Сталося так, що коли міс Кентон увійшла того вечора до моєї кімнати, я не займався службовими справами. Тиждень видався на диво спокійний, день добігав кінця, і я насолоджувався рідкісною годиною відпочинку. Як я вже казав, я не впевнений, чи міс Кентон увійшла тоді з квітами, але виразно пам’ятаю, що вона сказала:

— Містере Стівенс, увечері ваша кімната виглядає ще незатишніше, ніж удень. Лампа так тьмяно світить, що при ній неможливо читати.

— Дякую, міс Кентон, але вона мене цілком влаштовує.

— Справді, містере Стівенс: ваша кімната схожа на в’язничну камеру. Треба тільки поставити ліжко в кутку — і можна буде легко уявити, що тут засуджені проводять свої останні години.

Напевно, я щось їй відповів — не пригадую. Але я так і не підняв голови від книжки, і в кімнаті хвилину-другу панувала тиша: я чекав, що міс Кентон вибачиться і піде. Але вона знову озвалася:

— Цікаво, що ви там читаєте, містере Стівенс.

— Книжку, міс Кентон.

— Та я бачу, що книжку. Мене цікавить, яку саме.

Я підняв голову й побачив, що міс Кентон іде до мене. Я згорнув книжку і, притиснувши її до грудей, підвівся.

— Ну вже досить, — мовив я. — Прошу вас поважати моє особисте життя.

— Але чому ви так соромитеся тієї книжки? Напевно, там ідеться про щось пікантне.

— Повірте, міс Кентон, на полицях його світлості не може бути нічого, як ви кажете, «пікантного».

— Я чула, що багато розумних книжок мають дуже навіть пікантні пасажі, але мені завжди бракувало сміливості перевірити, чи це дійсно так. Покажіть мені, що ви читаєте. Ну будь ласка!

— Міс Кентон, будь ласка, дайте мені спокій. Я не дозволю, щоб ви отак надокучали мені в ті кілька вільних хвилин, які мені випали.

Але вона не відступала, і я навіть трохи розгубився. Хотілося кинути книжку в шухляду й зачинити її на ключ, та це виглядало б награно й безглуздо. Я ступив кілька кроків назад, міцно притискаючи книжку до грудей.

— Будь ласка, покажіть, — сказала міс Кентон, підступаючи все ближче, — і я дам вам спокій, щоб ви далі насолоджувалися своєю книжкою. Що ж там таке може бути, що ви так її ховаєте?

— Міс Кентон, мені байдужісінько, прочитаєте ви назву цієї книжки чи ні. Але я не дозволю, щоб ви отак сюди вривалися й порушували мій спокій. Це справа принципу.

— Цікаво, пристойна ця книжка, містере Стівенс, чи ви просто захищаєте мене від її поганого впливу?

Вона стояла просто переді мною, і зненацька атмосфера в кімнаті змінилася: наче ми обоє опинилися в якомусь іншому вимірі. На жаль, я не можу ясніше пояснити, що маю на увазі. Довкола нас запала раптова тиша. Мені здалося, що навіть міс Кентон змінилася, — на її лиці несподівано з’явився насторожений, ледь не наляканий вираз.

— Будь ласка, містере Стівенс, покажіть.

Вона простягнула руку й почала легенько розтискати мою долоню. Я вирішив обернутися вбік, щоб не дивитися на неї, — вона стояла так близько, що мені довелося вивернути голову під якимось неприродним кутом. Міс Кентон тим часом обережно розгинала мої пальці, один за одним. Цей процес тривав дуже довго — і весь той час я мусив стояти, вивернувши шию, аж врешті почув, як вона сказала:

— О люди добрі, та ж тут нема нічого непристойного! Звичайна собі сентиментальна історія про кохання.

По-моєму, саме в ту мить я вирішив, що нема потреби терпіти далі. Докладно не пригадую, що я сказав, але пам’ятаю, що доволі рішуче випровадив міс Кентон зі своєї кімнати і на цьому все закінчилося.

Мабуть, варто сказати кілька слів про книжку, яка опинилася в центрі цього короткого епізоду. Її й справді можна назвати «сентиментальним романом» — це одна з книжок, що стоять у бібліотеці й кількох гостьових кімнатах задля розваги дам, які до нас приїжджають. Я почав ознайомлюватися з такими творами з однієї простої причини: це надзвичайно дієвий спосіб повправлятися у володінні англійською мовою. На мою думку (не знаю, погодитеся ви зі мною чи ні), наше покоління надавало забагато ваги правильному акценту й досконалому знанню мови: ці вміння часто цінувалися вище за інші, важливіші професійні навички. Водночас я ніколи не стверджував, нібито правильний акцент і добірне мовлення є чимось непотрібним, і повсякчас старався їх удосконалювати. А один із найпростіших способів — читати у вільні хвилини по кілька сторінок зграбно написаної прози. Я багато років дотримувався цього правила й зазвичай обирав книжки такого стилю, як та, за якою міс Кентон застала мене ввечері, — але тільки тому, що вони здебільшого написані добірною англійською і мають удосталь вишуканих діалогів, що становлять для мене велику практичну цінність. Поважніші книги — скажімо, наукові розвідки — сприяли б моєму загальному розвитку, але слова, якими їх пишуть, не стали б мені у пригоді під час повсякденного спілкування з леді та джентльменами.

Зазвичай я не мав часу й охоти читати романи від першої до останньої сторінки, але навіть так було очевидно, що їхні сюжети безглузді та, ясна річ, сентиментальні і що я не змарнував би на них навіть хвилини, якби не оті переваги, які я щойно перелічив. Проте визнаю відверто — і не бачу причин цього соромитися, — що інколи я дійсно отримував задоволення від тих історій. Може, у той час я цього не усвідомлював, але справді — чому я повинен відчувати за це сором? Невже читач не має права насолодитися легковажними оповідками про леді та джентльменів, які закохуються і висловлюють свої почуття, часом дуже вишуканими фразами?

Я аж ніяк не хочу сказати, що позиція, яку я зайняв того вечора, була необгрунтована. Ви ж розумієте, що це справа принципу. На той час, коли міс Кентон увійшла до моєї кімнати, моя служба вже закінчилася. А всякий дворецький, який пишається своїм покликанням і прагне, як висловилася спілка Гейза, до «гідності, що відповідає його статусу», у присутності сторонніх завжди мусить бути «на службі». Байдуже, хто зайшов би тоді в мою кімнату — міс Кентон чи якийсь незнайомець. Талановитий дворецький має вжитися у свою роль, цілком і сповна. Він не може однієї миті скинути із себе свій образ, наче театральний костюм, а наступної — знову його одягти. Дворецький, який дбає про власну гідність, може звільнитися від нього тільки за однієї-єдиної умови: коли опиняється сам. Гадаю, ви розумієте, що коли міс Кентон увірвалася до моєї кімнати в той момент, коли я думав — і не безпідставно, — що перебуваю наодинці, я мусив постати перед нею у належній ролі. Для мене це було справою принципу і, безперечно, гідності.

Утім, я не збирався аналізувати з усіх боків той коротенький епізод, що трапився багато років тому. Найголовніше, що він допоміг мені усвідомити: наші взаємини з міс Кентон набули — ясна річ, поступово, упродовж багатьох місяців — неналежного характеру. Мене стривожило, що вона дозволила собі так повестися, і пригадую, що, випровадивши її зі своєї комірчини й зібравшись із думками, я вирішив повернути наші робочі стосунки у правильне русло. Однак важко сказати, чи спричинився якось той випадок до серйозних змін, що їх невдовзі зазнали наші взаємини. Те, що сталося, могло мати інші, поважніші причини. Наприклад, інцидент із вихідними міс Кентон.

Відколи міс Кентон прибула до Дарлінґтон-Голлу й десь за місяць до того інциденту в моїй комірчині, вона брала вихідні за передбачуваним графіком. По два кожні шість тижнів, аби провідати тітку в Саутгемптоні. Окремих вихідних вона, як і я, не брала, хіба що в маєтку наставало затишшя й вона гуляла на подвір’ї або читала книжку у своїй кімнаті. Аж раптом графік змінився: вона зненацька почала сповна користати з передбачених угодою вихідних і раз за разом зникала з дому рано-вранці, повідомляючи хіба про те, коли її чекати ввечері. Міс Кентон, звісно, ніколи не відпочивала довше, ніж мала на це право, і тому я вважав, що не годиться розпитувати її про оті прогулянки. Та, мабуть, ця зміна трохи мене та й зачепила, бо я розповів про неї містерові Ґрему, камердинеру сера Джеймса Чемберса — моєму доброму колезі, з яким пізніше втратив зв’язок, — коли ми сиділи якось увечері біля каміна під час його візиту до Дарлінгтон-Голлу. Чесно кажучи, я нічого такого не сказав, хіба те, що «наша економка останнім часом трохи не в дусі», тому здивувався, коли містер Ґрем кивнув і, нахилившись до мене, з виглядом знавця промовив: