Якби ти знав про самотність моїх перших кроків. Це не було схоже на самотність людини. Це було так, ніби я вже померла і робила перші кроки в інше життя самотужки. І немов вони називали цю самотність славою, і я також знала, що це була своєрідна слава, і я тремтіла у всій тій первинній божественній славі, яку не тільки не розуміла, але якої також зовсім не хотіла.

— Тому що, бачиш, я знала, що входжу у вогку, необроблену славу природи. Однак, спокушена, я боролася як могла проти рухомих пісків, що засмоктували мене: і кожен крок, що я робила до «ні, ні!», кожен новий порух невигойно штовхав мене далі; відсутність сили для боротьби була моїм єдиним виправданням.

Я окинула поглядом кімнату, в якій була ув’язнена, в пошуках виходу, я відчайдушно прагнула втекти, і всередині себе вже відступила так далеко, що душа моя притулилася до стіни — навіть не в силах себе зупинити, навіть не бажаючи тепер спинятися, зачарована силою, що мов магніт, притягувала мене, я відступила в собі подумки до стіни, інкрустувавши себе у зображення жінки. Я відступила до мозку своїх кісток, до своєї останньої твердині. Там, на стіні, я була така гола, що навіть не відкидала тінь.

І виміри, виміри були ті самі, я відчувала це, знала, що ніколи не виходила за межі тієї жінки на стіні, я була нею. І я була повністю увічнена, довгий і плідний шлях.

Моя напруга раптом спала, наче вщух шум.

І запанувала перша справжня тиша. Те мирне, величезне і чуже, що я бачила на своїх потьмянілих усміхнених фотографіях — те щось вперше вийшло назовні, та було повністю в межах моєї досяжності, незрозуміле, та в межах моєї досяжності.

Це дало мені відчуття полегшення, наче втамування спраги, аж таке полегшення, немов усе моє життя я чекала на воду, що була дуже потрібна вкритому сиротами тілу, як кокаїн для того, хто його жадає. Нарешті тіло, просякнуте тишею, заспокоїлося. Полегшення настало, бо я пристосувалась до приглушених нутрощів печери.

До того моменту я достоту не усвідомлювала свою боротьбу, повністю занурившись у неї. Але зараз, завдяки тиші, у яку врешті провалилася, знала, що боролася, що піддалася, що я капітулюю.

І тепер, від цієї миті, я дійсно перебувала в кімнаті.

Так глибоко в ній, як малюнок, закарбований у печері три мільйони років тому. І саме так я вміщалася у собі, так, всередині себе я була вирізьблена на стіні.

Вузький прохід пролягав через важкого таргана, і я з огидою прослизнула повз це тіло, що складалося з лусочок і бруду. І зупинилася, повністю теж заплямована, потрапивши таким чином до свого минулого, що було моїм безперервним сьогоденням і що тепер завжди — на стіні, і мої п’ятнадцять мільйонів дочок були там навіть тоді, як мене ще не було. Моє життя було таким само довгим, як і смерть. Таким довгим, що ми поділяємо його на етапи, один із яких називаємо смертю. Я жила завжди, не важливо, що я була не собою, власне кажучи, не тим, кого прийнято називати «я». Я завжди була в житті.

Я, нейтральне тіло таргана, я із життям, яке нарешті не тікає від мене, тому що я нарешті бачу його за межами себе: я — тарган, я — моя нога, я — моє волосся, я — найбільша пляма світла на штукатурці стіни, я — це кожен пекельний шматочок мене, життя в мені таке наполегливе, що якщо ти розірвеш мене, шматки мого тіла тремтітимуть і рухатимуться, як у ящірки. Я — тиша, викарбувана на стіні, і найдавніший метелик пурхає і дивиться на мене: така, як і завжди. Від народження до смерті я називаю себе людиною, і я ніколи насправді не помру.

Але це не увіковічнення, це прокляття.

Яка розкішна ця тиша. Вона накопичується століттями. Це мовчання таргана дивиться. Світ дивиться на себе у мені. Все дивиться на все, все живе іншим; у цій пустелі речі знають речі. Речі так знають речі, як це... це щось, що я назву прощенням, якщо я хочу врятувати себе в людському світі. Це прощення в собі. Прощення — це ознака живої матерії.

Прощення — це ознака живої матерії.

— Дивись, любове моя, дивись, як я вже зі страху все облаштовую, дивись, як досі не можу торкнутися цих первісних елементів з лабораторії життя, не намагаючись одразу знайти надію. Просто поки що моя метаморфоза в саму себе не має жодного сенсу. Це така метаморфоза, в якій я втрачаю усе, що мала, а все, що мала — це я, тож маю лише те, хто я. А хто я тепер? Я — це стояти, заклякнувши від жаху. Я — те, що я бачила. Я не розумію і боюся зрозуміти, матерія світу лякає мене, з її планетами та її тарганами.

Я, що колись жила із поблажливих слів, чи гордості, чи то будь-чого. Але яка ж прірва пролягає між словом і наміром, який у нього закладають, яка прірва між словом «любов» і любов’ю, що не має навіть людського значення, тому що — тому що — любов — це жива матерія. Любов — це жива матерія?

Що ж таке трапилося зі мною вчора? і зараз? Я збентежена, я проходила крізь численні пустелі, але застрягла під якоюсь деталлю? немов під каменем.

Ні, ні, зачекай: я пригадала і відчула полегкість, що відучора покидала кімнату, я вже виходила з неї, я вільна! І досі маю шанс це все відновити. Якщо захочу.

А я хочу?

Те, що я побачила, не надається до впорядкування. Але якщо я справді хочу, то можу хоч просто зараз перекласти те, що знала, на зрозумілі нам поняття, людські поняття, і я досі можу лишити поза увагою ті вчорашні години. Якщо я таки хочу, то можу запитати себе інакше, нашою мовою, про те, що трапилося зі мною.

І якщо я так і зроблю, то досі можу отримати відповідь, яка дасть шанс усе відновити. І відновлення буде визнанням того, що Г. Х. була жінкою, яка добре жила, добре жила, добре жила, жила в надшарі пісків світу, і ті піски ніколи не тікали з-під її ніг; усе було так влаштовано, що коли рухалися піски, її ноги рухалися з ними в унісон, тож усе було стійким і компактним. Г. Х. жила на останньому поверсі надбудови, яка попри те, що була побудована в повітрі, адже то була міцна будівля, тож сама вона теж висіла в повітрі так само, як бджоли, що проводять життя в повітрі. І це тривало століттями, з необхідними або випадковими змінами, і в усьому був лад. В усьому був лад — принаймні, ніщо не говорило, і ніхто не говорив, ніхто не казав, що «ні»; отже, був лад.

Але саме повільне нашаровування століть, що автоматично накопичувалося, було саме тим, що робило ту будівлю в повітрі дуже важкою, а цього ніхто не помічав, а будівля була пересичена собою: вона ставала щоразу компактнішою, а не крихкішою. Через нашаровування життя в надбудові втримати її в повітрі ставало дедалі складніше.

Як будівля, де вночі всі спокійно сплять, не знаючи, що її фундамент просідає і що в неочікувану мить цілковитого спокою її балки піддадуться силі тяжіння, й вони повільно, міліметр у століття, зміщуватимуться. А потім, коли найменше цього очікуєш, у мить настільки повторювану-звичайну, немов піднести склянку води до своїх усміхнених вуст у танці, — тоді, вчора, в день, такий наповнений світлом, якими зазвичай бувають ці дні у розпал літа, коли чоловіки працюють, на кухнях щось димить, і бур дробить каміння, а діти сміються, а священник намагається зарадити, та зарадити чому? — вчора, без попередження, пролунав тріск міцної структури, що раптом стала крихкою при обвалі.

У цьому обвалі тонни падали за тоннами. І коли я, Г. Х. навіть на моїх валізах, я, одна з-поміж людей, розплющила очі, я була — не над уламками, бо уламки вже поглинули піски — я була на тихій рівнині, кілометри і кілометри під тим, що колись було великим містом. Все повернулося до того, чим було.

Світ заявляв про власну реальність, і, як після катастрофи, моїй цивілізації настав кінець: я була лише історичними даними. Усе в мені було затребувано початком часів і самим моїм першопочатком. Я вийшла на перший, початковий план, я була у тиші вітрів і в епоху олова й міді — в першу епоху життя.