Я називаю цей район «нашим кварталом утіхи», та насправді це всього лише місце, де можна було випити, перекусити і поговорити. Щоб потрапити у справжні квартали насолоди — з гейшами і театрами, — вам довелося б піти в центр міста. Але особисто мені завжди більше подобався оцей наш квартал. У ньому збиралися веселі, але поважні люди, здебільшого нашого кола — художники і письменники, яких вабила можливість провадити жваві розмови до пізньої ночі. Заклад, в який учащала моя компанія, називався «Міґі-Хідарі», і розташовувався він у вимощеній пішохідній зоні на перехресті трьох вулиць. У «Міґі-Хідарі», на відміну від інших закладів по сусідству, було вдосталь простору й аж два поверхи, а ще безліч кельнерок і в західному, і в традиційному одязі. Я також дещо долучився до того, що «Міґі-Хідарі» зміг із часом затьмарити всіх конкурентів, і на знак вдячності нашій компанії виділили столик у кутку — завжди вільний для нас. Ті, що зі мною там випивали, належали до еліти моєї школи: Курода, Мурасакі, Танака — геніальні юнаки, які вже тоді мали хорошу репутацію. Усі вони були справжні любителі поговорити, і я пам’ятаю, як за нашим столиком розгорялася не одна запекла суперечка.
Шінтаро, мушу визнати, ніколи не належав до цього обраного товариства. Я особисто не мав нічого проти того, щоб він до нас приєднався, проте серед моїх учнів існувало напрочуд сильне відчуття ієрархії, й Шінтаро, вочевидь, не сприймали за першокласного художника. Правду кажучи, я досі пам’ятаю, як одного вечора, незадовго після того візиту Шінтаро і його брата до мене додому, ми обговорювали цей випадок за нашим столиком. Пригадую, як Курода і такі, як він, сміялися з надмірної вдячності братів за те, що один із них запопав «звичайнісіньку чиновницьку посаду»; одначе вони всі уважно слухали, коли я висловив свою думку про те, що впливовість і статус можуть підкрастися до людини, яка перейнята щоденною працею, геть непомітно, надто якщо ця людина працює не заради підвищення цього статусу, а заради задоволення, що їй дає якнайкраще виконання своєї роботи. Тоді один із них — звісно ж, Курода, — нагнувся вперед і сказав:
— Я вже давно підозрював, що сенсей не усвідомлює, як його поважають жителі нашого міста. І справді, епізод, який він щойно описав, безумовно свідчить про те, що його авторитет більше не обмежується мистецькими колами, а сягнув усіх сфер життя. Однак як же властиво сенсею, з його непересічною скромністю, не помічати цього. І цілком закономірно, що сам він здивовано усвідомив, як високо його цінують у суспільстві. Проте нас це анітрохи не дивує. Ба більше, можна навіть сказати, що хай як сильно його поважає загальна публіка, лише ми, ті, що сидять зараз за цим столиком, знаємо, наскільки більшої поваги він вартий. Особисто я не маю щодо цього жодних сумнівів. Його авторитет лише зростатиме, й у прийдешні роки для нас найбільшою честю буде сказати, що колись ми належали до учнів самого Масудзі Оно.
У цих словах не було нічого такого; віднедавна увійшло в звичку, що певного моменту вечора, коли всі вже трохи захмеліли, мої протеже починали виголошувати промови, вихваляючи мене. Надто полюбляв таке Курода, що його вважали кимось на кшталт речника всієї групи. Звісно, я зазвичай пропускав їхні слова повз вуха, але того вечора, як і тоді, коли Шінтаро з братом стояли, усміхаючись і вклоняючись, на порозі мого дому, мене охопило почуття теплого вдоволення.
Утім, сказати, що я спілкувався лише з найкращими своїми учнями, буде неправильно. Я і поріг забігайлівки пані Кавакамі вперше переступив тоді, коли, як пригадую, хотів провести вечір, обговорюючи дещо з Шінтаро. Нині, намагаючись пригадати той вечір, усвідомлюю, що мої спогади про нього сплуталися зі звуками й образами безлічі інших вечорів, які ми збули у цьому барі; над одвірком висить червоний паперовий ліхтарик, біля «Міґі-Хідарі» розноситься сміх відвідувачів, витає запах смаженої у фритюрі їжі, кельнерка переконує когось повернутися до дружини — і зусібіч лунає відгомін клацання дерев’яних сандалів по асфальту. Пригадую, того теплого літнього вечора, не знайшовши Шінтаро в жодному з його улюблених місць, я почав блукати крихітними барами, розташованими у цьому кварталі. Хай би яка конкуренція існувала між цими закладами, але тут панував дух сусідства, і тому цілком природно, що коли я запитав в одному з них про Шінтаро, офіціантка без крихти неприязні порадила мені пошукати його «в тому новому барі», який щойно відкрився.
Поза всяким сумнівом, пані Кавакамі могла б перелічити безліч змін — її маленьких «поліпшень» — за всі ці роки. Проте мені здається, що того першого вечора її невеличка забігайлівка мала майже такий самий вигляд, як і нині. Коли заходиш досередини, насамперед вражає контраст між шинквасом, освітленим теплим посвітом низько підвішених ламп, і рештою кімнати, що ховається в напівтемряві. Більшість її відвідувачів віддають перевагу сидіти коло рундука в цьому острівці світла, і це створює в барі затишну, душевну атмосферу. Я пригадую, як того літнього вечора схвально обвів поглядом заклад, і нині, попри всі ті пертурбації, які змінили довколишній світ, заклад пані Кавакамі тішить мене так само, як і тоді.
Однак усе інше змінилося до невпізнаваності. Тепер, ступивши за поріг бару пані Кавакамі, може скластися враження, що ви щойно випивали десь на самому краю цивілізації. Зусібіч, хоч куди оком кинь, розкинулася руїнна пустеля. Лише тильні сторони декількох вцілілих будинків вдалині нагадують про те, що ви перебуваєте неподалік центру міста. «Руїни війни» — так їх називає пані Кавакамі. Проте я пам’ятаю, як гуляв навколо цього кварталу невдовзі після капітуляції, й багато з цих будинків досі ще стояли. І «Мігі-Хідарі» був на місці, хоч і з вибитими через вибухи вікнами і частково просілим дахом. І я пригадую, як подумки запитував себе, проходячи повз ці зруйновані будівлі, чи вони колись іще зможуть повернутися до життя. А потім якось уранці я там проходив і побачив, що бульдозери вже все зрівняли з землею.
Отож тепер та частина вулиці — це суцільне розвалище. Безперечно, влада має на це місце якісь плани, та ось уже три роки не видно ніяких змін. Після дощу вода невеликими калюжками збирається між битою цеглою й там застоюється. Як наслідок, пані Кавакамі довелося поставити протимоскітні сітки на вікна, хоч і малоймовірно, що такі зміни приваблюватимуть клієнтів.
Будинки по той бік вулиці, де розташований бар пані Кавакамі, таки вистояли, проте більшість із них видаються закинутими; будівлі обабіч її бару, наприклад, уже давно пустують, і їй від цього трохи лячно. Пані Кавакамі любить нам повторювати, що якби раптом розбагатіла, то залюбки купила б ці будівлі і розширила б свій бар. Але поки грошей у неї катма, пані Кавакамі чекає, коли туди хтось заселиться; вона б навіть не заперечувала, якби там відкрилися такі ж бари, як і в неї — будь-що, тільки б не жити, наче посеред кладовища.
Якби вам випало вийти від пані Кавакамі, коли вже западають сутінки, ви, мабуть, захотіли б затриматися біля виходу й оглянути понівечений простір, що розкинувся перед вами. Можливо, вам вдалося б розгледіти в напівтемряві цілі гори битої цегли і потрощених дощок, а ще подекуди шматки труб, що стримлять із землі, наче бур’яни. А потім, якби ви пройшлися повз чергові гори уламків, то помітили б, як у світлі ліхтарів виблискують численні маленькі калюжі.
Коли ж, діставшись підніжжя того пагорба, на якому стоїть мій дім, ви зупинитеся на Мості Сумнівів й озирнетеся назад, на залишки нашого колишнього кварталу насолоди, то, якщо сонце ще не повністю сховалося за обрій, можливо, зможете розгледіти ряд старих телеграфних стовпів — досі не поєднаних дротами, — що зникають у сутінках уздовж тієї дороги, якою ви щойно прийшли. І, може, ви помітите темні скупчення птахів, які незручно всілися на верхівках тих стовпів, наче очікуючи, коли ж натягнуть дроти, на яких вони колись сиділи, що смугуватимуть небо.
Зовсім недавно я стояв якось увечері на цьому маленькому дерев’яному містку і побачив, як удалечині над руйновищем піднімаються два стовпи диму. Можливо, це робітники продовжують виконувати якусь безкінечно повільну державну програму; чи, може, діти бавляться в якусь недозволену гру. Та чомусь ці стовпи диму на фоні неба навіяли на мене меланхолію. Вони скидалися на погребальні вогнища на якомусь покинутому похороні. «Живеш, наче посеред кладовища», — як каже пані Кавакамі; і справді, якщо згадати всіх тих людей, які колись тут юрмилися, то з нею стає важко не погодитися.
