— Він нас попередив на прощання. Ручки і ніжки Масудзі здорові, сказав він тоді, але він прийшов на цей світ з уродженою вадою. Зі слабкістю духу, що вчинить його схильним до ледарювання й обману. Пригадуєш, Сачіко?

— Наскільки я пам’ятаю, той священник сказав про нашого сина і багато хорошого.

— Авжеж. У нашого сина багато хороших якостей, священник і справді на цьому наголосив. Але ти пам’ятаєш, про що він нас іще попередив, Сачіко? Якщо ми хочемо, сказав він, щоб у ньому переважали хороші якості, то повинні бути пильні і весь час стежити, щоб його слабкодухість не почала проявлятися. Бо інакше, сказав тоді священник, Масудзі виросте геть нікудишній.

— Але, може, — обережно сказала мати, — не дуже мудро брати близько до серця слова якогось священника.

Батька, схоже було, її слова дещо здивували. І врешті, через якусь хвилю, він замислено кивнув, так наче мати висловила якусь дуже складну думку.

— Тоді мені самому не хотілося сприймати його слова поважно, — провадив він далі. — Але на кожному етапі дорослішання Масудзі щось нагадувало мені про слова того чоловіка. Ніде правди діти, в характері нашого сина справді є якась слабинка. Він не лихий, ні, злості у ньому нема. Але от з його лінощами, нелюбов’ю до корисної праці і слабкодухістю нам доводиться безнастанно боротися.

Далі батько неквапом узяв три чи чотири мої малюнки і поклав собі на долоні, неначе перевіряючи їх на вагу. Відтак перевів погляд на мене і сказав:

— Масудзі, твоїй матері видалося, буцім ти хочеш, щоб малювання стало твоєю професією. Скажи, може, вона щось неправильно зрозуміла?

Я опустив очі і продовжував мовчати. Аж раптом почув стишений материн голос, майже шепіт:

— Він іще зовсім юний. Я впевнена, що це просто дитяча примха.

Запала пауза, після якої батько знову звернувся до мене:

— Масудзі, ти хоч трохи уявляєш, у якому світі живуть художники?

Я, ніби води в рот набравши, продовжував дивитися поперед себе на підлогу.

— Художники, — провадив далі батько, — живуть у злиднях і бідності. Вони живуть у світі, в якому сила-силенна спокус стати слабкодухим і порочним. Сачіко, хіба я не маю рації?

— Маєш, звичайно. Але, можливо, комусь із них усе ж вдається побудувати успішну кар’єру художника, уникнувши цих пасток.

— Звісно, винятки є, — погодився батько. Я й далі дивився в підлогу, але по його голосу здогадався, що він знову замислено киває головою. — Ті декілька художників, які вирізняються непохитною рішучістю і твердим характером. Одначе, боюсь, наш син далеко не така людина. Радше навпаки. Тому наш обов’язок — захистити його від таких небезпек. Урешті-решт ми ж хочемо, щоб він став людиною, якою б ми пишалися, еге ж?

— Звичайно, — відповіла мати.

Я миттю підвів очі. Свічка вже наполовину згоріла, і полум’я яскраво освітлювало один бік батькового обличчя. Він уже переклав малюнки собі на коліна і я помітив, як він нервово водить пальцями по краях аркушів.

— А тепер, Масудзі, — сказав він, — покинь нас. Я хочу поговорити з твоєю матір’ю.

Пам’ятаю, що пізніше того самого вечора, випадково наткнувся в темряві на матір. Найімовірніше, це сталося в одному з коридорів, але я вже достеменно не пам’ятаю. Як і не пам’ятаю, чому тинявся будинком у темряві, хоч і точно не для того, щоби підслухати батьківську розмову — бо я чітко пригадую своє непохитне рішення анітрохи не зважати на те, що відбулося у вітальні після того, як я пішов. За тих часів, звісно ж, будинки погано освітлювалися, тож нічого незвичного в тому, що ми з мамою так і стояли поночі і розмовляли, не було. Я міг розгледіти в темряві обриси її силуету, але обличчя видно не було.

— По всьому домі пахне горілим, — зауважив я.

— Горілим? — мати на хвилю замовкла, а відтак сказала: — Ні, нічого не чую. Тобі, мабуть, здалося.

— Але я відчуваю запах згару, — відповів я. — Ось, щойно знову відчув. Батько досі у вітальні?

— Так. У нього там є одна справа.

— Хай що він там робить, — сказав я, — мене це анітрохи не турбує.

Мати промовчала, тож я додав:

— Єдине, що батькові справді вдалося розпалити, то це мої амбіції.

— Я рада це чути, Масудзі.

— Мамо, тільки не зрозумійте мене хибно. Я не маю ні найменшого бажання, ставши дорослим, опинитися на тому самому місці у вітальні, де зараз сидить батько, і розповідати своєму синові про рахунки і гроші. Невже б ви мною пишались, якби я таким став?

— Так, Масудзі, пишалася б. Життя таких людей, як батько, приховує значно більше, ніж ти можеш осягнути в такому юному віці.

— Я би собою таким ніколи не пишався. Називаючи себе амбітним, я хотів сказати, що прагну піднятися над таким життям.

На якийсь час мати замовкла. А потім сказала:

— В юному віці багато що видається нудним і прісним. Але з роками стає зрозуміло, що саме ці речі і є найважливіші.

Я ніяк на це не відповів. Натомість, пригадую, сказав:

— Раніше щоразу, коли батько запрошував мене на чергову ділову зустріч, мені робилося дуже страшно. Але віднедавна на цих зустрічах я не почуваю нічого, крім нудьги. Навіть більше, вони викликають у мене огиду. Бо що ж насправді таке ці зустрічі, на яких я маю честь бути присутній? Підрахунок дрібних грошей? Вилічування монеток, година за годиною? Я б собі ніколи не пробачив, якби моє життя звелося до такого існування, — я зробив паузу і почекав, чи мати щось на це відповість. На якусь мить здалося, що, поки я говорив, вона тихенько пішла собі геть, і я залишився в коридорі сам. Але потім я почув, як вона рухається просто переді мною, і вирішив повторити свої слова: — Мене анітрохи не бентежить, що батько робить у вітальні. Єдине, що він розпалив, — це мої амбіції.

Але я бачу, що знову відхилився від теми. Я ж бо хотів переказати ту розмову, що сталася між мною і Сецуко минулого місяця, коли вона прийшла у вітальню поміняти квіти.

Як я пригадую, Сецуко присіла перед буддійським вівтарем і почала вибирати зів’ялі квіти з композицій, які його прикрашали. Я сів трохи позаду, спостерігаючи, як ретельно вона струшує кожне стебло, перш ніж покласти його собі на коліна. Якщо не помиляюся, тим часом ми з нею розмовляли про якісь абищиці, аж раптом вона, не озираючись, сказала:

— Батьку, вибач, що заводжу цю тему. Поза всяким сумнівом, ти і сам уже неодноразово це обдумував.

— Що обдумував, Сецуко?

— Я заводжу цю тему лише тому, що, як розумію, цілком імовірно, що домовини про шлюб Норіко лише набиратимуть обертів.

Сецуко взялася перекладати принесені квіти й гілки у вази, що стояли навколо вівтаря. Усе це вона робила напрочуд ретельно, і, вставивши кожне стебло, зупинялася, щоб оцінити результат своєї праці.

— Я просто хотіла сказати, — продовжила вона, — що коли вже почнуться серйозні домовини, то було б добре, щоб батько вжив певних запобіжних заходів.

— Запобіжних заходів? Ми все робитимемо обачно, ясна річ. Але про що саме тобі йдеться?

— Вибач, мені йдеться про розслідування.

— Авжеж, ми робитимемо все якнайретельніше. Наймемо того самого детектива, що і торік. Він — дуже надійна людина, як ти, можливо, пригадуєш.

Сецуко обережно перемістила одне зі стебел.

— Даруй, я, напевно, недостатньо точно висловилася. Я мала на увазі, їхнє розслідування.

— Вибач, але я не до кінця розумію, про що ти. Я не знав, що нам є що приховувати.

Сецуко нервово засміялася.

— Батько мусить мені пробачити. Ти ж знаєш, що я ніколи не мала таланту провадити розмови. Суічі постійно сварить мене за те, що я не вмію висловлюватися. А в нього так добре виходить добирати слова. Мені, звісно ж, варто спробувати повчитися у нього.

— Ти цілком добре висловлюєшся, просто я не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.

Раптом Сецуко розпачливо підняла руки.

— Цей вітер, — сказала вона, зітхнувши, і знову потяглася до квітів. — Мені подобається, коли вони ось так стоять, але вітер ніяк зі мною не погодиться, — на якусь хвилю вона знову поринула у формування букетів. А відтак сказала: — Батьку, вибач мені. Якби на моєму місці був Суічі, він би значно краще висловився. Але, звісно ж, його тут нема. Я лишень хотіла сказати, що, мабуть, з батькового боку було б мудро вжити деяких запобіжних заходів. Аби досвідчитися, що згодом не виникне непорозумінь. Зрештою, Норіко вже майже двадцять шість років. Ми не можемо собі дозволити ще одне таке розчарування, як торік.