Після цих слів я поквапився і вже дійшов до кухні, коли в коридорі запала темрява — міс Кентон зачинила двері до своєї спальні.

Я швидко знайшов у погребі потрібну пляшку й підготував усе, щоб її подати. Отож минуло якихось кілька хвилин після короткої зустрічі з міс Кентон, коли я знову рушив коридором назад, цього разу з тацею. Я побачив, що з-під її дверей усе ще пробивається світло, — вона не спала. Якраз та мить — тепер я в цьому певен — так надовго врізалася мені в пам’ять, мить, коли я зупинився в темному коридорі з тацею в руках, переконаний, що за кілька кроків від мене, по той бік дверей плаче міс Кентон. Цей здогад не мав реальних підстав, бо жодного схлипу я не почув; але я точно знав, що варто мені лиш постукати й зайти до її кімнати — і застану її в сльозах. Не знаю, скільки я там простояв. Тоді здавалося, що довго, але насправді, мабуть, не більше кількох секунд. Бо ж я поспішав нагору з вином для поважного панства й навряд чи дозволив би собі надовго затриматися.

Повернувшись до вітальні, я побачив, що джентльмени перебувають у серйозному настрої. Мені не випало нагоди краще оцінити атмосферу в кімнаті, бо як тільки я увійшов, його світлість узяв у мене тацю і сказав: «Дякую, Стівенсе, я сам усе зроблю. Наразі це все».

Перетнувши коридор, я знову зайняв свій пост біля арки. За той час, що я стояв — добру годину, поки джентльмени врешті не розійшлися, — не сталося нічого, що змусило б мене зрушити з місця. Однак та година, яку я там провів, назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Спочатку, ніде правди діти, у мене був доволі понурий настрій. Та потім відбулося щось дивне: мене огорнуло відчуття глибокого тріумфу. Не пам’ятаю, чи замислювався я над цим у той момент, але тепер можу легко його пояснити. Мені випав надзвичайно виснажливий вечір, та я зміг зберегти «гідність, що відповідає моєму статусу», — і зробив це так, що батько міг би мною пишатися. А там, по другий бік коридору, за дверима, на яких зупинився мій погляд, у тій кімнаті, де я щойно виконував свої обов’язки, найвпливовіші джентльмени Європи вирішували долю нашого континенту. Хто сумнівався в тому, що тієї миті я перебував так близько до гущі подій, як тільки міг бажати будь-який дворецький? Коли я стояв отак, міркуючи над подіями того вечора — тими, що вже сталися, і тими, що тільки розгорталися, — вони здалися мені своєрідним підсумком усього, що я досягнув у своєму житті. Тільки так я можу пояснити відчуття тріумфу, яке огорнуло мене того вечора.

День шостий • Вечір

Веймут

Я давно мріяв потрапити в це містечко на морському узбережжі. Чув, як багато людей розповідали, що вони гарно там відпочили, а місіс Саймонс у своїй «Дивовижній Англії» називає його «містом, що не дасть гостям занудьгувати». Вона згадує цю набережну, якою я прогулююсь ось уже півгодини, і радить побувати тут увечері, коли та підсвічується кольоровими ліхтарями. Хвилину тому мене запевнили, що світло от-от увімкнуть, тож я вирішив сісти на лавку й дочекатися. Звідси добре видно, як сонце сідає за морем і як уздовж берега вже почали загорятися ліхтарі, хоча надворі ще видно — день видався пречудовий. Набережною гуляє повно людей: на дощаному настилі позаду мене без упину барабанять кроки.

Я приїхав до цього міста вчора по обіді й вирішив тут заночувати, щоб нікуди не квапитися. Чесно кажучи, я радів, що більше не сиджу за кермом, бо хоч я й люблю мандрувати автомобілем, за якийсь час втомлююся від їзди. Я можу дозволити собі ще день побути тут — виїду завтра рано-вранці й устигну повернутися до Дарлінґтон-Голлу до того, як подаватимуть вечірній чай.

Минуло два дні, відколи я побачився з міс Кентон у чайному салоні «Роуз-Ґарден» у Літтл-Комптоні. Так, ми зустрілися в готелі, бо міс Кентон сама несподівано прийшла до мене. Я збавляв пообіддя у ресторані — сидів за столиком і дивився, як за вікном періщить дощ, — коли до мене підійшов працівник готелю і повідомив, що біля стійки портьє на мене чекає якась леді. Я підвівся й вийшов у вестибюль, але нікого знайомого не побачив. Жінка за стійкою помітила мене і сказала: «Леді чекає на вас у чайному салоні, сер».

Увійшовши у двері, на які вона показала, я опинився в кімнаті, де стояло кілька столиків і недбало дібраних м’яких крісел. У кімнаті не було нікого, крім міс Кентон; побачивши мене, вона усміхнулась і простягнула мені руку.

— О, містер Стівенс! Рада знову вас бачити.

— І я дуже радий, місіс Бенн.

Через дощ у кімнаті панував напівморок, тож ми підсунули два крісла до вікна. Там ми з міс Кентон і проговорили дві години в калюжці сірого світла під стукотіння дощу на площі.

Вона, звісно, трохи постаріла, але, як на мене, дуже достойно. Фігура її залишилася стрункою, а постава — рівною. Голову вона й далі тримала високо піднятою. У тьмяному світлі, що падало на її обличчя, я помітив зморшки, що з’явилися то тут, то там. Але загалом міс Кентон, яка сиділа переді мною, була на диво подібна до тієї особи, що всі ті роки жила в моїй пам’яті. Я був надзвичайно радий знову її бачити.

Перші двадцять хвилин ми обмінювалися загальними фразами, ніби незнайомці: вона ввічливо поцікавилася, чи дістався я до міста без пригод, чи сподобалося мені мандрувати, які визначні місця я побачив. Під час розмови я помітив й інші, делікатніші зміни, які сталися з нею. Скажімо, міс Кентон видалася мені трохи млявою. Можливо, вона просто стала спокійна, як буває з віком. Я старався зрозуміти, чи дійсно це так, але не міг позбутися відчуття, що насправді то життєва втома: моя давня знайома більше не мала ні краплини тієї енергії, що колись додавала їй жвавості, а іноді й безтурботності. Час від часу, коли міс Кентон замовкала і її лице ставало непорушне, мені здавалося, що на ньому застиг смуток. Але, звичайно, я міг і помилятися.

За якийсь час зніяковіння перших хвилин розвіялося і бесіда набула особистого характеру. Ми згадували різних знайомих і розповідали одне одному новини, які про них чули; щиро кажучи, це було дуже приємно. Те, про що ми говорили, а ще дужче усмішка, яка з’являлася на обличчі міс Кентон після певних реплік, її делікатні жарти, характерні порухи плечима й руками нагадали мені про наші розмови багато років тому.

Мені вдалося дещо з’ясувати про її теперішні обставини. До прикладу, я дізнався, що її шлюб був не в такому жалюгідному стані, як я вирішив, прочитавши листа, бо хоч вона й пішла з дому на чотири чи п’ять днів — лист був написаний саме тоді, — та незабаром повернулася, і містер Бенн дуже зрадів, коли її побачив.

— Добре, що хоч один із нас має голову на плечах, — сказала міс Кентон, усміхнувшись.

Я прекрасно розумів, що це не моя справа, і відразу хочу зауважити, що не мав жодного наміру розпитувати її про таке, якби не важливі причини професійного характеру, про які я вже згадував, тобто нестача персоналу в Дарлінґтон-Голлі. Хай там як, а міс Кентон, схоже, сама воліла про все мені розказати, і я сприйняв це як підтвердження того, наскільки міцні робочі стосунки у нас колись були.

Пригадую, міс Кентон ще деякий час розповідала про свого чоловіка, який от-от готувався вийти на пенсію — трохи раніше, ніж мав би, через клопоти зі здоров’ям, — і про доньку, яка вийшла заміж і восени мала народити дитину. Вона навіть дала мені адресу своєї доньки в Дорсеті, й мені було дуже приємно, коли вона сказала, щоб я неодмінно заїхав до неї дорогою назад. Я пояснив, що навряд чи проїжджатиму тією частиною Дорсета, проте міс Кентон не відступала: «Кетрін стільки про вас наслухалася, містере Стівенс. Вона буде на сьомому небі від щастя, коли познайомиться з вами».

Я, своєю чергою, спробував якнайдокладніше описати, чим тепер живе Дарлінґтон-Голл. Намагався передати, яким добрим господарем є містер Фаррадей, розповів про зміни в маєтку, про перепланування і простирадла, якими позавішували меблі, а ще про те, як працює персонал. Мені здалося, що міс Кентон зраділа, коли зайшла мова про маєток, і незабаром ми вже, сміючись, пригадували різні випадки з минулого.