… всякі є жінки — розумні, й не дуже розумні, й дурні. Ви знаєте цього чоловіка, не називатиму його прізвища. Працював колись головним редактором нашого київського… Не називатиму де. Завелась у нього на роботі полюбовниця, діло житейське. А довідалася жінка про полюбовницю — сказилася, написала заяву і по начальству, і в партком. Чоловіка з членів партії не виключили, бо в нього багато всяких заслуг перед партією, тільки записали догану в облікову картку. Але з поста головного редактора вигнали, довелося йому шукати непрестижну й низькооплачувану роботу. Позбувся всіх пільг, які мав як головний редактор, позбувся всього. Хто на цьому постраждав? Він? Так, і він. Але ж постраждала і його жінка. Гаразд, розлучився він зі своєю полюбовницею, повернувся в лоно сім’ї, до своєї жінки, але він і не думав розходитися з нею. А з чим повернувся? 3 дрібненькою зарплатою, з порожніми руками. Бо якби в жінки розум, то вона сама проти себе не рила б, а зуміла б повернути так, що все було б на її користь, нічого не втратила б. Жіночий розум — велике діло, тільки де його взяти? А беруть, беруть або й своїм обходяться. Ось я чув про одну пару в Одесі: він велике цабе в інституті, а вона велике цабе спершу на комсомольській роботі, а потім на партійній. Він там в інституті мав усіх студенток, яких тільки хотів мати, аякже, доцент, аякже, викладач української літератури, а яка студентка не злякається заліку чи екзамену, а він їхнім страхом уміло маніпулював: одних ганяв по предмету так, поки вкоськував, а других і вкоськуати не треба було. А хай ти хоч який доцент, хай ти хоч яке цабе в інституті, а так не буває, щоб твої колеги за тобою не дивилися й не хотіли тебе з'їсти. Хтось кудись написав донос, хотіли вже дати хід ділу — загримів би чоловік з інституту, звідусюди загримів би за моральну розбещеність. Бо де це бачено так брутально, так цинічно в стінах інституту ставитися до молоді! А хто його врятував? Жінка врятувала, власна жінка, бо як довідалася про цей донос — то прийшла додому й сказала, що є, чоловіче, на тебе отакий донос. І хоч вона знала, шо це правда, але сказала своєму чоловікові: я знаю, що це неправда, що ти порядний переді мною й перед нашою спільною дочкою, що тебе обмовляють твої колеги, які тобі заздрять, які хочуть тебе з'їсти, тож давай думати вдвох, як рятуватися від наклепів, од халепи. Доцент спершу настрахопуднвся і доносу, бо там було все розказано, як було насправді, і ніякий то був не донос. І настрахопудився своєї жінки, бо ж розумна-розумна, а тут наче дурна, бо не вірить у правду, яка сама припливла їй до рук. А вона зіграла роль, ох і зіграла роль! Чоловікові своєму — не вірю, що ти такий, це тебе обмовляють вороги. І всім іншим — не вірю, я свого чоловіка знаю, він не такий. 3 неї насміхалися в очі й поза очі: за своєю партійною роботою так відірватися від реального життя! 3 неї насміхаються, а їй хоч би що, вона в душі з усіх них насміхається. І добилася, що по партійній лінії її скоро з Одеси перевели в Київ, тут спромоглася на високу посаду. А через усякі там канали зуміла не дати, щоб чоловікові пришили діло, спустили на гальмах, вона зуміла його з Одеси теж перевести в Київ, теж влаштувати в інституті. І квартири гарної добилася, і дочка їхня вступила до університету. Чоловік її досі думає, що жінка така наївна, і вона вдає, що справді наївна. Бо розумна! Бо з її розуму вигода всім, а насамперед — їй самій. От якби вона влаштувала чоловікові скандал, га? Якби його за розпусту вигнали з інституту, га? Так би мовити, восторжествувала справедливість? А що їй самій з тієї справедливості? Ну, розійшлася б з чоловіком, а потім де їй шукати чоловіка, усі так і побіжать до неї чи інші кращі за її чоловіка? І не побіжать наввипередки, й не кращі — або такі самі, або ще гірші. А скандал в інституті і в сім'ї хіба допоміг би її партійній кар'єрі? Зовсім не допоміг би, навпаки. А так вона і в Києві, і квартиру має, і кар'єру зберегла, і дочка вчиться в столичному університеті, і чоловіка жінка має, і чоловік роботу має. А вона задоволена й пишається сама із собою, й коли хтось поза спиною насміхається — хай насміхається, бо то поза спиною, а в очі ніхто й слівця не посміє. Бо розумна. Бо розум є розум. І всі думають, що вона сіра партійна панчоха. А ніяка вона нє партійна панчоха, вона мас коханця на найвищих номенклатурних верхах, тільки в нєї все шито-крито. Партійна таємниця. Оті номєнклатурні вєрхи й допомогли їй — і скандал в інституті зам’яли, і в Києві влаштували. Добре, коли гарна спідниця, але ще краще, коли в спідниці є розум.

… А буває добре, коли й розуму нема аж так багато, що аж лякаєшся. Як у наших гуцулок з Карпат, я наслухався про них, як їздив колись у гори. О, гуцулка там радіє за свого гуцула, коли в нього є любаска, а коли дві любаски — ще більше радіє, а коли ще й третя любаска — втричі більше радості. Аякже, значить, у неї гуцул — мужчина такої високої проби, що потрібен багатьом, а не тільки їй, не жалко й поділитися, і вона хвалиться не нахвалиться своїм гуцулом. А якщо в гуцулки такий гуцул, що потрібен тільки їй, більше нікому? То мало радості і тому гуцулу, і тій гуцулці, нема їй чим похвалитися перед іншими гуцулками. Наче не тільки він у неї з ганджем, а й вона в нього з ганджем…

… поза вершниці — її улюблена поза. Випадково чи не випадково колись при нашому знайомсгві у неї вирвалося, що вона шкодує, що не народилася мужчиною? Мабуть, не випадково. Спершу мене дивувала її хода, якась таки чоловіча, не жіноча, і якийсь час звикав, поки нарешті звикнув, поки перестав помічати, — й хода її, вугласто-розхристана, стала для тебе добре знайомою жіночою ходою. І голос її — грудний, басом, глухуватий — спершу теж видавався чоловічим, але й до голосу скоро звик, у ньому вже не вловлював чоловічих ноток. А може, і хода, і голоє у неї змінилися, стали жіночнішими й саме такими сприймалися тобою? У неї було кілька різних ключів від різних київських квартир, це були квартири її подруг по університету, подруги повиходили заміж, обзавелися сім'ями й за старою пам'яттю давали їй ключі від своїх квартир, де ми зустрічалися і рік, і два. А як у подруг пішли діти, а як дорогу до їхніх квартир через дітей було заказано, нарешті вона запросила мене до себе додому. В кімнаті пахло гіркою черемхою, яку я купив у мизатого хлопчика біля станції метро «Лівобережна», після весняної грози у відчинене вікно струмувало свіже, чисте повітря, з вікна ген-ген відкривався блакитний Дніпро, відкривався правий берег річки з будівлями Видубицького монастиря, відкривалися мальовничі дніпровські кручі у хвилях молодої зелені, рвалося в безмежні висі по-весняному живе, по-весняному одухотворене небо. Що тут розказувати? Чим більше ми сиділи за столом і розмовляли, попиваючи сухе вино, тим більше я в неї закохувався. Ні, я не обмовився, ти не смійся. В мене як? Ось я, скажімо, зустрічаюся з жінкою, сплю з нею але для того, щоб у черговий раз лягти з нею спати, я повинен черговий раз у неї закохатися, в мені у черговий раз повинно знову народитися почуття, розумієш? А якщо не так — я геть порожнісінький, ніякого бажання в мені пема, а на голу фізіологію мене не тягне, бо гола фізіологія мені огидна. Бувало, що зустрінемося з гарною жінкою, подивимося кіно чи в кафе вип’ємо кави, запросить вона до себе додому, здавалося б, клади її в ліжко або й сама скоро ляже, не треба класти, — а я вже прощаюся, йду, вона втямити негодна нічого, а я ж їй не стану пояснювати, що мене гола фізіологія не приваблює, що я так не можу… Так от, у черговий раз відчув, що люба мені вершниця-наїзниця, що тягне мене до неї. Ввімкнула магнітофон, записи пісень Висоцького, ми обнялися, почали цілуватися, а потім попадали на диван. Гарна жінка! Невичерпна й невтомна. Й що дивно — я сам біля неї невичерпний і невтомний, хоч би скільки задовольнявся — а мало, вдасться, нарешті задовольнився — а через якусь коротку часинку знову голодний, знову хочеться, знову любиться. Непомітно я задрімав, а проснувся — й мало не збожеволів. Де я? Що зі мною? Невже я так сильно впився, що нічого не пам'ятаю? Мабуть, і ти б так подумав у першу мить, якби раптом проснувся на дивані — а біля тебе нікого нема, хоч ти начебто добре пам'ятаєш, з ким тут лягав і що тут зовсім недавно відбувалося. Й знайома кімната… Але ж хто це вийшов із дверей сусідньої кімнати, зупинився на порозі, простягає перед собою безпомічні руки? Що з нею сталося — і в якому сні сталося? Що з нею зробили чи що з нею зробилося? Я на цьому світі чи вже на тому? Не дивуйся, що я так тобі розказую, й ти б так розказував, якби опинився на моєму місці. хотілося закричати, і я зціпив зуби, щоб не закричати… Уяви собі, що з сусідньої кімнати (а квартира двокімнатна, я лежав у прохідній кімнаті) раптом виходить твоя вершниця-наїзниця, тільки геть старенька, ветха-преветха. Посивіла, з білим посіченим волоссям, з блідим вилицюватим обличчям, з заплющеними очима, з коротких рукавів квітчастого халата простягає худі руки, крізь обвислу на руках шкіру проступають сині жили, невпевнено ступає по підлозі дерев'яними ногами. Незрячим обличчям втупилася перед собою, а правою рукою шасть по стіні, шасть. І човг капцями, човг капцями, човг — наче наждаком хто по душі тре. Я дивлюся на неї, на цю стару жінку, — й нічого зрозуміти не можу. Вздовж стіни, ляп та ляп та долонею, вона перейшла кімнату, зникла в коридорі — чи в ванну пішла, чи в туалет, чи на кухню. Моєю думкою було — одягнутися й мерщій звідси. Аж тут у кімнату заходить моя вершниця-наїзниця, молоденька і свіженька, видно, щойно прийняла душ. І дивиться на мене лукаво, і моргає, мовляв, що з тобою, чого такий наляканий. Це ти, питаю. Це я, каже. А що з тобою, питаю. А що зі мною, питає. Де ти була, питаю. У ванні була, каже, а що з тобою, питає. А хто це такий вийшов із сусідньої кімнати, питаю. А з сусідньої кімнати вийшла моя бабуся, каже, вона там і днює, й ночує, бо ледве встає з ліжка. А чом ти мені не сказала, що в сусідній кімнаті живе твоя столітня бабуся, питаю. Не сказала, бо інакше б ти не прийшов, каже, аби знав, що вона в сусідній кімнаті. Від тебе я такого не сподівався, кажу, подай мій одяг, буду одягатися, бо це ж вона мене бачила тут на дивані, але в тебе така вихована бабуся, шо вдала, наче не помітила, та й що їй залишалося робити, як вдавати з себе сліпу. Ох і внучка в неї, кажу, ох і внучка. Тобі не подобається її внучка, питає. Подобається, кажу, ще й дуже подобається. Можеш не іронізувати, каже. Моя бабуся тебе не бачила, каже, бо сліпа, бо в неї менше одного процента зору, тому їй однаково, чи ти тут лежиш, чи ти тут не лежиш. Але ж ти могла мене попередити, кажу, порятувати від стресу, нащо мені такі стреси, я не звик, І якщо твоя бабуся, кажу, не бачила, то вона все чула, й навіщо їй вдалася вся наша какофонія. Та ніякої нашої какофонії моя бабуся не чула, каже. Як то не чула, питаю, а що вона чула. А нічого не чула, бо не тільки сліпа, а й глуха, в неї менше одного процента слуху, так що заспокойся, погамуй свої стреси, а бабусі ніякі стреси вже давно не загрожують, хоч співай при ній, хоч танцюй, хоч цілуйся зі мною, о, бачиш, вона вже повертається з ванни, придивися до неї… І в цей час у кімнату почала поволі входити її сива бабуся у квітчастому халаті, лівою рукою шаркаючи по стіні. Бабусю, покликала моя вершниця-наїзниця, ви мене чуєте чи не чуєте? Бабуся хоч би голову повернула на її голос, повільно переставляла ноги по підлозі. Можеш привітатися з нею, сказала моя вершниця-наїзниця. Я послухався й стиха привітався, сказав — добрий день, бабусю. А вона чалапкала вздовж стіни, глуха й сліпа, аж поки зникла в своїй кімнаті. Як бабуся схожа на тебе, сказав, як схожа! Схожа, згодилася вона, дуже схожа, і я колись стану такою старою, якщо доживу… Ми пили вино, дивилися у вікно, сонце сідало над золотими банями Лаври. Ти не знаєш, чому так сумно, озвалася моя вершниця-наїзниця, бо стало чомусь дуже сумно. Справді, сумно, сказав я, але я не знаю, чому сумно, все це мине, мине. Я пив сухе вино й поглядав на двері сусідньої кімнати, побоюючись, що ось-ось стара знову появиться на порозі, й хотів уже одягатись, але моя вершниця-наїзниця засміялася. Та вона ж нічого не бачить, сказала, заспокойся й піди у ванну покупайся чи прийми душ. Я пішов у ванну, зачинився, купаюся, а потім як злякаюся: зачинив чи не зачинив двері? А раптом стара зайде у ванну? Схопився, зачинив двері, бр… І в той вечір більше не міг залишатися у моєї вершниці-наїзниці. Почувався так, наче в гостях не в неї, а в її бабусі, наче, вибачай, переспав з вісімдесятилітньою старою. Зібрався — й пішов, бр… І того дня, й наступного дня все не йшла мені з пам'яті ця пригода. І ні я не дзвонив моїй вершниці-наїзниці, ні вона мені не дзвонила, мабуть, вона теж щось відчула. А якось ми зустрілися випадково на трамвайній зупинці біля Бессарабки. Вона зупинилася, я зупинився. Вона мовчить, я мовчу, ніяк розмова не клеїться. Тут якась знайома взяла її за лікоть, вона мені мовила — привіт — і пішла, не оглядаючись, не попросивши телефонувати їй, і я не пообіцяв телефонувати… Буває… От наче нічого не сталося, а все-таки сталося щось — і як відрізало, і як наворожило: ні я до неї, ні вона до мене.