… завагітніти — буває ой і проблема, проблемою з проблем! Згодна з тобою, одна жінка ще не встигне по-справжньому спробувати, як уже готова, вскочила по самі вуха й мучиться: чи то аборт робити, чи то народжувати. А от буває — як заворожить жінці вона й так старається, й сяк, вона й з календарем звіряється, коли календар обіцяє успішне запліднення, вона й стимулюючі ліки п'є, вона й в церкву ходить — словом, ладна помолитися не тільки Богові, а й чортові, аби тільки спромогтися на дитину… Ось про одну актрису з київського театру недавно мені знову розказали у випадковій компанії, але цю історію я вже чула раніше. Ти повинен знати цю актрису — вона багато грала і в дожовтневій класиці, і в сучасних п’єсах. Молодою дуже вдало вийшла заміж, подруги їй заздрили, а через якихось півроку — він з нею розлучився. Розлучився з красунею, з примадонною, перед якою всі падали на коліна. Ця примадонна довге не тужила, швиденько вискочила вдруге заміж, теж вдало, теж їй заздрили — й швиденько знову розлучилася, вдруге. Та й призналася перед своїми в театрі, що другий чоловік теж розлучився з нею, а не вона з ним. А чого? Бо обидва хотіли мати від неї дітей, обидва старалися, та з їхніх старань результату — мов кіт наплакав, бо не вагітніє вона й не вагітніє. Ось тепер більше не виходитиме заміж після двох таких невдач. А чого виходити втретє? Щоб і третій чоловік хотів од неї дітей, а вона не могла завагітніти — й знову розлучатися, втретє? Радили їй усе-таки втретє вийти заміж, перевірити ще одного чоловіка, мовляв, може, ти й не винувата, що не можеш завагітніти, а винуваті саме вони, хоч і як там стараються, а винуваті. Але примадонна їх не послухала, сказала, що досить з неї тих двох спектаклів, у яких вона зіграла роль нареченої під радісно-урочисту музику маршу Мендельсона, що годі з неї тих двох сімейних спектаклів, де вона зіграла роль вірної дружини. Й більше не стала виходити заміж, хоч претенденти на її серце були — і в артистичному світі, й поза артистичним світом. А почала спати наліво й направо з усіма в театрі, й усі в театрі з нею теж спали наліво й направо. Примадонна чого так ударилася в любов? Бо сподівалася, що від когось завагітніє. А всі чоловіки чого з нею ударилися в любов? Бо зовсім не боялися, що вона від них завагітніє, бо добре знали, що вона від них не завагітніє — це ж було перевірено двома її заміжжями, та й уже не тільки заміжжями. Ось так і виходило: вона до них у відчаї, щоб нарешті завагітніти, а вони до неї у радості, щоб від них не завагітніла. Аж поки вона таки завагітніла. В той день перед спектаклем прийшла раніше в театр, сама гримувалася в гримерній, коли раптом щось таке відчула… відчула, що завагітніла, й так у ній усе заспівало, й так їй захотілося з кимось поділитися своєю радістю. Бо ж усі знали, що останнім часом зона зустрічалася з провідним актором театру Козенком, жонатим, батьком двох дітей, великим любителем протилежної статі. Обійшла примадонна весь театр, але нікого не знайшла, щоб похвалитися, аж у гардеробній побачила гардеробницю Діну Йосипівну. Гардеробниця, звісно, теж знала, що примадонна зустрічається з їхнім провідним Козенком. «Діно Йосипівно, ви знаєте, що я завагітніла?» — мало не закричала примадонна. Гардеробннця подумала-подумала й запитала: «А це добре чи погано?» — Примадонна сказала: «Таж добре, добре!» Гардеробниця Діна Йосипівна ще подумала й сказала: «Ну, тоді я вас поздоровляю».

… ти послухай, а я розкажу історію, давно зі мною було. Правда, зі мною багато всякої всячини трапляється, а ти поки що послухай цю пригоду. Сталося на другому десятку років після нашого з жінкою весілля. Тобі відомо, я не святий. Ні тепер не святий, ні до весілля, ні після весілля, можу не згадувати про свою жінку, навіть коли ми вдвох у квартирі, коли сама лізе в очі, а мені так — наче ії нема. А то буває — находить сказ. Находить сказ, коли подумаю, що вона ось так може бути з іншими, як я буваю з іншими. Коли затримується десь після роботи, а я не знаю, де затрималася, то так і здається, ніби вона щойно з чужих обіймів. А тоді ми поїхали з нею за Київ у Пирогове, в краєзнавчий музей. Мовляв, давно в своєму селі не були, а ми з нею з одного села, то давай хоч у суботу подивимося в музеї просто неба старовинні українські хати, як то наші люди колись жили. Приїхали в Пирогове, пристроїлися до якоїсь туристичної групи, екскурсовод усе розказує, ходимо — ось були на Слобожанщині, а це вже на Поділлі, а це вже на Волині, оце вам вітряки, а це кузня, а це корчма, а це борті, а це пасіка! Цікаво. Та ще цікаво, що в той день там організували свято народних ремесел, поприїжджали умільці з усієї України, виступають народні ансамблі — теж поприїжджали співаки й танцюристи з усіх усюд. А день сонячний, осінній, а по городах гарбузи та соняшники, а в садах біля хат яблука на яблунях та грушки на грушах, вінки цибулі та кукурудзи висять на жердках попід хатами, а музейні працівниці дорідні та у вишитому одязі — свято, й годі. Ти вибач, шо я тобі розказую про гарбузи, соняшники та кукурудзу, але я художник, і хоч татарин, але український колорит дуже люблю. Як і українських жінок, ти знаєш, що жінка в мене українка. А людей у ту неділю наїхало в Пирогове багато, десь біла кузні вона й загубилася в натовпі. Там коваль сидів у кузні, вогонь біля цього в горні горить, а він залізо розпікає на вогні й молотом кує на ковадлі. За якийсь короткий час — і викував підкову, ловкий коваль, усі дивляться, як на цирк, а моєї жінки десь не стало. Не стало то й не стало, я собі з групою подався до якоїсь багацької хати, куркульської, з цієї куркульської подався до бідняцької, там до середняцької. А тут мені трапився знайомий товариш, скульптор, але який він скульптор? По кладовищах на могилах ставить пам'ятники покійникам. Сміється з мене. Двоє дурнів, каже про мене й про себе, не бачили, як жили бідняки-середняки-багачі, то прийшли подивитися. І потягнув мене пити ниво. Стоїмо в черзі до ларка, достоялися, взяли пиво в пляшках, а він, бачу, все всміхається й головою крутить. — Ну, — каже, ну, — каже. — Що таке, — питаю. — А бачиш оту хату на торбі, ліворуч від вітряка, на Слобожанщині. — А ми з ним десь отако стоїмо й пиво п'ємо в районі між Київщиною й Полтавщиною, бо ж той музей етнографії та побуту — як модель усієї України, далеко тут видно по всій землі — й Карпати видно, й Чорне море. — Бачу, — кажу, — оту хатину в темнім гаї, на благословенній Слобожанщині. — То знаєш, що мені розказали, — питає, — за ту хатину в темнім гаї? — А що тобі розказали, — питаю. — Екскурсанти, каже, у ту хату не заходять, бо хата начебто на замку і там немає доглядачки. — То й що, — кажу, — коли хата начебто на замку, можна зайти в іншу хату, подивитись, яка велика Україна, скільки по ній усяких млинів, комор, гамазеїв і всякої всячини. — Але в хату, — він каже, — можна зайти — й туди заходять, хто хоче. — А чого туди заходити, — питаю, — що там таке, що йдуть і в зачинені двері. — Жінка, — він каже. — Яка жінка, — питаю. — А там у хаті, — він каже, — лежить молода й гарна жінка, лежить і спить. — А чого вона там лежить і спить, — питаю, що це за жінка. — Ніхто не знає, що це за жінка, — він каже, — мабуть, вчамріла від якихось напоїв, мабуть, хтось напоїв. — Ну, то відіспиться і встане, — кажу, — раз таке з нею трапилося, то чого заходити до неї, вона ж не експонат який-небудь, щоб дивитися. — А ти не здогадуєшся, — він питає, — чого до неї заходять? — А чого заходять, — питаю, — бо не здогадуюся. — Мужики заходять, — каже він, — а та жінка молода й гарна знепритомніла, то всяк має змогу покористуватися нею. — Як то покористуватися, — питаю. — А покористуватися на дурняк, — він каже, — як ото чоловікові інколи кортить покористуватися чужою жінкою. — А вона ж що, — зовсім по-дурному питаю, бо сторопів від почутого. — А вона нічого, — каже він, — нікому не відмовляє, бо вона ж у сні. — А ти там був, — питаю. — Я там не був, але чув, — каже він. — Може, брешуть, — питаю. — Е-е, не брешуть, — каже він, — бо я це почув від такого, що ніколи не бреше, що ніколи чужої жінки не пропустить, а тим більше такої, що погано лежить. — Вона погано лежить, — питаю. — Ні, ти не зрозумів мене, — сміється, — вона там гарно лежить і, мабуть, навіть дуже гарно лежить, коли про неї така легенда пішла… Ми так поговорили з ним, допили пиво, розійшлися, а потім я сам себе лясь по лобі: послухай, кажу, старий дурню, а де ж твоя жінка, що досі немає? Дивлюся туди-сюди, шукаю — як у воду канула. І чого це вона мене не шукає, думаю. От я її шукаю, а вона чомусь мене не шукає. І чую, що заводжуся, отак усе в мені починає кипіти, кипіти, кипіти. Повіриш чи не повіриш, а самі ноги понесли мене на Слобожанщину, до отієї хатини в темнім гаї. Розумом розумію, що дурне думаю, що такого з моєю жінкою начебто не могло статися, а раптом сталося? А раптом не просто сталося, а в неї це вже відпрацьований номер, а цей відпрацьований номер вона перейняла у когось із своїх подружок-товаришок, бо ти наших київських жінок знаєш. І що сюди, в етнографічний музей, вона вже навідується не вперше, й сьогодні, навіть зі мною будучи, не втерпіла, сподіваючись, що я не довідаюся, що знову все минеться безкарно, а от я довідався, а от я тебе зловив на гарячому! И чим більше так думаю — тим дужче розпалююся. і ніхто б мене тоді не зупинив, коли я йшов до тієї хатини під соломою на Слобожаншині. Я навіть бачив, як там у ліжку, вдаючи з себе непритомну, лежить моя жінка, ждучи на чергового відвідувача, і їй однаково, який той відвідувач — молодий чи старий, п'яний чи тверезий, їй якби вдовольнити свою несамовиту похіть. Ні-ні, якоїсь несамовитої хіті я за нею не помічав, скільки разів казала, шо байдуже ставиться до сексу, може спокійно обходитися без нього, але то ж вона, так мені тоді думалося, може спокійно обходитися без мого сексу, а без чужого — не може, їй подавай груповий, їй подавай цілі ватаги екскурсантіві.. Назустріч ішла якась група, то я там на кожного мужика дивився з такою люттю, наче кожен з них щойно переспав з моєю жінкою. Підійшов до хати — двері на замку, натиснув рукою на двері — відчинилися. Я ввійшов у сіни, зачинив двері зсередини. Думаю, коли зустріну когось — уб'ю, бо моя кров татарська, гаряча, мов кров сама вб'є. Прислухаюся — тихо. А може, думаю, зі мною пожартували, бо добре знають мою буйну вдачу, знають, шо почув про таке — і вже побіг… побіг туди, де погано лежить… А хата на дві кімнати, з сіней — двері ліворуч і двері праворуч. Спершу крадькома відчиняю двері праворуч, у світлицю, навшпиньки йду за піч, де ліжко стоїть, а на ліжку самі вишиті білі подушки. Ото попався на жарт, думаю. 3 сіней відчиняю двері в кімнату навпроти — хтось таки лежить у ліжку, в мені так усе й похололо! Невже моя жінка? Бо таки якась жінка… Хух… І ти знаєш? Уже добре бачу, що не моя жінка, вже полегшало, а не зовсім, усе ще колотить мною. Бо хоч лежить у ліжку не моя жінка, але могла там лежати моя, от! Підійшов ближче — славненька й молоденька. І не зрозумієш — спить чи тільки придурюється, що спить. Плаття на ній зіжмакане, роздерте знизу. Я торкнувся пальцем до коліна — тепле коліно. Торкнувся пучкою щоки — не прокидається. Значить, не обманювали мене й не жартували. І я вже тоді не подумав, скільки це чоловіків біля неї побувало за сьогоднішній день, забулося почуте, мені самому захотілося… ну, розумієш?.. захотілося цієї жінки. Мене вже нічого не лякало, коли захотілося. Я спершу ледь-ледь поторкався до неї, бо вдавалося, що зона ось-ось проснеться, але, бачу, не просипається, то я почав уже дужче любити її. Прекрасне тіло! Вродливе обличчя! Рум'янець виступив на щоках. Так усміхалася, наче в забутті знала, з ким вона оце зараз. Руками не тяглася до мене й не обіймала, але я відчував дуже близько її тіло, й це було таке відчуття, що вона віддається мені, що вона хоче мене, їй добре зі мною. І я себе зовсім не відчував гвалтівником, а так наче все у нас відбувається за обопільною згодою, що вона зараз назве моє ім'я, попросить не поспішати, попросить іще любити, що їй мало, бо їй ще хочеться… Коли я йшов, то вона так і лежала, не озвавшись. Цікаво, чим її напоїли, що вона прийняла, хто вона така? Чи ще довго лежала в тій хатині на Слобожаншині? Я тоді не знав і тепер не знаю. Метрів за двісті я зустрів двох якихось чоловіків, які йшли в напрямку до цієї хати, і я мало не побіг, щоб не дивитися, чи вони справді туди йдуть. А свою жінку я скоро побачив біля того ларка, де недавно пив пиво. — Ти де був, — запитала вона, — я тебе скрізь шукала, твій товариш сказав, що залишив тебе коло цього ларка, я чекаю й чекаю, а тебе нема, я з подругою зустрілася, розбалакалася, а тебе десь не стало… — Де ти була, — закричав я на свою жінку, — що я тебе скрізь шукав, а знайти піде не міг, тепер ти посилаєшся на якусь подругу, вигадуєш якусь подругу, краще признайся, де була. І я схопив її за руку й навіть ляснути хотів по щоці, бо ж заслужила, бо куди вона сміла подітися, коли ми вдвох приїхали в музей етнографії і побуту українського народу, а вона поміняла мене на якусь міфічну подругу. — Ти не знаєш, у яку історію ти мене втравила, — кричав я на свою жінку, — не потрібна була мені та історія, ти винувата у всьому, ти винувата!.. А коли подумати — хто винен? Хто винен, що я кинувся шукати свою жінку, що я опинився у тій хаті на Слобожанщині? Моя жінка й винна, більше ніхто.