…прийшов полюбовник до полюбовниці, вони даремно час не витрачали, тільки начебто чується полюбовнику — в сусідній кімнаті чи на балконі підозрілі звуки: кур-р… курр… Може, вдасться чи недочуває? Знову часу не марнувалн, й знову чує: кур-р… куу-р… «Послухай, — каже полюбовник до полюбовниці,— якісь голуби у тебе на балконі, все кур-р та кур-р». — «Е-е, які там голуби, — каже полюбовниця, — то в сусідній кімнаті лежить мій паралізований чоловік, свариться на мене, але ніяк не може вимовити; курва, курва».

…Маргаритка торік дуже образилась на одного болгарина. Поїхала вона з Оксою в Болгарію з туристською групою, опинились в зачуханому містечку Казанлик, а в тому містечку всі місцеві болгари якісь такі — наче наші киргизи чи татари. Ото хіба що багато троянд. Маргаритка там захотіла купити дублянку, левів не вистачало, то вона питалася дешеву, а тут один болгарин почув. Пообіцяв дістати дешеву дублянку, тільки нехай, каже, твоя подруга зі мною переспить. Маргаритка спершу не зрозуміла: «Чому подруга?» — «Бо подруга, — сказав болгарин. — Бо подруга мені сподобалася». То Маргаритка на болгарина образилася чому з подругою, а не з нею самою? Вона не хотіла просити Оксу, але де подінешся, коли кортить дешевої дублянки, а на дорогу нема левів. Окса спочатку не хотіла, відмовлялася, то Маргаритка приперла її до стіни: «Виручай мене, ти ж моя подруга, а я тебе виручу колись». Окса навіть розсердилась на неї: «Я сама себе завжди виручу». — «Не зарікайся, не зарікайся», — сказала Маргаритка. То Окса пішла до того болгарина, він переспав з нею у своїй машині — і втік, ніякої обіцяної дублянки, ні дорогої, ні дешевої. То Маргаритка навіть сварилася на Оксу: «Ти йому якось не так дала, інакше б він не втік, а я була б з дублянкою. От якби я!» Та Окса їй відрізала: «От якби ти, от якби ти! Але чомусь він тебе не захотів, а захотів мене. Ото на другий раз вибирай собі такого болгарина, який захоче трахнути не мене, а тебе, побачимо, з якою ти дублянкою залишишся». Та Маргаритка ніяк не заспокоїться і знай вихваляє турків, а болгарів гудить. Бо їй розказали історію про турецьких митників і польських туристок, які до них їдуть спекулювати в Туреччину. Прекрасні польські пані з-поміж себе вибирають найспокусливішу й найзавзятішу туристку, посилають її до турецьких митників. А турецькі митники вже знають, чого до них від усієї групи делеговано розкішну спокусницю: щоб не платити високого мита за провезення товарів на їхню територію. Зваблива блондинка віддувається за всю туристську групу, турецькі митники пропускають усіх, не беруть ніякого мита, бо своє мито вони вже взяли. Й ні разу так не було, щоб після розкішної блондинки ще брали мито з туристок. А їй, звичайно, група віддячувала шматтям-лахміттям чи косметикою. Турки є турки. Далеко тому болгарину з Казанлика до турків, ой далеко.

…буває, ще не таке буває. Якось мій дядько Семен повертається з роботи, а вдома — гість у його жінки. Якийсь чоловік сидить за столом, п’є горілку й закусує. Жінка щось розказує, а він веселий-веселий. Сидів спиною до дверей, а обернувся — наче не чоловік, а жінка. Й наче не жінка, а чоловік. Дивиться з-під лоба й мовчить. Хоч би голос подав, то можна було б зрозуміти, якої статі гість, а то й по фізіономії не розбереш. «Знайомся, — говорить жінка, — це Аркадій». — «Який Аркадій?» — питає чоловік. «А я з ним разом у колонії сиділа». — «Так ти ж сиділа у жіночій колонії чи у змішаній?» — «У жіночій». — «То причім тут Аркадій, де він узявся у вашій жіночій колонії?» — «А я тобі не розказувала?» — «Про що? — «Про Аркадія?» — «Не розказувала». — «Дивно. А я думала, що розказувала. То познайомся, це Аркадій. Мене випустили раніше, а його недавно, то він от у гості навідався, провідати». Підійшов дядько Семен до гостя, приглядається й каже: «Нічого не можу второпати. Який це Аркадій? Це ж якась жінка, правда?» — «Та правда, правда, це жінка, — засміялася його жінка. — Звати Діна. Але вона була в тюрмі Діна, поки не зламалась, а як зламалась, то всі ми стали називати її Аркадій, зрозумів?» — «Ні, не зрозумів. Чого зламалася?» — «Ну зламалася». — «То вона Діна чи Аркадій?» — «Краще випий з нами, якось розберемося». Випили. Ця Діна-Аркадій спочатку мовчала, а потім розговорилася, й голос у неї якийсь такий чудний, наче вона таки не Діва, а Аркадій, бо не жіночий голос, а чоловічий. «А що це в тебе з голосом сталося?» — питає дядько Семен. «А що сталося? — питає Діна-Аркадій. — Голос як голос». — «Е-е, не кажи, що голос як голос, а якийсь у тебе не жіночий голос». — «Мені подобається мій голос», — каже Діна-Аркадій. «Це в неї після того, як вона зламалася в тюрмі!» — докинула дядькова жінка. «І голос у неї зламався?» — «Еге, і голос зламався». Встала Діна-Аркадій з-за столу, ходить по хаті, а дядько Семен приглядається до неї — очей відірвати не може. А жінка йому: «Чого ти так видивляєшся на неї, що й за мене забув?» — «Та я за тебе не забув, але очі самі чогось на неї дивляться». І як засміється. «А чого ти смієшся?» — «А я знаю, чого я сміюся?» Вийшла Діна-Аркадій на двір, а дядько Семен дивиться, дивиться. І сусіди почали приглядатися. Сусідка Настя питає в дядька Семена: «Це хто такий у вас?» — «3 тюрми. Разом з моєю у тюрмі сиділи». — «Ну хіба що з тюрми. Дивися за нею». — «А що дивитися?» — «Моє діло сказати — дивися за нею». — «Та я дивлюся». Дядько Семен дивиться. І що бачить? Бачить, що Діна-Аркадій весь час не відходить від його жінки, усе вдвох і вдвох. Щось там згадують про свою тюрму і гелгочуть, як гуси. Обоє сиділи по розтратах у своїх магазинах, але Діна-Аркадій більше потратила, то довше сиділа. А під вечір тітка питає в дядька, чи не подасться на риболовлю, бо ж учора збирався. «Вже не збираюся». — «А чом не збираєшся? Чи не тому, що Діна сподобалася?» — «Тому». Ех, тітка як розрегочеться зі свого дядька: «Нічого в тебе не вийде, так що краще збирайся на риболовлю». — «Ти мною не командуй, де мені сьогодні вночі ловити рибу». А він щось почав підозрівати, ось і не пішов. Та й питає в Діни-Аркадія: «Чого це ти мою жінку обіймаєш?» — «А вона мене теж обіймає, хіба не можна? Дивно, як жінки обіймаються? Твоєї жінки не убуде». А тут сусідка Настя кличе дядька Семена до себе в хату: «Дурний ти, дурний». — «Чому дурний?» — «Бо дурний» — «Ні, ти скажи, чому я дурний». — «Добре, я скажу, чому ти дурний. Тобі твоя жінка про тюрму розказувала?» — «Чом не розказувала. Я сам бачив, коли до неї в гості їздив». — А все бачив?» — «Як то все? Бачив те, що бачив». — «А ти свою гостю бачив у тюрмі? Коли до жінки їздив?» — «Не бачив». — «А вона каже, що тебе бачила». — «Оця Діна-Аркадій?» — «Оця Діна-Аркадій. Ти ж тоді не зустрівся із своєю жінкою?» — «Не зустрівся. Мені сказали, що вона в лазареті, дуже слаба. То я їй передачу залишив». — «Жінка від передачі не відмовлялась?» — «Не відмовлялась». — «Еге, чого б їй від передачі відмовлятися, хоч у вас давненько не було побачення». — «Та кажу, що вона тоді заслабла, була в лазареті…» «А звідки ти все це знаєш?» — «Трохи ти розказував, трохи твоя жінка. А знаєш, хто твою жінку до тебе не пустив у тюрмі на побачення?» — «Хто ж не пустив? Тільки не видумуй». — «А я не видумую. Не пустила оця гостя ваша, як її, Діна-Аркадій». — «Та що ти таке плетеш?» — «Не плету». — «А чого вона оце до нас приїхала? Тільки випустили з тюрми — й до нас. Каже, що скучила. Це вони так у тюрмі звикають одна до одної?» — «Видно, що ти не був у жіночій тюрмі, не сидів». — «То й добре, що не сидів. А тобі, Насте, добре, що ти колись посиділа рік? Тобі та колонія переколотила в голові, тепер говориш казна-що». — «Не казна-що, ти послухай. Хіба не чув, що в жіночій тюрмі жінки живуть з жінками?» — «Як?» — «А так. Там же нема чоловіків, щоб жити з чоловіками, то вони з жінками. Знаєш, Семене, тюремних наглядачів там не так багато, щоб на всіх арештанток вистачило, ну, пощастить кільком, а решті що? Та тюремні наглядачі — не всі, а жінки в тюрмі, то біля них — тюремні наглядачки. Але навіть тюремні наглядачки дуріють, коли все те бачать. От одна в нас була, коли я сиділа, наче нормальна, але їй там сподобалася молоденька наркоманка з бараку, то почала приставати до наркоманки, а наркоманка поскаржилася — й наглядачку вигнали». — «Звідки вигнали?» — «3 тюрми». — «А за що?» — «За те що приставала до наркоманки». — «Брешеш». — «Не брешу. У тюрмі як? У тюрмі жінка — або жінка, або мужик». — «Як це?» — «А так. Коли жінка — це жінка, то до неї всі ставляться як до жінки. А коли жінка — мужик, то до неї всі ставляться як до мужика». — «Як це?» — «А так. І її вже називають — Іван чи Степан». — «Який Іван чи Степан?» — «А так вони самі себе починають називати, й так усі повинні їх називати. А як назвеш їхнім жіночим іменем, то сердяться, можуть дати й по морді. Мене там знаєш як називали?» — «Як?» — «Воно». — «Як це — воно?» — «А таке. Бо я там була ні чоловік, ні жінка». — «Як то?» — «А так — не хотіла бути ні чоловіком, ні жінкою. Одна там у бані дивилась так, як мужик дивиться на жінку, й приставала, але я відмовилась. Вона потім у їдальні обізвала мене, то отак стояла каструля гарячої води — я вилила на неї, більше ніхто не приставав, у тюрмі інакше не можна, щоб потім не їздили на мені. Й ніхто на мені не їздив. Я там була без сім'і» — «Без якої сім'і?» — «А в жіночій тюрмі всі жінки діляться на сім'ї. Жінка, яка жінка, й жінка, яка чоловік, — це і є в тюрмі сім'я». — І що вони роблять» — «Живуть». «Як?» — «Як сім'я». — «Тьху!» — «Ти не тьхукай, Семене, бо в тюрмі бувають дуже зразкові сім'ї. На волі немає таких зразкових сімей, як у тюрмі. Але бувають такі самі дурні сім'ї, як і на волі, що в них теж ладу нема, дим коромислом». — «Як це?» — «А так. У зразковій сім’ї — любов і порядок, а в дурній сім'ї — ревнощі та бійки». — «Любов?» — «Аякже, любов». — «І ревнощі?» — «Аякже, і ревнощі, що на волі не побачиш. Ревнують люто. Чоловік кидає жінку — і йде до іншої, жінка кидає чоловіка — і йде до іншого, аякже, і в тюрмі те саме життя». — «До якого іншого йде жінка? До якого чоловіка?» — «Ет, Семене, ти ніяк не зрозумієш! 1 хіба треба йти в тюрму, щоб таке зрозуміти?» — «Слухай, ти набалакала таке! Що ти мені за мою жінку набалакала?» — «Я тобі за твою жінку нічого не балакала! Не вигадуй, сусіде, я з твоєю жінкою сваритись не збираюся». — «А за цю, як її, що в гості приїхала?» — «Й за неї не казала». — «Крутиш ти, Насте, ох крутиш. Казала не казала. А хто казав? І нащо мені здалась ця Діна-Аркавій? Що, вигнати її? Та жінка мені горло перегризе, що весь час у мене п'яні дебоші, хоч я й не п'яний. Що робити?» — «Роби що хоч. А я тобі розказала, бо маєш знати». — «Ні, ні, гріх таке подумати на мою жінку, вона тоді в тюрмі в лазареті лежала, причім тут цей Діна-Аркадій? Ех, які ви, жінки! Й ти, Насте, добра, так розворушила мою душу». Пішов дядько Семен додому й каже своїй жінці: «Жінко, це до тебе приїхав з тюрми хахель?» — «Який хахель?» — запитала жінка. «А ця твоя Діна-Аркадій». — «Хто тобі сказав?» — «Ти не питай, хто мені казав, а ти мені кажи: хахель чи не хахель?» — «Ах, це тобі сусідка набрехала. Думаєш, я не знаю, що ти з нею жив, поки я в тюрмі сиділа? Я досі мовчала, а тепер скажу, що ти з нею жив!» — «Жив чи не жив, а ти мені скажи: це твій хахель приїхав? Значить так, вибирай: або я — або вона». — «А все Настя, а все людська заздрість: вона і в тюрмі нікому не подобалась, і тут нікому не потрібна. Ти знаєш, як її називали в тюрмі? Воно! Воно! То це воно задумало в мене тебе відняти. Ну, Семене, коли тобі дороге воно, коли ти слухаєш воно, то йди до воно, а це моя хата, а в своїй хаті я хазяйка, а зі своєї хати я гостей не виганяла — й не виганятиму. Забирайся до своєї матері!» — «Жінко, може, я з дурного розуму набалакав щось не те, даруй». — «І не кайся, й не просись. Збирайся, раз ти на свою жінку подумав, мені такий чоловік не потрібен. Хахель! Який хахель? Жінка нещасна, як і я». — «А чому ж — Аркадій? Діна-Аркадій! Як це вона там зламалася?» — «А хто в тюрмі не зламається? А такі самі нещасні жінки й назвали Аркадієм, бо хотілося там хоч ім'я чути чоловіче. Ні, забирайся!» Й подався дядько Семен до своєї матері, поки в його жінки гостювала ота Діва-Аркадій. А як нагостювалась, то поїхала. Й тоді дядько Семен прийшов до своєї жінки проситись, то вона пересердилась, пустила назад у хату. А сусідка Настя перестала розмовляти з дядьком Семеном, навіть у його бік перестала дивитися, хоча жінки між собою не посварилися, чешуть язиками, от що дивно.