…Олька просипається, поволі-поволі розплющує очі, дивиться — й зразу ж злякано знову заплющується. Так вона мені колись розказувала, а я запам'ятала, бо такі речі чомусь самі запам'ятовуються. Заплющилася, лежить, прислухається і згадує. І геть нічогісінько не може згадати, провал у пам'яті. Розумієш, нічогісінько в пам'яті нема. Помацала пальцями — лежить на теплому піску. Чує, водою пахне, якісь голоси. То вона поволі-поволі знову давай розплющуватися — якесь озеро блищить на сонці, велике озеро, ліс кругом озера, в озері купаються якісь люди, галасують. Як вона тут опинилася — хоч убий не здатна пригадати, Може, думає, це не озеро, а Дніпро в Києві, але якийсь дивний ліс. Може, це Гідропарк? Ні, не Гідропарк. Може, Пуща-Водиця? Схоже. Як подумала про Пущу-Водицю, то на душі трохи полегшало, значить, недовго звідси доведеться добиратися додому, до Києва. Тільки як вона опинилася в Пущі-Водиці? Хоч стріляй — не може згадати.

І зовсім це не Пуща-Водиця, а таки якесь озеро в лісі, берези та хвоя, надувні човни, машини, поміж кущів намети. Олька звелася, помацала пісок, а одягу нема, де ж подівся, хто міг забрати? Роздивляється — нема її одягу. Та й не пам’ятає, в чому була зодягнута. Думає, залізу в воду, покупаюся, прополощу мізки, щось згадаю. Залізла в воду, покупалася, освіжилася, але мізки так і не освіжилися, в мізках туман і провал у пам’яті. Вилізла з озера, хоч і боялася вилазити, обережно приглядається до людей, бо хоче когось упізнати зі своїх знайомих, але нікогісінько не впізнає, нема знайомих. Та де ж це вона, та що з нею? Може, сон? Може, на тому світі? Пройшла в один бік берегом, пройшла в другий бік… Щось уже почала згадувати, але так смутно, наче кіно в голові крутилося, й де те кіно взялося в її голові? Якесь кафе, зайшла в кафе. Хотіла взяти бодай склянку чаю, але ж грошей ні копійки нема. Хтось грає у бадмінтон біля кафе, трохи далі грають у волейбол. Куди йти? А що в кого питати? Й тут якась борода кидається до неї, борода в сомбреро, на шиї у бороди висить медальйон. Облапив Ольку, цілує, а вона дуже не любить, коли на неї нахрапом навалюються, — і кулаками в груди, аж він упав. «Хто такий? — «А ти хто така?» — «Ні, хто ти такий?» — «А ти забула?» — «Що забула?» — «Хто я такий?» — «Забула!» — «Ти ж моя герла!» — «Я твоя герла? Ти здурів! Я тебе ніколи не бачила, вперше бачу. Не дури й не приставай. Де ти взявся?» — «А де ти взялася?» — «Я знаю, де я взялася». — «Справді не пам’ятаєш?» — «Не пам’ятаю й не приставай». — «У тебе досі чортики в голові?» — «Чортики, а тобі що?» — «А де твоє барахло, ти знаєш?» — «А де моє барахло?» — «Ходімо!..» Борода в сомбреро хотіла взяти Ольку за руку, а вона як гаркнула щось на нього. Прийшли до якогось намету між ялинок. «Ти ночувала ось тут». — «Я ночувала тут? А де мої речі?» — «Ось твої речі.— Борода залізла в намет, щось дістала там, Олька дивиться — її плаття, її туфлі, куртка, сумка. — Твої речі?» «Мої речі. Як вони тут опинилися?» — «А ти не пам’ятаєш?» — «Що не пам’ятаєш, що не пам’ятаєш? Я тебе питаю, як усе це тут опинилося?» — «Ти сама залишила». — «Я залишила?» — «Ти ночувала тут — і залишила». — «Я ночувала тут? З ким?» — «Зі мною. З нами. Ти забула?» — «А що я мала забути?» — «Все забула? Як ми з тобою в Києві познайомилися в кафе «Хрещатик»?» — «З тобою познайомилися? Хіба ми знайомі? Я з тобою не знайома». — «Ти ж Олька?» — «Олька, а ти звідки знаєш, хто тобі сказав?» — «Ти мені сказала. То вже трохи відіспалася? Залазь у намет, ще поспи». — «Я за Києвом?» — «За Києвом. Не пам’ятаєш?» — «А ти хто?» — «Я Ігор». «Ігор? Який Ігор?» — «Такий Ігор». — «Ти з Києва?» — «З Києва». — «А намет чий?» — «Тут мої друзі, відпочивають. Ти їм дуже сподобалася вчора, вони всі вчора без штанів лазили, така ти була хороша». — «Хто ти такий?» — «Твій київський знайомий Ігор. Ти ж хочеш за мене вийти заміж, забула?» — «За тебе заміж?» — «За мене, ще договорилися жити в моєї мами». — «В твоєї мами? Ага, ага, ага!» Олька бачила, що цей Ігор — чи не Ігор — щось знає, але думала, що дурить. Схопила манаття — й гайда. Заглянула в сумочку — гроші і паспорт на місці. Тут хтось їй кидається на шию, дивиться — дядько, схожий на актора Ступку, в самих плавках, спінінг у руках: «Привіт, Олько!» — «Привіт, а ти хто такий?» — «А ти забула, як ти мене вчора називала?» — «А як називала?» — «Сексуальний збоченець». — «Ти сексуальний збоченець? Я тебе так називала? А звідки я знаю, що ти сексуальний збоченець?» — «Тобі не сподобалося?» — «Що не сподобалося?» — «Те, що я сексуальний збоченець?» — «Не сподобалось!» — «А вчора тобі подобалося». — «Слухай, де ти взявся? Де я опинилася?» — «Ти вчора приїхала». — «На чому приїхала?» — «На таксі». — «З ким приїхала?» — «З одним чмуром у сомбреро, він мені вчора пропив тебе». — «Мене? Пропив тобі? Чмур у сомбреро?» — «Ти всім учора так сподобалася. Всі так балділи від тебе. Ти балдьожна. Ти знаєш, яка ти балдьожна?» — «Я знаю, яка я балдьожна». — «І я балдьожний, правда?» — «Правда, і ти балдьожний». — «Але чого ти бігаєш від одного до другого так швидко? Так швидко, га? Я тільки пристроївся, а ти втекла». — «Що ти мелеш?» — «Я не мелю, ходімо до мене». І дядько, схожий на актора Ступку, схопив Ольку за руку, але вона вирвалася. Бачить, до озера веде якась дорога поміж дерев, і вона подалася через ліс. Якщо вона сюди справді приїхала на таксі, то дорога виведе: А тут якась машина доганяє. Олька проголосувала, й машина її взяла. «Скільки до Києва кілометрів?». — «Багато», — сказав шофер. «А скільки?» — «Сімдесят». — «Сімдесят? А я думала, що більше. Ви до Києва». — «До Києва». — «Довезете?» — «Вас довезу. Хіба ви не забули, як ми з вами вчора познайомилися?» — «Де?» — «Біля озера». — «Ми з вами знайомі?» — «Знайомі, ще й у Києві повинні зустрічатися з вами». — «Де з стрітися?» — «Ось за цією адресою, ви мені дали адресу». дав Ольці папірця. Олька подивилася — її рукою написано її домашню адресу, її домашній телефон. питає: '«Де це ви взяли?» — «Ви ж і дали. Ви Олька, ми з вами вчора познайомилися, а я В'ячеслав Данилович». А на задньому сидінні сиділа якась жінка, все мовчала, скреготала зубами, а потім як закричить: «Ану, зупини машину, ану, висаджуй цю лярву. Це ви вчора договорилися з нею, що сьогодні зустрінетеся в лісі? Тепер я знаю, чого ти хотів сам їхати до Києва, а я силою напросилася їхати з тобою. І тобі треба ця наркоманка? Вона вчора накололася наркотиками, напилася горілки — й ходила на голові, й ви усі коло неї ходили на голові, а я терпіла, терпіла й скільки мені ще терпіти? Вона вчора лика не в'язала, світу Божого не впізнавала, а їй усе підливали. Їдь із нею хоч до дідька в зуби, а мене випусти, я вже сама якось доберуся до Києва!» Той В'ячеслав Данилович зупинив машину, Олька сама вискочила на дорогу, хряснула дверцятами: «Їдьте!». Й машина поїхала. Й тільки тоді почало до Ольки все доходити, почала розуміти, як вона вчора ще в Києві накололася та напилася, а це ж останнє діло для наркоманів, — і наколотися, і напитися, вони зневажають алкашів, самі себе вважають мало не благородними порівняно з алкашами, алкаші для них — це люмпен. Олька нічого не пам'ятала, що вчора було, тільки одне — справді, учора наче в Києві знайомилася в кафе «Хрешатик» з отим Ігорем у сомбреро. Ну, з Ігорем чи не з Ігорем, а в кафе заходила — це точно. А далі — провалля в пам'яті, уже нікого й нічого не пам'ятала… Ось так вона тоді проснулася біля озера за сімдесят кілометрів від Києва. А як добиралася назад? Хтось підвіз на попутній машині, тільки вона зі страхом дивилася на шофера: а раптом скаже, що вчора в них уночі теж там щось було? И раділа, що ніхто з отих, що біля озера, їй так і не подзвонив, навіть В'ячеслав Данилович не подзвонив, хоч він їй навіть сподобався, ось тільки жінка дуже клята, а потім їй почало здаватися, що ні до якого озера не їздила, біля озера посеред білого дня не просипалася, що то в неї все наркотично-алкоголічна маячня.

… його старший брат робив тоді в Києві в енкаведе, мав там кликуху Жайворонок, і він розстрілював і засуджених, і не засуджених. Кажуть, що це саме він розстріляв письменника Григорія Косинку, комусь похвастався тоді Жайворонок, от і знають. Але я так думаю, що все-таки похвастався не Жайворонок, бо чого йому хвастатися саме письменником, коли він стріляв без числа та без ліку — що тобі письменники, що тобі воєнні, агрономи, бухгалтери чи зоотехніки, а похвалився його молодший брат. Авжеж, почув від Жайворонка — й похвалився, бо ж йому було солодко на душі. Солодко на душі, що він брат отого самого Жайворонка. Отого самого Жайворонка, який у підвалах енкаведе пострілом у потилицю вбив самого Григорія Косинку, вдатного українського письменника. Й хоч цей молодший брат не служив у енкаведе, але ж він нічим не відрізнявся від старшого брата, одна кров, то міг би служити там само й міг би так само будь-кого розстрілювати в потилицю, міг би так само вбити й письменника Григорія Косинку. То ми не дуже відрізняли молодшого брата від старшого брата, обидва були для нас однаково страшні, й нам здавалося, що то вони обоє і вбили, що молодший брат теж убивав. Може, я щось дурне кажу, але так здавалося. То цьому молодшому братові дали квартиру неподалік від театру імені Івана Франка, на вулиці Марії Заньковецької. А моя квартира була над його квартирою, у нього з балконом — і в мене з балконом, і інші балкони виходили на вулицю, якраз над верхами лип і каштанів, неподалік від аптеки. Якось моя жінка вночі як закричить, я схопився, чого ти кричиш? А вона блідіша смерті. Хоче сказати щось — і не може, тільки труситься біля серванта, аж труситься сервант. Я дурію, що вона дуріє, а їй спереляку заціпило. Там, показує рукою на балкон, там. Що там? Я на балкон, дивлюся — ніде нічого, подивився на вулицю направо-наліво, подивився на будинки навпроти — в вікнах не світиться, тихо. Я до жінки, питаю, де там, що там, а вона шепоче: — Не ходи! — Куди не ходити? — На балкон. — Та я ж був на балконі, що там ти побачила, бо я не побачив? — Ой не ходи, я тебе молю і умоляю, бо ти підеш, а потім з нами з обома таке зроблять, що краще не ходи. — Що ж там ти побачила? — У сусіда, поверхом нижче, на балконі… Мені серце схопило, болить, я тебе не будила, вийшла подихати на балкон. Я й не хотіла дивитися вниз, я ніколи вниз не дивлюся, боронь Боже, а якось воно само подивилось. Я й не роздивилася до пуття, страшно. Може, то сусід, може, то сам Жайворонок, там не розбереш, що таке робиться. — Що ж там робиться, що ти роздивилась на їхньому балконі? — Я не роздивилася, не розібрала, але ти не ходи, бо ж невідомо, що там робиться, а потім нам якесь діло пришиють. — Моя жінка всього боїться, я тихцем на балкон, заглядаю униз, перехиляюся, що там на нижньому балконі? Щось ворушиться, наче п’яний упав і не може звестися, чи двоє п’яних ніяк не зведуться поміж вазонів, бо там весь балкон заставлений вазонами квітів. І щось біліє, наче голе тіло. Видно погано, бо ліхтарі не світять, і місяць не світить, за хмарами зірки поховалися. А потім таки роздивився, що голий чоловік без штанів і сорочки, — спина гола, ноги теж голі, ворушиться лиса голова, а біля лисої голови ще якась голова з довгими косами. Я все зрозумів і вернувся в кімнату, зачинив двері на балкон і наказав жінці лягати й заспокоїтись. — А ти що побачив? — Та важко розібрати. — А що ти розібрав? — Та наче спить на балконі сусід наш, а може, його брат Жайворонок, дідько їх знає, бо обоє лисі. Тепер літо, вночі тепло й парко, а вони люди з села, звикли в жнива спати надворі під грушею чи в клуні, ось за сільською звичкою хтось з них спить на балконі так, наче він у селі. Бо важко в таку ніч спати в ліжку, у задушливій кімнаті… — Я ще й радів тоді з жінки, що вона дивилася й не роздивилася, бо на її хворе серце ще тільки такого не було! І в ту ніч, і пізніше все мені думалося: то сусід поверхом нижче лежав з якоюсь жінкою на балконі чи його старший брат Жайворонок, який часто приходить до нього в гості? Й чи не помітили там унизу, що на них дивляться згори?.. Після того як жінка засне, щось мене часто будило вночі. Тихесенько зведуся, тихесенько вийду на балкон, спершу оглядаюся на всі сторони, а тоді вже перехиляюся вниз, що там, унизу? Всякого довелося там набачитися, а мене звідти ніхто ні разу не побачив, бо їм було не до мене, бо в них було своє діло. Й спершу мене мучило, хто там — наш нижній сусід чи його брат енкаведист Жайворонок? Ніяк не міг роздивитися, а вже потім таки роздивився, що вони там обидва бувають на балконі — то один, то другий, по черзі, і все з тією самою товстою брюнеткою, грудастою та задастою. їй, видно, одного брата було мало, то вона двох приймала. Я потім її упізнав на вокзалі, вона білети продавала на поїзди, а я їхав до родичів у Шепетівку, то я так і витріщився на неї, вона в вікні не вміщалася, така широка, та дідько з нею, я швидко втік від неї, щоб не запам’ятала. А якби запам’ятала, а якби розказала, а якби брати впізнали мене й розгадали? Й ще там кілька жінок вони водили на балкон, одна дуже стогнала, то я звечора завжди щільно зачиняв свої двері на балкон, щоб моя дружина не чула, щоб не злякалася, а в неї ж серце. Ото я так мучився тоді через свого сусіда, страху набрався. І що тоді жінку мою повело на балкон, що вона подивилася — й побачила? Серце. А що мене тоді повело? Не тільки тоді, а й пізніше водило часто, бо не міг я втриматися від інтересу. Інтерес мене водив і водив. Ох і набачився, ох і надивився1 А заодно страху звідав за оте побачене. Бо коли хтось довідається, що я їхній свідок? Або я з власною жінкою посварюся — й моя жінка видасть, що піддивлявся я за ними з балкона, бо ж не могла вона не бачити, що я піддивляюся, бо не могла вона не знати, що там на їхньому балконі робиться. Еге ж, я знаю, а вона не знає! Й чого ото їх обох уночі тягло з кімнати на балкон, на свіже повітря? Та хай би вони тоді хоч весь Київ перетовкли в себе на квартирі, тільки той Київ з широкою задницею і великими грудьми не водили на балкон та не товкли перед моїми очима. Авжеж, якби не на балконі, а в квартирі, то крізь підлогу я б не роздивився. Ось як подумати — що тільки за камінними стінами в місті відбувається, але ніхто не бачить, то наче й не відбувається. Вони, вони, брати, винуваті в усьому, а насамперед — у моєму страхові, що я такі секрети знав про них. І мене могли б повести в оті підземні каземати, й мене могли там розстріляти, як ворога народу, а я ворогом народу не був ніколи, я стриматися не міг — підглядав, як на балконі, по черзі, з різними жінками, а найчастіше з отією задастою і грудастою брюнеткою, ох і баба, скажу я вам, то саме за неї я найбільше страху набрався.