— А, ну так, гідність. Я вже й забув. Значить, Генрі взявся за філософські поняття. Люди добрі... Уявляю собі, що він там намолов.

— Його висновки, сер, не завжди викликали одностайну згоду.

Лікар Карлайл кивнув, але видно було, що він поринув у роздуми.

— Знаєте, містере Стівенс, — промовив він урешті, — я був запеклим соціалістом, коли тільки сюди приїхав. Вірив у все найкраще для людей і таке інше. А приїхав я сюди сорок дев’ятого. Соціалізм дасть людям жити з гідністю — так я собі думав у той час... Але нащо вам здалися ті дурниці? — засміявшись, він обернувся до мене. — А ви, друже?

— Перепрошую, сер?

— Що таке гідність? Ви як гадаєте?

Щиро кажучи, мене заскочила його прямолінійність.

— Тяжко пояснити таке у двох словах, сер, — відповів я. — Але мені здається, усе зводиться до того, щоб не роздягатися на людях.

— Тобто? Що зводиться?

— Гідність, сер.

— А, — лікар спантеличено кивнув. — Ви вже, напевно, упізнали цю дорогу. Хоча вдень вона трохи по-іншому виглядає. О, що я бачу! Який красунчик!

Лікар Карлайл зупинився поряд із «фордом» і знову охнув: «Ото красунчик!». Він дістав лійку й каністру бензину і люб’язно допоміг мені наповнити бак. Коли я повернув ключ у замку, а двигун, лагідно замуркотівши, ожив, усі хвилювання про те, що з моїм «фордом» сталася справжня «біда», відступили. Я подякував лікареві Карлайлу, і ми попрощалися, хоч я ще добру милю їхав серпантином слідом за його «ровером», поки наші дороги врешті розійшлися.

У Корнволл я в’їхав близько дев’ятої. Дощ ринув допіру за три години, тож небо було вкрите сліпучо-білими хмарами. Того ранку я побачив найдивовижніші краєвиди, які коли-небудь мені траплялися. Прикро, що я не зміг присвятити їм стільки уваги, скільки вони заслуговували, бо мене хвилювала думка, що коли не станеться чогось непередбачуваного, уже до кінця дня я зустрінуся з міс Кентон. Коли я мчав повз широкі поля, де на багато миль довкруж не виднілося ані людей, ані машин, чи обережно проминав чарівні невеличкі села — або радше купки будиночків серед полів, — мої думки знову й знову поверталися до минулого. І тепер, коли я сиджу, нікуди не кваплячись, у Літтл-Комптоні, у ресторанчику цього милого готелю, спостерігаючи, як на сільську площу капотить дощ, думки мої блукають тими самими стежками, і мені ніяк не вдається їх стримати.

Цілий ранок мені не давав спокою один спогад — чи то пак фрагмент спогаду, — що з якоїсь причини не покидав мене всі ці роки. Це спогад про те, як я стояв сам у службовому коридорі перед зачиненими дверима до кімнати міс Кентон. Стояв не лицем до дверей, а напівобернувшись до них, завмерлий від нерішучості — стукати чи ні. Бо тієї миті, наскільки пригадую, мене вразила думка про те, що за тими дверми, за кілька кроків від мене міс Кентон сидить і плаче. Як я вже казав, цей епізод назавжди врізався в мою пам’ять, як і згадка про особливе почуття, що охопило мене, коли я стояв у коридорі. Однак я не впевнений, які саме обставини йому передували. Коли я раніше намагався зібрати спогади докупи, мені здавалося, що те почуття з’явилося відразу по тому, як міс Кентон отримала звістку про тітчину смерть; покинувши її сам на сам зі своїм горем, я вже на коридорі похопився, що не висловив їй свого співчуття. Але що більше я думаю про той випадок, то сильніше переконуюся, що помилився, що насправді той спогад залишився після подій, які відбулися увечері через кілька місяців після того, як у міс Кентон померла тітка, — того вечора, коли до Дарлінґтон-Голлу несподівано прибув молодий містер Кардинал.

Його батько — сер Девід Кардинал — багато років був найближчим другом і колегою його світлості, однак за три чи за чотири роки до того вечора, який я зараз пригадую, він трагічно загинув в автомобільній аварії. Молодий містер Кардинал тим часом створював собі ім’я публіциста, друкуючи в часописах дотепні колонки про міжнародні справи. Вони мало коли припадали лордові Дарлінґтону до вподоби, бо він не раз піднімав голову від журналу й казав: «Знов малий Реджі понаписував дурниць. Добре, що його батько не бачить тої писанини». Проте колонки не заважали містерові Кардиналу далі вчащати до маєтку; його світлість завжди пам’ятав, що то його хрещеник, і ставився до нього як до родича. Проте містер Кардинал не мав звички приходити на вечерю без попередження, тому я трохи здивувався, коли, відчинивши того вечора двері, побачив його на порозі: він стояв, тримаючи обіруч портфеля.

— О, вітаю, Стівенсе! Як справи? — запитав він. — Мої плани на вечір пішли шкереберть, і я хочу спитати, чи лорд Дарлінґтон міг би пустити мене переночувати.

— Дуже приємно знову вас бачити, сер. Я повідомлю його світлість, що ви тут.

— Я мав заночувати в містера Роланда, але, напевно, сталося якесь непорозуміння, бо він кудись поїхав. Мені трохи незручно, що я отак прийшов, але ж сьогодні у вас нічого особливо не відбувається, правда?

— Після вечері його світлість чекає на кількох джентльменів, сер.

— От не пощастило... Не зовсім вдалий час я вибрав. Але я сидітиму тихо й нікому не заважатиму, бо й так маю над чим працювати, — містер Кардинал кивнув на свій портфель.

— Я перекажу його світлості, що ви тут, сер. Якраз складете йому компанію за вечерею.

— О, це я з радістю, але місіс Мортімер навряд чи зрадіє моїй появі.

Я залишив містера Кардинала у вітальні, а сам пішов до кабінету — його світлість зосереджено переглядав якісь папери. Коли я повідомив про прихід містера Кардинала, обличчям лорда Дарлінґтона промайнув подив і водночас роздратування. Він відхилився на спинку крісла й замислився.

— Передайте містерові Кардиналу, що я скоро спущуся, — врешті сказав він. — Нічого не станеться, як він трохи почекає.

Повернувшись до вітальні, я побачив, що містер Кардинал ходить туди-сюди кімнатою, розглядаючи предмети, які вже бачив не один раз. Я передав йому слова його світлості й запитав, чи принести йому чогось.

— Хіба горнятко чаю, Стівенсе. А на кого лорд Дарлінґтон сьогодні чекає?

— Пробачте, сер, але я нічого не можу вам сказати з цього приводу.

— Зовсім нічого?

— Перепрошую, сер.

— Гм, дивно... Ну добре. Краще сидітиму тихо.

Невдовзі після цього я пішов до кімнати міс Кентон. Вона сиділа за столом, хоча ні на столі, ні в її руках нічого не було; щось у її поведінці свідчило про те, що вона вже довго отак сидить.

— Міс Кентон, прийшов містер Кардинал, — мовив я. — Треба приготувати для нього ту саму кімнату, що й завжди.

— Гаразд, містере Стівенс. Я подбаю про це, перш ніж піду.

— О, то ви кудись ідете сьогодні ввечері, міс Кентон?

— Так, іду.

Я, мабуть, виглядав трохи здивованим, бо вона додала:

— Ми говорили про це два тижні тому, містере Стівенс. Ви ж пам’ятаєте, правда?

— Так, звісно, міс Кентон. Перепрошую, мені просто вилетіло з голови.

— Щось сталося, містере Стівенс?

— Ні, нічого не сталося. Сьогодні ввечері мають прийти гості, але у вашій присутності немає потреби.

— Ми ще два тижні тому домовилися, що сьогодні ввечері я буду вільна.

— Ну так, звичайно, міс Кентон. Перепрошую.

Я рушив до дверей, але біля самого порога зупинився, почув позаду себе:

— Містере Стівенс, я хочу вам дещо сказати.

— Слухаю, міс Кентон.

— Це стосовно мого знайомого. Того, з яким я маю сьогодні зустрітися.

— Так, міс Кентон.

— Він покликав мене заміж. Я подумала, що ви маєте право про це знати.

— Звісно, міс Кентон. Дуже цікаво.

— Але я ще не вирішила.

— Зрозуміло.

Вона подивилася на свої долоні, а тоді знову глянула на мене.

— Мій знайомий через місяць приступає до роботи у Вест-Кантрі.

— Ясно.

— Як я вже казала, містере Стівенс, я ще не вирішила. Але подумала, що ви маєте знати про цю ситуацію.

— Щиро дякую, що повідомили мене, міс Кентон. Бажаю вам приємного вечора. А тепер я мушу йти.

Хвилин через двадцять я знову її перестрів — цього разу я був заклопотаний приготуваннями до вечері. Я саме піднімався сходами із заставленою тарілками тацею, коли почув чиїсь сердиті кроки. Обернувшись, я побачив міс Кентон: вона стояла внизу й розлючено на мене дивилася.