— Ви й так знаєте, Стівенсе, як я ставлюся до його світлості. Він для мене як другий батько. Нема сенсу знову це повторювати, еге ж?

— Так, сер.

— Він мені небайдужий.

— Так, сер.

— І вам теж до нього не байдуже, правда, Стівенсе?

— Правда, сер.

— Добре. Значить, ми обоє в курсі, яка ситуація. Але подивімося правді в очі. Його світлість утрапив у халепу. Я спостерігав за тим, як він грузне все глибше й глибше, і це мене неабияк хвилює. Він не дасть собі ради, Стівенсе.

— Гадаєте, сер?

— Ви взагалі знаєте, що там відбувається, поки ми з вами тут сидимо? За кілька кроків від нас? У тій кімнаті — я в цьому певен, нема змісту навіть вас перепитувати — зібралися британський прем’єр-міністр, міністр закордонних справ і німецький посол. Його світлість зі шкіри виліз, аби ця зустріч відбулася, і він вірить — і то дуже щиро! — нібито зробив щось добре й почесне. А ви знаєте, Стівенсе, навіщо його світлість зібрав тут цих джентльменів? Знаєте, що відбувається?

— Боюся, що ні, сер.

— Боїтеся, що ні... А скажіть-но, Стівенсе: вам що, узагалі на це начхати? Невже вам анітрохи не цікаво? Люди добрі, чоловіче, та в цьому домі відбувається щось страшенно важливе! Невже вам зовсім не цікаво, що саме?

— То не моя справа — цікавитися таким, сер.

— Але ж лорд Дарлінґтон вам не байдужий. Ви ж самі мені таке сказали. А якщо він вам не байдужий, то чому вас це не хвилює? Чи принаймні не цікавить? Ваш господар запросив на таємні нічні переговори британського прем’єр-міністра й німецького посла, а вам навіть не цікаво?

— Не можу сказати, що не цікаво, сер. Але мені не годиться цікавитися такими справами.

— Не годиться? Ага, ви, певно, думаєте, що в такий спосіб виявляєте лояльність. Так? Ви вважаєте себе лояльним? До кого? До його світлості? Чи, може, до корони, як на те пішло?

— Перепрошую, сер, але я не розумію, на що ви натякаєте.

Містер Кардинал знову зітхнув і похитав головою.

— Ні на що я не натякаю, Стівенсе. Чесно кажучи, я сам не знаю, як бути. Але ж вас це мало хоча б трохи цікавити.

Він замовк, втупившись у килим.

— Ви точно не хочете скласти мені компанію, Стівенсе? — врешті запитав він.

— Ні, дякую, сер.

— Ось що я вам скажу. Його світлість виставляють на посміховище. Я добре все дослідив, я знаю краще за всіх у цій країні, яка ситуація в Німеччині, тож можете бути певні, що з його світлості роблять посміховище.

Я промовчав, а містер Кардинал далі дивися на підлогу відсутнім поглядом. За якийсь час він продовжив:

— Його світлість має дуже добре серце. Але з цим він просто не дасть собі ради. Ним маніпулюють. Нацисти попихають ним, як пішаком. Ви помітили це, Стівенсе? Помітили, що відбувається останні три-чотири роки?

— Вибачте, сер, але я нічого такого не помітив.

— І навіть підозри у вас не виникло? Найменшої підозри, що через свого любого друга гера Ріббентропа гер Гітлер попихає його світлістю, як пішаком, — так легко, як своїми пішаками у Берліні?

— Вибачте, сер, але я нічого такого не помітив.

— Ну звісно, Стівенсе, бо вас таке не цікавить. Перед вашими очима діється невідомо що, а ви навіть не маєте коли зупинитися і з’ясувати, що й до чого?

Містер Кардинал засовався у кріслі, сів рівніше, і якусь мить здавалося, що він розглядає розкидані папери. Зрештою він сказав:

— Його світлість — джентльмен. Ось чому все так вийшло. Він джентльмен, який воював із німцями, і тепер йому хочеться запропонувати переможеному ворогу свою дружбу й щедрість. Природне бажання, адже він джентльмен, справжній англійський джентльмен старого гарту. Ну ви ж мусили це помітити, Стівенсе! Як ви могли таке проґавити? Вони ж цим користалися, маніпулювали, перетворивши щось добре й благородне на те, що зможуть використати для своїх підлих намірів. Ви ж мусили це помітити, Стівенсе!

Містер Кардинал знову втупився в підлогу. Помовчав кілька секунд, а тоді сказав:

— Пам’ятаю, як я приїхав сюди кілька років тому й застав того американця. Тоді була якась велика конференція. Мій батько долучився до її організації. І я пригадую, як той американець — п’яний як чіп, ще більше, ніж я зараз — встав під час вечері й перед усіма гостями тицьнув на його світлість і обізвав його дилетантом. Невмілим дилетантом, який не розуміє, що робить. І знаєте що, Стівенсе? Той американець, як виявилося, мав рацію! Так воно і є. У теперішньому підлому світі нема місця для доброти і благородності. Ви й самі це бачите, правда, Стівенсе? Вони маніпулюють благородними добряками. Ви ж бачите, правда?

— Перепрошую, сер, але, мабуть, не бачу.

— Бачите, просто не хочете визнати. Ну добре, не знаю, як ви, а я не збираюся сидіти склавши руки. Якби батько був живий, він би точно це зупинив.

Містер Кардинал знову замовк і якусь мить здавався дуже зажуреним — напевно, тому, що згадав покійного батька.

— Вам подобається спостерігати, як його світлість іде краєм прірви? — запитав він нарешті.

— Пробачте, сер, але я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі.

— Не розумієте, он як... Що ж, ми з вами друзі, то скажу відверто. Останні кілька років лорд Дарлінґтон був чи не єдиним пішаком гера Гітлера, якого той використовував під час пропагандистських ігрищ у цій країні. Ще б пак: лорд Дарлінґтон — чоловік щирий, благородний і наївний. За останні три роки його світлість мало не самотужки налагодив зв’язки між Берліном і більш як шістдесятьма найвпливовішими персонами в цій країні. Усе склалося чудово — гер Ріббентроп обійшов боком Міністерство закордонних справ. І якщо їхнього з’їзду й тих клятих Олімпійських ігор було замало, можете собі уявити, до чого вони тепер змусили його світлість? Ви хоч уявляєте, про що вони там зараз говорять?

— Боюся, що ні, сер.

— Його світлість намагається вмовити самого прем’єр-міністра прийняти запрошення й зустрітися з гером Гітлером. Він справді вірить у те, що прем’єр хибно тлумачить дії німецького режиму.

— Не розумію, чому б це мало викликати заперечення, сер. Його світлість завжди старався сприяти порозумінню між народами.

— Але то ще не все, Стівенсе. У цю хвилину — ну хіба що я дуже вже помиляюся, — у цю хвилину його світлість обговорює ідею візиту Його Величності до гера Гітлера. Наш новий король завжди підтримував нацистів — тут нема що приховувати. І от тепер він, схоже, зовсім не проти навідатися до гера Гітлера. А його світлість робить усе, що тільки може, аби міністерство перестало опиратися цій жахливій ідеї.

— Пробачте, сер, але я бачу в діях його світлості тільки найкращі, найблагородніші наміри. Зрештою, лорд Дарлінґтон робить усе, що може, аби забезпечити мир у Європі.

— Скажіть мені, Стівенсе: хіба вам не здається, що я все-таки хоч трохи, але маю рацію? Невже вас аніскілечки не цікавить те, про що я кажу?

— Перепрошую, сер, але мушу визнати, що я довіряю тверезим судженням його світлості.

— Після Райнленда всі, хто мислить тверезо, не вірять ані слову гера Гітлера. Його світлість не знає, що робить. Ох, ви на мене образилися?

— Та ні, сер, — сказав я; він, мабуть, так подумав, бо я підвівся, почувши, як у вітальні зателенькав дзвоник. — Мене кличуть джентльмени. Перепрошую.

У вітальні висіла пелена тютюнового диму. Поки його світлість пояснював мені, котру з пляшок вишуканого портвейну принести з погреба, поважні пани із серйозним виглядом мовчки потягували сигари.

У таку пізню пору добре чути, як хтось спускається службовими сходами, тож, напевно, мої кроки збудили міс Кентон. Бо коли я пробирався темним коридором, двері до її кімнати відчинилися і на порозі з’явилася постать, підсвічена світлом зі спальні.

— О, ви ще не спите, міс Кентон, — сказав я, підійшовши ближче.

— Мені соромно за свою сьогоднішню поведінку, містере Стівенс.

— Вибачте, міс Кентон, але я не маю часу розмовляти.

— Будь ласка, не беріть до серця того, що я наговорила. Так безглуздо вийшло...

— Я не взяв до серця нічого з того, що ви казали, міс Кентон. І взагалі я не пригадую, що ви мені говорили. Нагорі відбуваються дуже важливі події. Я не маю часу стояти і теревенити з вами. Раджу вам лягати спати.