Цілком природно, що я — як і більшість людей — не маю охоти змінювати давні звички. Але чіплятися за старі звичаї, як дехто, тільки тому, що так повелося, теж нема змісту. В епоху електрики й модерних систем опалення немає жодної потреби наймати десятки працівників, без яких іще покоління тому не можна було обійтися. Чесно кажучи, я ще давніше дійшов висновку, що першою причиною занепаду професійних стандартів є утримання зайвого персоналу задля самої лиш традиції, яке закінчується тим, що перед працівниками з’являється прірва вільного часу. До того ж містер Фаррадей чітко дав мені зрозуміти, що такі велелюдні світські заходи, які колись відбувалися у Дарлінґтон-Голлі, він влаштовуватиме лише зрідка. Я віддано приступив до завдання, що його дав мені містер Фаррадей; багато годин провів над розписом і думав про нього стільки ж часу, скільки витрачав на інші обов’язки чи відпочивав після роботи. Щойно натрапивши на прийнятне, як мені здавалося, рішення, я ретельно перевіряв, чи не закрався туди якийсь недогляд, обмірковував його з усіх боків. Урешті-решт я таки склав план: може, не до кінця такий, як просив містер Фаррадей, зате найкращий з тих, що під силу людині, — у тому я сумніву не мав. Майже всі найгарніші частини маєтку збережуться; велике крило, де жили слуги — разом зі службовим коридором, двома комірчинами і старою пральнею, — а також коридор для гостей, що веде на другий поверх, позавішують простирадлами, тоді як основні кімнати на першому поверсі й більшість гостьових покоїв стоятимуть відчинені. Мушу визнати, що наша четвірка змогла б упоратися з таким планом лише за підмоги кількох поденних робітників. Отож мій розпис передбачав послуги садівника, який мав би приходити раз на тиждень (улітку — двічі), і двох прибиральниць — обидві мали б з’являтися двічі на тиждень. Ба більше: згідно з цим планом, звичні обов’язки кожного з чотирьох постійних працівників мали б докорінно змінитися. Я передбачав, що дівчата пристосуються доволі легко, а от коли мова зайшла про місіс Клементс, я зробив усе, що міг, аби зміни майже її не торкнулися — навіть перебрав на себе певні обов’язки, що їх виконують хіба найпоблажливіші дворецькі.

Попри все, я не готовий отак відразу згодитися, що мій розпис невдало складений. Зрештою, він дає змогу чотирьом працівникам охопити на диво велику територію. Проте ви, безперечно, погодитеся, що навіть найкращі розписи допускають можливі огріхи, як-от у ті дні, коли хтось із працівників захворіє або з тієї чи іншої причини не зможе належно сповнювати своїх обов’язків. Отож переді мною було, ясна річ, доволі незвичайне завдання, та все ж я сумлінно врахував допустимі огріхи всюди, де тільки можна. Я чудово усвідомлював, що коли місіс Клементс або дівчата не волітимуть брати на себе обов’язків, які виходитимуть за межі традиційного кола, думка про те, що обсяг роботи суттєво зросте, ще дужче посилюватиме їхній опір. Отож, мордуючись над розписом, я довго розмірковував, як упевнитися, що місіс Клементс і дівчата, поборовши нехіть до «багатогранних» ролей, сприйматимуть свої обов’язки за цікаві й необтяжливі.

Утім, через намагання заручитися підтримкою місіс Клементс і дівчат, я, на жаль, не зміг так само ретельно оцінити меж власних можливостей, і хоча завдяки досвіду та властивій мені обережності в таких справах я не завдав собі на спину більшого тягаря, ніж міг понести, проблемою власних огріхів я, схоже, таки знехтував. Тож немає нічого дивного, що за кілька місяців з’явилися незначні, але показові прояви мого недогляду. Словом, справа ця зводиться до простого: я взяв на себе забагато.

Мабуть, ви приголомшені, що я так довго не помічав очевидного ґанджу в розписі, але погодьтеся, що зі справами, над якими довго розмірковуєш, таке часто трапляється. Правду усвідомлюєш допіру тоді, коли до цього підштовхує якась випадкова оказія. Так сталося і тепер, коли я окинув розпис свіжим оком, отримавши від міс Кентон листа, що був наповнений не лише довгими, доволі стриманими пасажами, а й неприхованою ностальгією за Дарлінґтон-Голлом і — я певен — явними натяками на бажання його авторки повернутися сюди. Тільки тоді я збагнув, яку важливу роль міг би відіграти ще один працівник і що саме його відсутність породила всі мої недавні клопоти. І що більше я над цим міркував, то ясніше розумів: міс Кентон, з її глибокою любов’ю до цього будинку, з її взірцевою фаховістю, на яку сьогодні мало де натрапиш, була саме тією ланкою, що мала б довершити повноцінний план для Дарлінґтон-Голлу.

Обміркувавши отак ситуацію, я піймав себе на тому, що знову повернувся думками до люб’язної пропозиції містера Фаррадея, яку той висловив кілька днів тому. Бо мені здалося, що запропоновану подорож можна використати для ділових потреб. Себто я міг би поїхати до Вест-Кантрі й дорогою навідатися до міс Кентон, із першоджерела дізнавшись про її бажання повернутися до праці в Дарлінґтон-Голлі. Мушу зауважити, що я кілька разів перечитав того листа і не бачу жодних підстав вважати, що натяки у її посланні — це всього лиш моя фантазія.

Попри те, я кілька днів не міг наважитися знову заговорити про це з містером Фаррадеєм. Та й, крім того, у цій справі було кілька питань, які я мусив з’ясувати, перш ніж рухатися далі. Скажімо, вартість. Навіть враховуючи щедру пропозицію мого господаря — «заплатити за бензин з власної кишені», — моя виправа коштувала б на диво багато, якщо зважити на такі витрати як житло, харчі й перекуски, що я споживав би дорогою. А ще треба було поміркувати, який одяг пасує до такої мандрівки і чи варто було вкластися в купівлю нової одежі. У мене з десяток добірних костюмів, що їх упродовж років люб’язно віддали мені лорд Дарлінґтон власною персоною, а також численні гості, які зупинялися в цьому маєтку й мали всі причини бути задоволеними рівнем обслуговування. Багато з тих костюмів, мабуть, занадто строгі для запланованої подорожі або уже вийшли з моди. Втім, є в мене один повсякденний костюм, що його передав мені 1931 чи 1932 року сер Едвард Блер, — майже новісінький, ще й сидить на мені як влитий — він міг цілком згодитися для вечорів у вітальні чи в ресторанах готелів, де я зупинятимусь. А от чого мені бракує, то це хорошої одежі для дороги, тобто одягу, в якому мене бачитимуть за кермом автівки; хіба що я одягну костюм, що його віддав мені під час війни молодий лорд Чалмерс: він досконало пасуватиме для такої потреби, хоч і явно затісний для мене. Урешті-решт я підрахував, що моїх заощаджень вистачить, аби покрити всі можливі витрати й навіть придбати новий костюм. Сподіваюся, ви не вважаєте мене надміру марнославним у ставленні до цього питання — річ у тім, що ніколи не знаєш, коли доведеться сказати, що працюєш у Дарлінґтон-Голлі, а в таку хвилину важливо бути вбраним відповідно до статусу.

У ті дні я не раз сидів над атласами доріг і гортав томи «Дивовижної Англії» Джейн Саймонс. Якщо ви не чули про книжки місіс Саймонс — про серію із семи томів, кожен з яких розповідає про певний регіон Британських островів, — від щирого серця раджу з ними ознайомитися. Вони були написані у тридцятих, але більшість матеріалів актуальні й досі — зрештою, не думаю, що німецькі бомби могли аж так змінити наш ландшафт. Місіс Саймонс, до слова, була до війни частою гостею в цьому будинку, та ще й, безперечно, однією з улюблениць персоналу завдяки доброті й повазі, що їх вона, не вагаючись, виявляла. Захоплення тією пані й спонукало мене ходити до бібліотеки, як тільки випадала вільна хвилина, і читати її книжки. Пригадую, як невдовзі після від’їзду міс Кентон до Корнволла 1936 року — туди, де я ніколи не бував, — я часто гортав третій том праці місіс Саймонс, том, у якому авторка описує читачам приваби Девона й Корнволла, доповнюючи опис світлинами й розмаїтими — і, як на мене, дуже переконливими — художніми ескізами. Саме так я склав собі сяке-таке уявлення про місцину, куди міс Кентон вирушила після заміжжя. Але це було, як я вже казав, ще у тридцятих, коли, наскільки мені відомо, книжками місіс Саймонс захоплювалися по всій країні. Відтоді я багато років не зазирав до тих томів, аж поки найсвіжіші події не спонукали мене знову витягнути з полиці той із них, де йшлося про Девон і Корнволл. Я ще раз уважно переглянув чудесні описи й ілюстрації — гадаю, ви цілком можете уявити, яку радість я відчув при думці, що от-от, можливо, і сам вирушу в автомобільну мандрівку тими самими теренами.