— Я так розумію, містере Стівенс, ви хочете, аби я залишилась цього вечора на роботі?

— Та ні, міс Кентон. Ви ж самі казали, що попереджали мене ще давніше.

— Але ж ви розсердилися через те, що я сьогодні йду. Я ж бачу.

— Навпаки, міс Кентон.

— Ви думаєте, що коли будете гриміти тарілками на кухні й тупотіти в коридорі туди-сюди перед моєю кімнатою, то я передумаю?

— У кухні здійнявся гармидер тільки тому, що в останню хвилину перед вечерею приїхав містер Кардинал. Нема жодної причини, через яку ви мали б сьогодні лишатися на службі.

— Я й так піду, містере Стівенс — з вашим благословенням чи без нього. Бо я вже давним-давно домовилася про зустріч.

— Певна річ, міс Кентон. Ще раз бажаю вам приємного вечора.

За вечерею панувала дивна атмосфера. Джентльмени тривалий час їли мовчки — його світлість явно витав думками десь далеко. Врешті містер Кардинал запитав:

— Хтось особливий сьогодні, сер?

— Що?

— Ну, ваші сьогоднішні гості. Є хтось особливий?

— На жаль, не можу тобі сказати, хлопче. Конфіденційна справа.

— Ого. Тоді, мабуть, я тут буду зайвий.

— Де?

— Ну, на тій зустрічі.

— Там і так нічого цікавого для тебе. Але, як я вже казав, конфіденційність на першому місці. Тебе тут не повинно бути.

— Ого, тоді це, гадаю, щось дуже особливе.

Містер Кардинал пильно дивився на його світлість, але той, не промовивши більше ні слова, знову взявся за їжу.

Обоє джентльменів перейшли до курильні — випити портвейну й викурити по сигарі. Поки я прибирав у їдальні й готував вітальню до приїзду вечірніх гостей, то кілька разів мусив пройти повз двері до курильні. І здивувався, почувши, що джентльмени вже не мовчать, як за вечерею, а про щось палко перемовляються. За чверть години голоси стали гучнішими.

Я, звісно, не підслуховував, але ж не почути, як його світлість кричить: «Але це не твоє діло, хлопче! Не твоє діло!» — було просто неможливо.

Я був у їдальні, коли джентльмени нарешті вийшли з курильні. Вони начебто заспокоїлися, бо, ідучи коридором, сказали один одному кілька слів. «Не забувай, хлопче: я тобі довіряю», — мовив його світлість, а містер Кардинал роздратовано відповів: «Та я ж пообіцяв!». На цьому вони розійшлися: лорд Дарлінґтон рушив до свого кабінету, а містер Кардинал — до бібліотеки.

О пів на дев’яту знадвору почувся шурхіт коліс. Я відчинив двері шоферові одного з автомобілів і з-поза його плеча побачив, як з іншого вийшли декілька поліцейських і розійшлися подвір’ям. А вже за мить я супроводжував до будинку двох дуже поважних джентльменів — його світлість зустрів їх у коридорі й квапливо провів до вітальні.

За хвилин десять під’їхав ще один автомобіль, і я відчинив двері герові Ріббентропу — німецькому послу, який уже не раз бував у Дарлінґтон-Голлі. Його світлість вийшов йому назустріч, і перш ніж зникнути за дверима вітальні, двоє джентльменів по-змовницьки перезирнулися. Коли за кілька хвилин мене попросили принести ще закусок і напоїв, четверо джентльменів обговорювали переваги різних сортів ковбас і атмосфера, на перший погляд, здавалася доволі дружньою.

Опісля того я зайняв своє місце в коридорі — біля вхідної арки, де зазвичай стояв під час важливих зустрічей, — і не зрушив з нього, аж поки через дві години хтось не подзвонив у задні двері.

Спустившись, я побачив міс Кентон і поліцейського, який попросив мене підтвердити, що це справді наша економка.

— Мусив перевірити — безпека, міс, нема чого ображатися, — пробурмотів поліцейський і відійшов назад у темряву.

Замикаючи двері, я помітив, що міс Кентон чекає на мене, і сказав:

— Впевнений, що ви гарно провели вечір.

Вона нічого на це відповіла, тому коли ми проходили через темну кухню, я повторив:

— Впевнений, що ви гарно провели вечір, міс Кентон.

— Дякую, містере Стівенс, дуже гарно.

— Радий це чути.

Кроки за моєю спиною раптом затихли, і я почув, як вона запитала:

— Невже вас зовсім не цікавить, що сталося сьогодні ввечері між мною і моїм знайомим, містере Стівенс?

— Не ображайтеся, будь ласка, міс Кентон, але я мушу негайно повертатися нагору. Цієї миті в нашому маєтку відбуваються події світового масштабу.

— А хіба вони колись не відбуваються, містере Стівенс? Що ж, якщо ви так поспішаєте, то я тільки скажу вам, що прийняла його пропозицію.

— Перепрошую, міс Кентон?

— Пропозицію вийти за нього заміж.

— Справді? Мої вітання!

— Дякую, містере Стівенс. Я, певна річ, відпрацюю той час, який зобов’язана відпрацювати, але якщо ви зможете відпустити мене скоріше, ми обоє будемо дуже вдячні. Мій знайомий через два тижні приступає до нової роботи у Вест-Кантрі.

— Я докладу всіх зусиль, щоб якомога швидше підшукати вам заміну, міс Кентон. А тепер перепрошую, але мушу повертатися нагору.

Я рушив з місця й уже майже дійшов до дверей у коридор, коли міс Кентон окликнула мене: «Містере Стівенс!» — і мені знову довелось обернутися. Вона стояла там, де й раніше, тож мусила трохи підвищити голос — у темній порожній кухні її слова розлетілися дивним ехом.

— Я півжиття віддала цьому будинку, і оце все, що ви спромоглися сказати, почувши про моє звільнення?

— Міс Кентон, прийміть мої найтепліші привітання. Але повторюю: нагорі вирішуються справи світової ваги, тож я мушу повертатися на свій пост.

— Ви знаєте, містере Стівенс, що ви — дуже важлива персона для мене й мого знайомого?

— Справді, міс Кентон?

— Так, містере Стівенс. Ми часто розважаємося байками про вас. Наприклад, мій знайомий просить мене показати, як ви затуляєте пальцями ніздрі, коли перчите собі їжу. Регоче потім, як дурний.

— Зрозуміло.

— А ще він обожнює ті ваші напутні промови для персоналу. Я вже навчилася бездоганно вас копіювати. Досить сказати кілька речень — і ми обоє падаємо на підлогу зі сміху.

— Ясно, міс Кентон. А тепер перепрошую, мушу йти.

Я піднявся сходами і знову зайняв своє місце. Та не минуло й п’яти хвилин, як у дверях бібліотеки з’явився містер Кардинал. Він кивнув, щоб я підійшов до нього.

— Не хочу вас турбувати, Стівенсе, — мовив він, — але ви б могли принести мені ще трохи бренді? Бо в моїй пляшці тільки на денці лишилося.

— З радістю принесу вам будь-які напої, яких ви забажаєте, сер. Проте чи справді це мудре рішення, коли зважити, що вам потрібно дописати колонку?

— З моєю колонкою все буде гаразд, Стівенсе. Будьте другом — принесіть ще трохи бренді.

Я повернувся за хвилину — містер Кардинал блукав поміж полицями, розглядаючи корінці. На столі лежали розкидані папери. Коли я підійшов, він щось пробурмотів і опустився у шкіряне крісло. Я підійшов до нього, наповнив келишок і передав йому.

— Ми з вами вже давно приятелюємо, правда, Стівенсе?

— Певна річ, сер.

— Я люблю з вами побалакати, коли сюди приїжджаю.

— Так, сер.

— Не хочете скласти мені компанію?

— Дуже мило з вашого боку, сер, але змушений відмовитися, дякую.

— Стівенсе, з вами точно все добре?

— Усе гаразд, дякую, сер, — відповів я, посміхнувшись.

— Добре почуваєтеся?

— Трохи втомлений, але загалом усе гаразд, дякую, сер.

— Може, ліпше сядете? Ну, як хочете. Словом, як я вже казав, ми вже давно з вами приятелюємо. Тому не буду вам брехати — ви вже й так здогадалися, що я тут не випадково. Мені підказали, що тут має відбутися. Он там, по другий бік коридору якраз у цю хвилину.

— Зрозуміло, сер.

— Та сядьте вже, Стівенсе. Я хочу поговорити з вами як з другом, а ви стоїте з тою клятою тацею так, ніби зараз утечете від мене.

— Перепрошую, сер.

Я поставив тацю і зайняв належну позу в кріслі, на яке показав рукою містер Кардинал.

— Уже краще, — мовив він. — А тепер спитаю вас, Стівенсе: у вітальні зараз прем’єр-міністр, правда?

— Прем’єр-міністр, сер?

— Ні-ні, я все розумію: ви не мусите нічого мені казати. Я знаю, що ви у непростому становищі, — містер Кардинал важко зітхнув і втомлено глянув на папери, розкидані на столі. А тоді сказав: