Добру годину до того, як закінчився бензин, я — ніде правди діти — витав думками десь далеко. Я планував заночувати в Тавістоку, куди прибув перед восьмою. Однак у найбільшому готелі мені повідомили, що всі кімнати зайняті, бо в місті відбувається фермерський ярмарок. Мені порадили кілька інших закладів, але в кожному з них я почув те саме. Врешті-решт господиня пансіонату на околиці міста порадила мені проїхати ще кілька миль до придорожнього готелю, яким управляв її родич; вона запевнила мене, що там будуть вільні кімнати, бо готель далеко за містом і учасники ярмарку туди точно не поїхали б.
Вона дала мені детальні вказівки, які в ту хвилину здавалися доволі чіткими, тому я не розумію, з чиєї вини я так і не втрапив до того закладу. Проїхавши хвилин із п’ятнадцять, я опинився на дорозі, що звивалася вдалечінь похмурим, порослим вересом пустирем. Обабіч простягалися болотисті поля, а над дорогою попереду котився туман. Ліворуч ледь жевріло призахідне сонце. На тлі неба то тут, то там далеко за полями виднілися обриси сільських будинків і стаєнь. Ніде ні душі.
Пригадую, що я тоді розвернув автомобіль і поїхав назад, шукаючи поворот, що його, мабуть, пропустив. Поворот я знайшов, але дорога, на яку він мене вивів, була безлюдна. Якийсь час я їхав у сутінках між чагарниками, а потім натрапив на дорогу, що різко здіймалася вгору. До того часу я вже облишив надію знайти той придорожній готель і вирішив їхати далі, поки не натраплю на наступне місто чи село, і зупинитися на ночівлю там. А вранці, думав я, спокійнісінько повернуся на запланований маршрут. Саме тієї миті на середині підйому двигун закашлявся і я помітив, що закінчився бензин.
«Форд» проїхав ще трохи і зупинився. Я вийшов оцінити ситуацію і побачив, що сонце от-от сяде. Я стояв на крутій дорозі, оточеній деревами й чагарниками. Далеко попереду між кущами на тлі неба виднівся силует широкої заґратованої брами. Я рушив у той бік, бо подумав, що, зазирнувши між ґратки, зрозумію, де опинився. А може, навіть побачу за нею сільську хатину, де мені допоможуть. Видовище, яке постало в мене перед очима, збило мене з пантелику. По той бік брами стрімко спускалося поле — так стрімко, що за якихось двадцять ярдів його вже не було видно. За ним удалині — за добру милю, якщо дивитися навпростець — лежало невелике село. Крізь туман я розгледів церковний шпиль, а довкола нього скупчилися покриті темною черепицею дахи. То тут, то там із коминів вився білий димок. Мушу визнати, що в ту мить мене охопило розчарування. Ситуація була аж ніяк не безнадійна — «форд» був справний, просто бензин закінчився. До села я міг спуститися за якихось півгодини, а там, без сумніву, знайти житло й роздобути каністру з бензином. Та все ж мене огорнув смуток, коли я стояв отак, самотній, на пагорбі й дивився крізь браму на вогники, які загорялися в далекому селі, тоді як довкола западала темрява й густішав туман.
Але похмурий настрій був мені ні до чого. Та й навіщо марнувати останні хвилини дня? Я повернувся до «форда» і спакував у валізку найнеобхідніше. А потім, озброївшись ліхтариком для велосипеда, який світив на диво добре, пішов шукати стежку, аби спуститися до села. Та ніякої стежки не побачив, хоч, проминувши браму, доволі високо піднявся пагорбом. Коли я відчув, що дорога більше не спинається вгору, а починає помалу спускатися вниз, ще й подалі від села, що його вогники я раз по раз бачив крізь листву, мене знову охопило розчарування. На мить я замислився, чи не варто мені просто повернутися до автомобіля, сісти й чекати, поки хтось над’їде. Але надворі вже зовсім стемніло, і я розумів, що коли потемки намагатимуся когось зупинити, мене, чого доброго, приймуть за розбійника. Крім того, відколи я вийшов з «форда», повз мене не проїхала жодна автівка. І взагалі, я не міг згадати, чи бачив бодай одну після того, як виїхав з Тавістока. Отож я вирішив повернутися до брами, а звідти спуститися полем і якомога коротшим шляхом добратися до села — байдуже, чи є там нормальна стежка.
Спуск виявився не такий уже крутий: кілька пасовищ, які одне за одним вели до села. Можна було спокійно йти, тримаючись краю. Тільки раз, уже біля самого долу, я не міг розгледіти, як перейти від одного пасовища до іншого й мусив посвітити ліхтариком уздовж загорожі з кущів, яка перепиняла мені шлях. Врешті-решт я знайшов невеликий просвіт, через який зумів протиснутися, зачепивши рукав куртки й штанину. Останні ділянки поля виявилися дуже болотисті, і я навмисно старався не світити ліхтариком на свої черевики й штани, щоб не засмутитися ще дужче.
Незабаром я опинився на брукованій дорозі, що збігала до села. Спускаючись нею, я зустрів містера Тейлора, який люб’язно прийняв мене на ніч. Він випірнув із повороту за кілька кроків попереду, ввічливо зачекавши, поки я дійду до нього, а тоді припідняв капелюха й запитав, чи може чимось мені допомогти. Я в кількох словах описав те, що сталося, і додав, що буду вельми вдячний, якщо він покаже мені, де тут пристойний готель. Після цих слів містер Тейлор похитав головою і сказав: «На жаль, у нашому селі взагалі немає готелю, сер. Подорожніх зазвичай приймає Джон Гамфріс у своїх „Схрещених ключах“, але зараз він ремонтує дах». Та не встиг я сповна осягнути цю прикру новину, як містер Тейлор мовив: «Якщо ви, сер, готові обійтися без особливих зручностей, можете переночувати в нас. Нічого аж такого ми не маємо, але дружина подбає, щоб у вашій кімнаті було чисто й більш-менш затишно».
Наскільки пригадую, я пробурмотів щось у відповідь — мовляв, не хочу завдавати вам стільки клопотів. Містер Тейлор на це відповів: «Кажу вам, сер, для нас буде за честь вас прийняти. Через Моском нечасто проїжджають такі люди, як ви. Та й коли вже на те пішло, сер, не знаю, що вам ще робити о такій порі. Дружина нізащо не пробачить мені, якщо я відпущу вас отак проти ночі».
Словом, я прийняв люб’язну пропозицію містера й місіс Тейлор. Та я назвав події цього вечора «виснажливими» не тільки через свої прикрі пригоди, коли в автівці закінчився бензин і я мусив навмання пробиратися до села. Бо те, що було потім — вечеря з містером та місіс Тейлор та їхніми сусідами, — забрало в мене більше сил, аніж фізичні незручності, з якими я зіткнувся раніше. Запевняю вас: я відчув неабияку полегшу, коли нарешті піднявся до цієї кімнати і трохи полежав, перебираючи в думках спогади з давніх часів у Дарлінґтон-Голлі.
Щиро кажучи, останнім часом я не раз здійснював такі екскурси в минуле. А відколи кілька тижнів тому зажевріла надія знову побачити міс Кентон, я довго думав про те, чому наші взаємини так змінилися. Бо вони таки змінилися, десь 1935 чи 1936 року, хоча перед тим між нами багато років панувало професійне порозуміння. Дійшло до того, що ми навіть перестали зустрічатися вечорами за горнятком какао. Втім, я так і не збагнув, що спричинило ці зміни — який ланцюжок подій до цього призвів.
Коли я недавно про це розмірковував, мені спало на думку, що переломним моментом міг стати той дивний випадок, коли міс Кентон прийшла ввечері до моєї комірчини, хоч я її й не кликав. Не пам’ятаю, чому саме вона прийшла. Здається, принесла вазу з квітами, щоб «оживити» мою кімнату, але, можливо, я плутаю той епізод із тим, що трапився в перші дні нашого знайомства. Я точно пам’ятаю, що за всі ті роки міс Кентон щонайменше тричі намагалася заквітчати мою кімнату, але, напевно, того вечора вона прийшла з іншої причини. Хай там як, та, попри тривалі робочі стосунки, я жодного разу не дозволив, аби все скотилося до того, щоб економка вчащала по десять разів на день до моєї комірчини. Адже кімната дворецького — це найголовніший кабінет, осередок повсякденної діяльності, і тут — так само, як у генеральській штаб-квартирі, — мають звучати накази й панувати лад: усе мусить бути так, як я сказав. Я ніколи не належав до тієї когорти дворецьких, які дозволяють абикому надокучати їм цілий день своїми питаннями і скаргами. Робота повинна відбуватися чітко і злагоджено, а в комірчині дворецького має бути спокійно й тихо.
