Я здивовано глянув на нього.

— Ви думаєте, що пан Курода хоче мені подякувати?

— Даруйте, сер, але я припустив, що ви з Товариства «Кордон».

— Товариства «Кордон»? Пробачте, а що це таке?

Юнак зиркнув на мене, і його попередня ніяковість повернулася.

— Вибачте, сер, це моя вина. Я подумав, що ви з Товариства «Кордон».

— Ні, я не звідти. Я просто давній знайомий пана Куроди.

— Ясно. Колишній колега?

— Так. Гадаю, можна і так сказати, — я знову подивився на його картину. — Справді, — повторив я, — ви справді дуже-дуже талановитий.

Я відчув, що тепер юнак уважно мене розглядає. Зрештою, він сказав:

— Вибачте, сер, можна взнати ваше ім’я?

— Прошу вибачення за свою невихованість. Мене звуть Оно.

— Зрозуміло.

Юнак зіпнувся на ноги і підійшов до вікна. Якийсь час я дивився, як над двома чашками чаю піднімається пара.

— На пана Куроду ще довго чекати? — зрештою запитав я.

Спочатку мені здалося, що юнак так і не відповість на моє запитання. Але потім, не відвертаючись од вікна, він сказав:

— Оскільки він досі не повернувся, то, може, не варто вам більше затримуватися тут.

— Якщо ви не проти, я ще трохи зачекаю, раз уже приїхав аж сюди.

— Я повідомлю пана Куроду, що ви приходили. Можливо, він вам напише.

З коридору долинали такі звуки, ніби десь поруч діти вдарялися своїм триколісним велосипедом об стіну і кричали один до одного.

Цієї миті я вражено помітив, наскільки юнак біля вікна став схожий на скривджену дитину.

— Даруйте мою прямоту, пане Енчі, — сказав я, — але ви дуже молодий. Ви були ще дитиною, коли ми з паном Куродою познайомилися. Тому хотів би вас попросити не вдаватися до поспішних висновків про ті речі, щодо яких ви не знаєте всіх деталей.

— Усіх деталей? — запитав він, повертаючись до мене. — Перепрошую, сер, але ви сам хоч знаєте всі деталі? Ви знаєте, яких страждань йому довелося пережити?

— Майже все на світі значно складніше, ніж здається на перший погляд, пане Енчі. Молоді люди вашого покоління мають схильність занадто все спрощувати. Хай там як, я не бачу сенсу в тому, щоб ми з вами зараз сперечалися про такі речі. Якщо ви не проти, я просто зачекаю на пана Куроду.

— Гадаю, сер, вам не варто більше тут затримуватися. Я повідомлю пана Куроду про ваш візит, коли він повернеться, — досі юнак говорив досить ввічливо, але тепер здавалося, що він втратив самоконтроль. — Щиро кажучи, сер, я вражений вашим нахабством. Отак прийти сюди, ніби ви просто давній друг.

— Але я і є його давній друг. І, дозвольте сказати, що це пан Курода має вирішувати — хоче він зі мною бачитися, чи ні.

— Сер, я вже дуже добре знаю пана Куроду, і, як на мене, краще вам піти. Він не захоче вас бачити.

Я глибоко зітхнув і зіпнувся на ноги. Юнак знову дивився у вікно. Але коли я знімав свого капелюха з вішака, він знову до мене повернувся.

— Усі деталі, пане Оно, — сказав він, і в його голосі вчувався дивний спокій. — Очевидно, що це ви, а не я, не знаєте всіх деталей. Інакше хіба ви наважилися би отак прийти сюди? Наприклад, сер, як я розумію, ви не знаєте що в пана Куроди з плечем? Він мучився від страшного болю, але тюремні наглядачі навмисно забували доповісти про його травму, і він не отримав жодного лікування аж до самого кінця війни. Але, ясна річ, вони відразу ж згадували про хворе плече, коли вкотре вирішували його побити. Зрадник. Ось як вони його називали. Зрадник. Щохвилини і щодня. Але тепер ми всі чудово знаємо, хто справжній зрадник.

Я закінчив зашнуровувати свої черевики і рушив до дверей.

— Пане Енчі, ви ще занадто молодий, щоб розуміти цей світ і всі його складнощі.

— Тепер ми всі знаємо, хто справжній зрадник. І багато з них іще досі на волі.

— Перекажете панові Куроді, що я заходив? Можливо, він буде такий ласкавий і напише мені. До побачення, пане Енчі.

Звичайно ж, я не дозволив собі занадто засмучуватися через слова цього юнака, але в контексті домовин про шлюб Норіко мене дещо тривожила ймовірність того, що Курода справді так вороже до мене налаштований, як про це говорив Енчі. Хай там як, та як батько я був зобов’язаний залагодити цю ситуацію, хоч би яка неприємна вона була, тому, повернувшись додому того пообіддя, написав Куроді листа, в якому висловив своє бажання знову побачитися, бо мені потрібно з ним обговорити одне важливе і вельми делікатне питання.

Тон мого листа був приязний і примирливий, тому мене розчарувала холодна і образливо коротка відповідь, яку я отримав декілька днів потому.

«Я не маю жодних підстав вірити, що наша зустріч приведе до чогось хорошого, — написав мені мій колишній учень. — Дякую за ваш люб’язний візит, який ви зробили кілька днів тому, але нехай ваші зобов’язання більше вас не тривожать».

Зізнаюсь, ця ситуація з Куродою таки дещо пригнітила; принаймні вона точно потьмарила мій оптимізм щодо шлюбних домовин Норіко. І хоча, як я вже казав, деталі своїх намагань зустрітися з Куродою я від Норіко приховав, моя донька, звісно ж, відчула, що це питання не вдалося розв’язати нам на користь, і це, безсумнівно, посилило її тривогу.

У день самого міай моя донька мала такий напружений вигляд, що я вже почав хвилюватися щодо враження, яке вона справить ввечері на сім’ю Сайто, яка точно випромінюватиме лише спокій і впевненість. Ближче до вечора мені видалося доречним спробувати трохи розвеселити Норіко, і саме тому, коли вона проходила їдальнею, де я читав газету, я зауважив:

— Норіко, це просто дивовижно, як ти примудряєшся цілий день перейматися лише власним зовнішнім виглядом. Можна подумати, що сьогодні вже твоя весільна церемонія.

— Батько, як завжди, кепкує з когось, хоча сам іще не готовий, — відтяла вона.

— Мені потрібно всього декілька хвилин, щоб зібратися, — засміявся я. — А от тобі, на диво, цілий день.

— Це вже батькові проблеми. Він занадто гордий, щоб як слід підготуватися до такої події.

Я вражено глянув на неї.

— Що ти маєш на увазі, «занадто гордий»? На що натякаєш?

Моя донька відвернулася, поправляючи шпильку для волосся.

— Норіко, що ти маєш на увазі, кажучи «занадто гордий»? На що натякаєш?

— Якщо батько не хоче перейматися такими дурницями, як моє майбутнє, то це цілком можна зрозуміти. Зрештою, він іще ж навіть не дочитав свою газету.

— Але ти міняєш тему. Ти сказала, що я «занадто гордий». Поясни, будь ласка, що ти мала на увазі.

— Я лише сподіваюся, що коли настане час іти, батько матиме презентабельний вигляд, — сказала вона і цілеспрямовано покрокувала геть із кімнати.

Після цього випадку, як і неодноразово в ті важкі дні, я знову був змушений замислитися про те, наскільки отака поведінка Норіко разюче відрізнялася від того, як вона поводилася торік під час домовин із сім’єю Міяке. Тоді вона була геть розслаблена, аж навіть занадто; але, звісно ж, вона добре знала Джиро Міяке; осмілюся припустити, що вона була впевнена в їхньому шлюбі, і тому сприймала домовини між двома сім’ями просто як обтяжливу формальність. Безсумнівно, потрясіння, що його їй врешті довелося пережити, було вельми гірке, але я все одно не бачу підстав, щоб того пообіддя вдаватися до таких інсинуацій щодо мене. Хай там як, а ця невеличка сварка не надто допомогла нам налаштуватися на міай і, безсумнівно, навіть посприяла тому, що відбулося того вечора в готелі «Касуґа-Парк».

Упродовж багатьох років готель «Касуґа-Парк» вважався одним із найприємніших в усьому місті готелів у європейському стилі; втім, недавно його менеджмент почав декорувати кімнати дещо вульгарно — вочевидь бажаючи вразити свою американську клієнтуру, серед якої готель користувався популярністю і яка чомусь вважала його чарівливо «японським». Попри це, кімната, яку забронював пан Кьо, була досить пристойна, і головною її перевагою був розкішний краєвид, що відкривався з широких еркерних вікон на західний схил пагорба Касуґа і на вогні міста, яке розкинулося далеко внизу. Крім цього, в кімнаті стояв великий круглий стіл і стільці з високими спинками, а на стіні висіла картина, і я навіть упізнав її автора — художника Мацумото, з яким ми зналися до війни.