Не відвертаючись від таргана, я почала хилитися, доки не відчула, як тіло моє торкнулося ліжка, і, не відвертаючись від таргана, я сіла.
Тепер я дивилася на нього зі спрямованими догори очима. Тепер, згорбившись посередині, він дивився на мене згори вниз. Я мала перед собою нечистоту світу — і розчаровувала живу істоту. Я вже втратила свої ідеї.
Потім із нього витиснувся ще один товстий міліметр білої речовини.
Потім із нього витиснувся ще один товстий міліметр білої речовини.
Свята Маріє, Мати Божа, я віддаю тобі своє життя в обмін на те, щоби вчорашня мить виявилася неправдою. Тарган, вкритий білою речовиною, дивився на мене. Я не знаю, чи він бачив мене, не знаю, що бачать таргани. Але він і я дивилися одне на одного, і я так само не знаю, що бачать жінки. Але якщо його очі не бачили мене, він існував для мене — у первісному світі, до якого я увійшла, істоти існують для того, щоб інші істоти мали спосіб їх бачити. І у цьому світі, який я пізнавала, існує кілька варіацій того, що означає бачити: одному дивитися на іншого, не бачачи його, одному володіти іншим, одному їсти іншого, одному просто бути в кутку, й іншому так само: все це також означає бачити. Тарган не бачив мене, він був зі мною. Тарган бачив мене не очима, а тілом.
А я... я бачила. Не могла не бачити. Цього не можна було заперечити: мої переконання і мої крила швидко обпалилися і вже не мали мети. Я вже не могла заперечувати. Не знаю, що саме не могла тепер заперечувати, але я вже не могла. І я тепер не могла порятувати себе, як колись, за допомогою цілої цивілізації, що допомогла мені заперечити побачене.
Я бачила його всього, таргана.
Тарган — потворна і блискуча істота. Тарган навиворіт. Ні, ні, мова не про те, що він має внутрішню і зовнішню частини, а про те, що він ось такий. Те, що у нього назовні — це те, що я ховаю всередині: я перетворила своє зовнішнє на приховане внутрішнє. Він дивився на мене. І це було не обличчя. Це була маска. Маска, яку вдягають для дайвінгу. Цей залізистий дорогоцінний камінь. Два ока були живі, як два яєчники. Він дивився на мене сліпою плодючістю свого погляду. Він запліднював мою мертву родючість. У нього могли бути солоні очі? Якби я їх торкнулася — у міру того, як я все одно поступово ставала все бруднішою — якби я їх торкнулася своїм ротом, чи відчула б я їх солоний присмак?
Я вже торкалася очей чоловіка губами, і завдяки їхньому солоному присмаку можу сказати, що він плакав.
Але на саму згадку про сіль у чорних очах таргана я раптом знову відсахнулася, і мої сухі губи знову стиснулися аж до зубів: плазуни, що рухаються по землі! У завмерлій реверберації світла кімнати тарган був повільним маленьким крокодилом. Суха та освітлена кімната. Я і тарган, що застигли посеред тієї пустелі, наче на випаленій поверхні згаслого вулкана. Та пустеля, до якої потрапила, там я також знайшла життя і сіль життя.
З таргана вилізло ще трохи білої речовини, мабуть, менше ніж міліметр.
Цього разу я ледь звернула увагу на крихітний рух речовини. Я мовчки дивилася без жодного поруху.
— Досі життя ніколи не приходило до мене вдень. Не в променях сонячного світла. Тільки вночі світ повільно обертався для мене. Але те, що сталося в темряві самої ночі, водночас сталося в моїх власних нутрощах, і моя темрява нічим не відрізнялася від темряви надворі, а зранку, коли я розплющувала очі, світ усе ще був оболонкою: таємне нічне життя незабаром набувало в моєму роті відчуття кошмару, що зникав. Але тепер життя відбувалося вдень. Беззаперечно, на загальний огляд. Якщо я не відводитиму погляду.
А я все ще могла відвести погляд.
— Але пекло вже захопило мене, моя любове, пекло нездорової цікавості. Я вже виставляла свою людську душу на продаж, тому що споглядання починало поглинати мене з насолодою, я торгувала своїм майбутнім, своїм спасінням, я продавала нас.
«Допоможіть мені!» — закричала я раптом із занімінням тих, у чиї роти поступово набиваються сипучі піски. «Я прошу про допомогу», — тихо подумала я, сидячи. Але мені жодного разу не спало на думку встати й піти, ніби це було неможливо. Ми з тарганом були в підземеллі.
На вагах враз лишилася одна чаша. У цій чаші було моє глибинне відречення від тарганів. Але «відречення від тарганів» було всього-на-всього набором слів, і я також знала, що в момент моєї смерті мене також неможливо було висловити словами.
Моєї власної смерті, авжеж, я знала, адже смерть — це майбутнє, це те, що можна уявити, а для уявлень я завжди мала час. Але мить, ця мить — тут і зараз — це не можна уявити, між цим моментом і мною немає проміжку: це саме тут і тепер, у мені.
— Зрозумій мене, я знала про смерть заздалегідь, і смерть уже не шукала мене. А от чого я ніколи не відчувала раніше, то саме зіткнення з моментом, який називається «вже». Сьогодні вимагає від мене саме сьогодні. Раніше я не знала, що час життя також не висловити за допомогою слів. Час жити, любове моя, настав саме зараз, коли я торкнулася сутності життя. Час життя — це повільний і безперервний скрип дверей, які весь час розкриваються навстіж. Двоє воріт відкривалися і ніколи не переставали відкриватися. Але вони постійно відкривалися до... до небуття?
Час життя настільки пекельно невиразний, що це ніщо. Однак, те, що я називала «ніщо», так сильно причепилося до мене, що було мені... мною? І тому стало невидимим, адже я була для себе невидимою, і перетворилося на ніщо. Двері, як завжди, знов і знов відкривалися.
Нарешті, любове моя, я скорилася. І це стало теперішнім.
Нарешті, любове моя, я скорилася. І це стало теперішнім.
Нарешті настало тепер. Це було просто зараз. Схоже на те, в країні була 11 година ранку. З вигляду, як зелений двір, найбільш делікатної поверховості. Зелений, зелений; зелений — це двір. Між мною і зеленим вода повітря. Зелена вода повітря. Я бачу все крізь повну склянку. Нічого не чутно. У решті квартири всі тіні набухли. Зріла поверховість. У Бразилії 11 година ранку. Це зараз. Йдеться саме про зараз. Зараз час набух до крайньої межі. У 11-ої години немає глибини. Одинадцята година наповнена одинадцятьма годинами по вінця зеленої склянки. Час здригається, немов застигла повітряна куля. Повітря запліднене і задихається. Доки, під звуки національного гімну, удар, що сповіщає про о пів на дванадцяту, не перерізає мотузки, що втримують повітряну кулю. І раптом усі ми переходимо в полудень. Який буде таким зеленим, як зараз.
Раптом я прокинулася посеред зеленої оази, де повністю сховалася на мить.
Але я була в пустелі. І зараз не лише посеред оази: зараз також у пустелі, цілком. Це вже було. Вперше в моєму житті було повноцінне «вже зараз». Це була найбільша жорстокість, яку я коли-небудь відчувала.
Адже в сьогоденні немає надії, і в сьогодення немає майбутнього: майбутнє буде новим сьогоденням.
Мені було так страшно, що всередині мене навіть стало тихіше. Адже мені здавалося, що врешті я таки мушу відчути.
Схоже, мені доведеться відмовитися від усього, що лишаю за тими воротами. І я знаю, я знала, що якщо увійти крізь завжди прочинені ворота, опинишся у серці природи.
Я знала, що увійти — це не гріх. Але це так само ризиковано, як померти. Так само, як помираєш, не знаючи куди, і в цьому найбільша мужність тіла. Вхід був гріхом лише тому, що це було прокляттям мого життя, й я могла вже ніколи не повернутися. Я, мабуть, уже знала, що після воріт між мною і тарганом уже не буде різниці. Ні в моїх власних очах, ні в очах того самого Бога.
Саме так я робила свої перші кроки в ніщо. Мої перші нерішучі кроки до життя, й покидаючи моє життя. Моя нога ступила в повітря, і я потрапила у рай чи у пекло: у суть.
Я провела рукою по лобі, з полегшенням зауваживши, що нарешті спітніла. Ще зовсім недавно нас обох обпалювала та гаряча пустеля. Тепер мене вкрив піт.
