Кілька днів після їхнього звільнення міс Кентон трималася зі мною вкрай прохолодно. А часом доволі грубо, навіть у присутності підлеглих. І хоч ми далі зустрічалися вечорами за какао, наші розмови стали короткі й неприязні. Коли за два тижні не з’явилося й знаку, що вона збирається вгамуватись, я, цілком природно, почав втрачати терпець. І під час однієї такої зустрічі іронічно зауважив:

— Я сподівався, міс Кентон, що ви до цього часу повідомите про свій намір звільнитися, — посміхнувся я.

У мене була надія, що вона таки подобрішає, скаже у відповідь щось примирливе — і ми забудемо про той епізод. Але міс Кентон тільки глянула суворо й мовила:

— Мій намір нікуди не зник, містере Стівенс. Просто я мала стільки справ, що не було на це часу.

Тоді я, чесно кажучи, трохи захвилювався, що вона справді доведе справу до кінця. Але минав тиждень за тижнем, а вона ні словом не прохопилася про звільнення з Дарлінґтон-Голлу. Коли наші стосунки поступово потеплішали, я час від часу кепкував із неї, нагадуючи про її погрози. Скажімо, одного разу ми розмовляли про великий прийом, що мав відбутися в маєтку, і я сказав: «Звісно, припускаючи, міс Кентон, що ви до того часу нас не покинете». Хоча після того інциденту минуло кілька місяців, мої слова змусили її замовкнути — та, мабуть, більше із сорому, ніж зі злості.

Зрештою той випадок відійшов у минуле. Втім, десь за рік після звільнення покоївок він знову виринув на поверхню — цього разу востаннє.

Розмову почав сам лорд Дарлінґтон одного пообіддя, коли я подавав чай у вітальні. Дні, коли місіс Керолін Барнеф мала вплив на його світлість, уже минули — леді взагалі перестала навідуватись до Дарлінґтон-Голлу. До того ж варто сказати, що на той час його світлість обірвав усілякі зв’язки з «чорносорочечниками» — після того як побачив справжню гидку сутність тієї організації.

— Стівенсе, — звернувся він до мене, — я вже давно збирався з вами поговорити. Про той випадок, що стався торік. З єврейськими покоївками. Пригадуєте?

— Звісно, сер.

— Мабуть, тепер їх уже не знайти, правда? Я погано з ними повівся і хотів би якось залагодити свою провину.

— Я подбаю про це, сер. Але маю сумнів, що нам вдасться з’ясувати, де вони тепер.

— Спробуйте, може, якраз вдасться. Бо я шкодую, що так сталося. Я подумав, що цей діалог із його світлістю може зацікавити міс Кентон, і тому вирішив переповісти його їй, хай навіть вона знову розсердиться. Так я і вчинив того туманного пообіддя, коли зустрів її в альтанці, і мій вчинок мав дивні наслідки.

Пригадую, що коли я переходив по обіді через моріжок, надворі почав западати туман. Я піднімався до альтанки, щоб прибрати посуд, бо вранці його світлість чаював там із гостями. Ще не дійшовши до сходів, на яких колись перечепився і впав мій батько, я звіддалік побачив міс Кентон, яка ходила туди-сюди всередині альтанки. Коли я увійшов, вона вже сиділа в одному з плетених крісел і щось шила. Придивившись, я побачив, що вона зашиває подушку. Я узявся збирати поміж вазонів і плетених меблів тарілки й горнята. Ми обмінялися кількома ввічливими фразами й обговорили одну чи дві робочі справи. Відверто кажучи, перебувати в альтанці після стількох днів, проведених в чотирьох стінах, було дуже приємно, і ми не квапилися якомога швидше завершити свої справи. Імла підступала все ближче, затуляючи довколишній краєвид, а день хилився до вечора — тож міс Кентон мусила підносити своє шиття дедалі ближче до вікна. Та ми раз у раз відривалися від праці, щоб помилуватися природою. Врешті-решт я завів мову про торішній випадок зі звільненнями — пам’ятаю, що якраз у той момент я споглядав, як між тополями, посадженими вздовж алеї, згущувався туман.

— Я от що собі згадав, міс Кентон. Дивно зараз про це говорити, але, знаєте, якраз рік тому ви стверджували, що звільнитеся. Трохи кумедно тепер про це думати.

Я засміявся, але міс Кентон позаду мене промовчала. Коли я врешті озирнувся і глянув на неї, вона дивилася крізь шибку на туман, що застилав усе довкола.

— Ви й не підозрюєте, містере Стівенс, — нарешті озвалася вона, — наскільки серйозно я була тоді налаштована. Мене дуже зачепило те, що сталося. Якби я хоч трохи поважала себе, то вже б давно звільнилася з Дарлінґтон-Голлу.

Вона замовкла, а я знов обернувся до вікна, за яким виднілися тополі. Тоді міс Кентон втомлено сказала:

— Мені забракло сміливості, містере Стівенс. От і все. Куди б я пішла? Родичів у мене нема. Тільки тітка. Я дуже її люблю, але не можу з нею жити, бо вже наступного дня мені здається, що я марную своє життя. Я переконувала себе, ясна річ, що знайду собі щось інше. Але я так боялася... Як тільки я думала про звільнення, відразу уявляла, як виходжу звідси — а мене ніхто не знає і нікому нема до мене діла. З моїх високих принципів лишився хіба пшик. Мені так соромно за себе... Я просто не змогла наважитися, містере Стівенс. Не змогла примусити себе піти.

Міс Кентон знову замовкла, поринувши в задуму. Тож я вирішив, що якраз випала добра нагода розповісти їй якомога докладніше про розмову, яку я мав того дня з лордом Дарлінґтоном. Я так і вчинив, а насамкінець додав:

— Того, що сталося, уже не змінити. Але дуже приємно чути, що його світлість визнав: то було жахливе непорозуміння. Я подумав, що ви б хотіли про це почути, міс Кентон, бо тоді, наскільки пам’ятаю, той випадок засмутив вас так само сильно, як і мене.

— Перепрошую, містере Стівенс, — озвалася міс Кентон за моєю спиною. Її голос зазвучав зовсім по-іншому, так наче вона щойно пробудилася зі сну. — Але я не розумію, про що ви.

А коли я обернувся, додала:

— Наскільки я пам’ятаю, ви вважали, що у звільненні Рут і Сари не було нічого поганого. Ви, навпаки, радісно підтримували це рішення.

— Постривайте, міс Кентон, це несправедливо. Неправда, той інцидент дуже мене стривожив. Дуже. Мені зовсім не подобається, коли в цьому домі таке відбувається.

— Тоді чому ви цього не сказали?

Я всміхнувся, але, розгубившись, не знав, що відповісти. Не встиг я бодай щось сказати, як міс Кентон, відклавши убік шиття, мовила:

— Ви розумієте, містере Стівенс, що якби ви поділилися зі мною своїми думками, усе склалося б зовсім інакше. Ви ж бачили, як я засмутилася через те, що моїх дівчат виганяють. Знаєте, як би ви мені тоді допомогли? Ну чому, чому, чому ви завжди мусите щось вдавати? Чому, містере Стівенс?

Я знову посміхнувся — якою безглуздою зненацька виявилася наша розмова!

— Зачекайте, міс Кентон, — мовив я. — Що ви таке кажете? Що значить «вдавати»? Ну справді...

— Мені було так важко, коли Рут і Сару звільнили. Я думала, ніби це тільки мене хвилює.

— Послухайте, міс Кентон... — я підняв тацю, на яку наставив тарілок і горнят. — Нема нічого дивного, що коли когось звільняють, це викликає в інших несхвалення. Це природно.

Вона промовчала. Дорогою до дверей я ще раз обернувся і глянув на неї. Вона знову дивилася у вікно, але на той час в альтанці стемніло, тож я бачив лиш її силует на блідому порожньому тлі. Я сказав «перепрошую» — і вийшов надвір.

Тепер, коли я пригадав собі випадок зі звільненням єврейок, мені згадалося й дивне завершення тієї справи, а саме поява покоївки на ім’я Ліза. Ми мусили знайти двох покоївок, які б замінили звільнених дівчат, і Ліза була однією з них.

Ця молода жінка надала дуже підозрілі рекомендаційні листи, з яких усякому досвідченому дворецькому відразу стало б зрозуміло, що вона покинула попереднє місце праці за неоднозначних обставин. Ба більше: коли ми з міс Кентон спілкувалися з нею, виявилося, що в кожному будинку вона працювала щонайдовше кілька тижнів. Одно слово, з її поведінки в мене склалося враження, що у Дарлінґтон-Голлі їй не місце. Але, на мій подив, після розмови з дівчиною міс Кентон почала наполягати, щоб ми взяли її на роботу.

— Дівчина подає великі надії, — переконувала вона мене. — Я наглядатиму за нею і подбаю про те, щоб вона працювала так, як треба.