Пам’ятаю, що ми довго про це сперечалися, і я не встояв проти міс Кентон, мабуть, тільки тому, що спогади про звільнених покоївок були надто вже свіжі. Хай там як, а я зрештою здався, зауваживши насамкінець:
— Сподіваюся, ви розумієте, міс Кентон, що відповідальність за дівчину лежить тільки на вас. Я, безперечно, вважаю, що вона дуже далека від того, аби долучитися до нашого персоналу. І дозволю їй це зробити тільки за умови, що ви особисто наглядатимете за її навчанням.
— Дівчина дасть раду, містере Стівенс. Ось побачите.
І справді: на мій превеликий подив, Ліза виявляла неабиякі успіхи. З кожним днем вона давала собі раду все вправніше, і навіть манера її ходьби й те, як вона виконувала ту чи ту справу, різко змінилися на краще.
Минав тиждень за тижнем, новенька у дивовижний спосіб перетворилася на бездоганну покоївку, а міс Кентон відверто тріумфувала. Особливо їй подобалося давати Лізі завдання, що вимагали трішки більше відповідальності, ніж решта, а якщо я у той час за нею спостерігав, вона завжди старалася перехопити мій погляд і насмішкувато на мене зиркала. Бесіда, що відбулася між нами одного вечора в її кімнаті, доволі точно передає, як зазвичай ми з нею розмовляли про Лізу.
— Думаю, містере Стівенс, ви дуже розчаруєтеся, коли почуєте, що Ліза досі не припустилася жодної вартої уваги помилки, — мовила вона.
— Я анітрохи не розчарований, міс Кентон. Навпаки, дуже радий за вас і за всіх нас. Мушу визнати, що та ваша дівчина досягнула досить непоганих успіхів.
— Непоганих успіхів! Ви бачили усмішку на своєму лиці, містере Стівенс? Вона завжди з’являється, як тільки я згадую про Лізу. Дуже цікаво. Дуже.
— Та невже, міс Кентон? І що ж тут такого цікаво?
— Багато чого. Дуже цікаво, чому ви були так скептично налаштовані щодо неї. Хоча я помітила, що ви чомусь проти, аби серед персоналу були гарні дівчата. А Ліза — дуже гарненька дівчина, нема що казати.
— Це якісь нісенітниці, міс Кентон, і ви самі прекрасно це знаєте.
— Але ж я це добре бачу, містере Стівенс. Вам не подобається, коли тут працюють гарні дівчата. Може, наш любий містер Стівенс боїться, що вони відволічуть його від роботи? Невже наш любий містер Стівенс — жива людина з плоті та крові й не може собі повністю довіряти?
— Ну досить уже, міс Кентон. Якби я вважав, що у ваших словах є хоч дрібка здорового глузду, то вступив би з вами в дискусію. А так краще подумаю собі про щось інше, поки ви виговоритеся.
— Гм, а чому тоді з вашого лиця так і не зійшла винувата посмішка?
— Ніяка це не винувата посмішка, міс Кентон. Мені просто смішно з того, які ви вмієте вигадувати дурниці.
— Та ні, містере Стівенс, винувата, і ще й яка. Я помітила, як ви стараєтесь не дивитися на Лізу. Тепер мені помалу стає ясно, чому ви так не хотіли, аби її взяли на роботу.
— Я мав на це поважні причини, і ви чудово про них знаєте. Вона спочатку взагалі ні на що не годилася.
Ви, звісно ж, розумієте, що ми б нізащо не вели таких розмов, якби нас міг почути хтось із працівників. Але оті вечори за горнятком какао — які мали, ясна річ, загалом професійний характер — давали трохи волі безневинним балачкам, які, варто зауважити, допомагали зняти напругу, що назбирувалась упродовж дня.
Ліза пропрацювала з нами вісім чи дев’ять місяців — до того часу я вже практично забув про неї, — коли одного дня втекла з маєтку разом із помічником лакея. Такі оказії, ясна річ, є неминучими для дворецького у будь-якому великому домі. Вони страшенно дратують, але з часом до такого звикаєш. Чесно кажучи, ця, так би мовити, втеча при місячному світлі була ще доволі цивілізованою. Коханці не прихопили нічого, крім харчів, та ще й обоє написали записки. Помічник лакея — не можу пригадати його ім’я — залишив для мене коротеньке повідомлення, щось на зразок: «Будь ласка, не судіть нас строго. Ми кохаємо одне одного і збираємося одружитись». Ліза написала значно довшого листа, адресованого «економці»: саме його міс Кентон принесла в мою комірчину вранці після того, як вони втекли. Там було багато незграбних, з помилками написаних речень про те, які вони закохані, який помічник лакея чудовий і яке захопливе майбутнє на них чекає. А один рядок звучав якось так: «У нас нима грошей але яка різниця, шо ше треба, коли ми двоє». Лист був аж на трьох сторінках, але в ньому — ані слова вдячності міс Кентон за її турботу, ані натяку про жаль за те, що його авторка підвела нас усіх.
Міс Кентон явно засмутилася. Поки я пробігав очима листа, вона сиділа за столом переді мною, втупившись у свої руки. Чесно кажучи, я не пригадую, щоб іще колись бачив її такою пригніченою, як того ранку. Мене це досі дивує. Коли я поклав листа на стіл, вона мовила:
— Що ж, містере Стівенс, виходить, що ви й справді мали рацію.
— Тут нема чим перейматися, міс Кентон, — відповів я. — Так буває. І ми з вами навряд чи можемо якось цьому запобігти.
— Це я в усьому винна. Визнаю свою помилку. Ви, як завжди, мали рацію, а я помилилася.
— Тут я не можу з вами погодитися, міс Кентон. Ви зробили справжнє диво. Те, кого ви з неї виховали, навпаки, доводить, що це я помилявся. Повірте мені: те, що сталося з Лізою, могло статися з будь-яким із працівників. Ви дали їй все, що могли. Вона вас підвела — це справді так, але вашої провини в цьому немає, тому перестаньте себе звинувачувати.
Міс Кентон геть зажурилася. Вона тихо відповіла:
— Ви маєте добре серце, містере Стівенс. Дякую вам...
А тоді, втомлено зітхнувши, додала:
— Ох і дурна та Ліза. Вона ж мала такі можливості! Така здібна дівчина. Стільки молодих дівчат марнують свій шанс, і задля чого?
Ми обоє глянули на листа, що лежав між нами на столі. Міс Кентон роздратовано відвела погляд.
— Правду кажете, — мовив я. — Ще й як марнують.
— Таку дурницю втнути! Вона точно про це пошкодує. А могла жити й горя не знати. Попрацювала б тут іще рік-другий і стала б економкою в якомусь невеликому домі. Може, я забігаю наперед, містере Стівенс, але подивіться, як багато я її навчила за тих кілька місяців. А вона взяла й пустила все коту під хвіст.
— Дуже нерозумний вчинок.
Я почав складати листа, вирішивши, що варто зберегти його з іншими паперами. Але тоді мені спало на думку, що, може, міс Кентон хотіла, аби лист залишився в неї, тож я знову поклав його на стіл. Та міс Кентон витала думками десь далеко.
— Вона точно про це пошкодує, — повторила вона. — Таку дурницю втнути!
Але бачу, що я надто вже заглибився у спогади про ті давні часи. Я не мав такого наміру, але, зрештою, вийшло на краще, бо так я принаймні уникнув активної участі у вечірніх подіях, які нарешті добігли кінця. Бо останні кілька годин, відверто кажучи, виявилися доволі виснажливими.
У цю хвилину я перебуваю в мансарді невеликого котеджу, що належить містерові й місіс Тейлор. Цей приватний покій, що його Тейлори так люб’язно надали мені сьогодні, раніше належав їхньому старшому синові, який уже давно виріс і живе тепер в Ексетері. Над головою тут нависають важкі балки, на підлозі немає килимка, але в кімнаті на диво затишно. Видно, що місіс Тейлор не тільки застелила для мене свіжу постіль, а й усюди поприбирала, бо, крім павутини довкола балок, ніщо не нагадує про те, що ця кімната вже багато років стоїть порожня. Що ж до містера й місіс Тейлор, то я з’ясував, що ще з двадцятих років вони тримали в цьому селі крамничку, аж поки три роки тому не вийшли на пенсію. Вони добрі люди й чути не хотіли ні про яку винагороду за їхню гостинність, хоч я кілька разів пропонував їм віддячитися.
Те, що я опинився тут і покладаюся тепер на щедрість містера й місіс Тейлор, — наслідок моєї прикрої необачності, такої елементарної, що аж злість бере. Річ у тім, що я недогледів, і у «форда» закінчився бензин. Зовсім не здивуюсь, якщо, почувши про це і згадавши мою вчорашню пригоду, коли в радіаторі закінчилася вода, хтось сторонній вирішить, що я — особа неорганізована. Мушу зауважити: я, чесно кажучи, новак у далеких автомобільних мандрівках, і таких простих огріхів варто сподіватися. Та з іншого боку, нагадуючи собі, що організованість і передбачливість — дві найважливіші якості для мого фаху, неминуче почуваюсь осоромленим.
