первісне життя покликало її — й вона пішла.
Але чому я? Але чому б не я. Якби це була не я, то не знала б, та оскільки це я, тому й знаю — от і все. Що кликало мене: божевілля чи реальність?
Життя мстило мені, і помста крилася у поверненні, лише в ньому. Кожен випадок божевілля — це про щось, що повернулося. Одержимі — вони, власне, не одержимі чимось, що приходить, а радше тим, що повертається. Іноді життя повертається. Якщо в мені все кришилося перед появою сили, то не тому, що та сила була руйнівною: вона мала прийти просто тому, що вона вже стала надто великою, щоб її можна було втримати чи обійти — прийшовши, вона охопила все. А потім, як після потопу, над поверхнею попливли шафа, людина, відчинене навстіж вікно, три валізи. І це здавалося мені пеклом, те руйнування стількох нашарувань людської археології.
Пекло, бо для мене в житті вже не існувало людського сенсу, і в людині вже не існувало людського сенсу. А через відсутність цього олюднення і відсутність сентиментів до світу мені стало страшно.
Без крику я роздивилася таргана.
Подивитися на таргана зблизька — це як побачити предмет великої розкоші. Наречена у чорних коштовностях. Цілком виняткова, в єдиному екземплярі. Затиснувши половину його тіла дверцятами шафи, я вибрала єдиний екземпляр. Все, що виглядало з неї, було половиною його тіла. Решта, якої не було видно, могла бути величезною і розділеною на тисячі будинків, поза речами і шафами. Втім, мені не потрібна та частина, яка стала моєю. За поверхнею будинків — ці понурі коштовності, що тягнуться волоком?
Я відчувала себе нечистою, як ті, про яких мова у Біблії. Чому в Біблії стільки уваги надається нечистому, є навіть список нечистих і заборонених істот? Чому, якщо вони теж були створені, як і всі решта? І чому нечисте було заборонено? Я вчинила заборонену дію, торкнувшись того, що вважають нечистим.
Я вчинила заборонену дію, торкнувшись того, що вважають нечистим.
І я була така нечиста у своєму раптовому безпосередньому пізнанні себе, що відкрила рота, щоб попросити про допомогу. Вони проповідують, у Біблії, вони проповідують, але якщо я зрозумію, що вони проповідують, вони ж самі і скажуть, що я збожеволіла. Такі ж люди, як і я, проповідували, але зрозуміти їх було б моїм падінням.
«Але не їжте нечистого: тобто, орла, грифона і яструба. Ні сову, ні лебедя, ні кажана, ні лелеку, ні всіляких воронів»[1].
Я знала, що нечисті тварини заборонені у Біблії, тому що нечисті — це першопочаток, бо існують речі, що були створені, та ніколи не прикрашалися, а залишалися такими, якими були від моменту творення, і лише ці речі лишалися першопочатком повною мірою. А оскільки вони були першопочатком, їх не можна було їсти, плід добра і зла, — поїдання живої матерії назавжди примусило б мене покинути прикрашений рай і ходити пустелею з посохом. Багато хто ходив пустелею з посохом.
Що гірше — це привело б до того, що я б побачила: пустеля також жива і в ній є волога, і побачила б, що все живе і все зроблене з одного і того ж.
Для того, щоб створити можливу душу — душу, чия голова не пожирає власного хвоста, — закон говорить обирати лише те, що живе потай. І закон також говорить, що той, хто їсть нечисте, мусить його їсти не відаючи. Бо хто їсть нечисте, знаючи, що воно нечисте, той також знатиме, що нечисте не є нечистим. Так?
«І все, що повзає і має крила, є нечистим, і не має бути з’їденим»[2].
Я роззявила рот від подиву: це був поклик про допомогу. Чому? тому що я не хотіла бути такою само нечистою, як тарган? який ідеал спонукав мене замислитися про саму ідею? Чому б мені не стати нечистою, якщо я вже пізнаю всю себе? Чого я боялася? Забруднитися чим?
Забруднитися радістю.
Тепер, врешті, розумію те, що я почала відчувати, було радістю, яку я досі не пізнала і не розуміла. У моєму німому крикові про допомогу я боролася із зачатками невиразної радості, яку не хотіла приймати в собі, бо, навіть невиразна, вона вже лякала: це була радість без спокути, не знаю, як пояснити, це була радість без надії.
— О, не забирай у мене руку, я обіцяю, що, може, до кінця цієї неможливої історії, може, я зрозумію, може, дорогою до пекла знайду те, що нам потрібно — але не забирай руку, навіть якщо тепер я вже знаю, щоб знайти, потрібно пройти цей шлях, на якому ми стоїмо, якщо лише мені вдасться не потонути остаточно в тому, чим ми є.
Бачиш, моя любове, я вже втрачаю сміливість знайти те, що мушу знайти, я втрачаю сміливість довіритися шляху, і тепер обіцяю нам, що в тому пеклі ми віднайдемо надію. Може, це не прадавня надія. Може, її навіть не можна назвати надією.
Я боролася, бо не хотіла незнаної радості. Вона заборонена заради мого майбутнього спасіння, як заборонений звір, якого назвали нечистим, — і я хапала ротом повітря, в муках благаючи про допомогу, бо тоді мені ще не спало на думку вигадати цю руку, за яку тепер тримаюся. Вчора я була самотня у своєму страху дегуманізації і хотіла попросити допомогти мені, таке сталося зі мною вперше.
Дегуманізація — це так само боляче, як і втратити все, як втратити все, моя любове. Я відкривала і закривала рот, намагаючись покликати на допомогу, але я не могла і не знала, як це виразити.
Проблема в тому, що мені вже не було чого сказати. Моя агонія була схожа на бажання говорити перед смертю. Я знала, що прощалася із чимось назавжди, щось мало померти, і хотіла вимовити слово, яке принаймні окреслило б те, що помирало. Нарешті, я змогла висловити думку: «я прошу про допомогу».
Потім мені спало на думку, що мені нема сенсу просити про допомогу.
Раптом, ось і все. Я зрозуміла, що «просити» досі було рудиментом того привабливого світу, який щораз більше віддалявся від мене. І якби я й надалі намагалася просити, то лиш для того, щоб знову чіплятися за останні рештки моєї стародавньої цивілізації, чіплятися, намагаючись не піддаватися тому, щоб врешті бути зметеною тим, що мене кликало. І чому я тепер — у безнадійній радості — здавалася, о, я б хотіла скоритися — пережити це вже було початком пекла бажання, бажання, бажання... Невже моя жага бажання була сильнішою за мою жагу спасіння?
Що далі, то більше я не мала про що просити. І я із захопленням і жахом спостерігала за тим, як клаптики моїх зігнилих бинтів мумії всихали і спадали на підлогу; я спостерігала за власним перетворенням з лялечки на мокру личинку, обгорілі крила потроху зморщувались. І нове лоно, створене для землі, нове лоно відродилося.
