… як Леру згвалтували, то чоловік від неї пішов жити до своєї матері. А хіба вона винувата, що її згвалтували? Це як кому повезе — і як кому не повезе. Це якби в них з гвалтівником вийшло по обоюдному согласію, тоді можеш своїй Лері і морду набити, бо вона твоя законна жінка, і йти собі до матері чи під три вітри, а коли вони з гвалтівником не домовлялися, то чого ти свій норов показуєш, до матері тікаєш? Подумаєш, чистоплюй який! А якби гвалтівник Леру згвалтував, а вона тихенько прийшла додому, тихенько помилася у ванні й тихенько лягла під тебе, то тобі добре було б, ти б радів, що нічого не знаєш? А може, вона про тебе думала, коли гвалтівник її гвалтував? А чого в тебе таке серце кам’яне, що не почуло, як її гвалтують? Ага, телевізор дивився, футбол, а не пішов зустрічати свою жінку з роботи, а її гастроном зачиняється пізно, а ще потім поки поприбирали за прилавками — глупа ніч, а глупою ніччю ото добиратися додому… Чоловік подумав про це? Коли-небудь подумав? Звик, що жінка в мороз чи в дощ після роботи, як положено, приб’ється додому, ляже в постіль, як положено, а він у неї одержить, як положено, та й відвернеться до стіни й захропе. Як положено. Як подумати, сам і винуватий, що твою жінку згвалтували, сам допустив. Бо якби той гвалтівник знав, що в цієї жінки є чоловік, що чоловік ніколи не дасть її в обиду, то він хіба кинувся б її гвалтувати? Я б отаких байдужих чоловіків саджала в суд на одну лавку з гвалтівниками, хай би їх обох судили, бо обоє винуваті, а ще б потім послала в одну тюрму та в одну камеру, хай би там добре познайомилися. Ха, та коли вас порівняти, може, той гвалтівник не такий і страшний, ти страшніший за нього, то годилося б тобі навіть більше дати. Ага, як премію. Може, тому гвалтівникові трапилася вдома отака сама холодна жінка, як оце ти холодний чоловік, то він із свого важкого життя й мусив іти вночі на полювання, а тут і трапилася твоя жінка, бо ти ж у своєї жінки не хазяїн. Але це я дуже розговорилася, ви мене, бабу, смикайте за язик, щоб язик за мною, а не я за язиком. Я вам кажу те, що говорили жінки в нашому дворі, коли все це почули. А Лера для всіх стала — як Зоя Космодем’янська, навіть для дітей. Діло навіть не в тому, що гвалтівник її згвалтував. А діло в тому, що, поки вночі дійшли від гастроному до будинку, він згвалтував її шість разів. Шість разів! А Лера з гонором, комизлива, з неї завжди всі насміхалися за її гонор. То вона й своєму гвалтівнику надумала показувати гонор, наче йому від неї потрібен гонор, а не щось інше. І тільки вона йому свій гонор, а він їй свій ніж. Показує ніж і приставляє до тіла. Вона й злякалася ножа. Потім, як тільки вона знов закомизиться, він їй знову показує ножа. І так він шість разів з ножем до неї приставав, мало не під кожним кущиком, бо від гастроному до будинку не така й довга дорога. Жінки в дворі зачепилися за того ножа: о, ножа злякалась, ножа злякалася. Особливо ж Муся, є в нас така, на меблевій фабриці робить, без чоловіка, ми її Піночетом називаємо, бо вона завжди свариться на своє начальство на фабриці, та й скрізь: немає на вас Піночета, він би швидко порядок навів. То Муся-Піночет найбільше заходилася: ніж не винуватий, гвалтівник не винуватий, а винувата сама Лерка, бо якби не захотіла, то не дала б, то ніж вирвала б. Я, каже Муся-Піночет, ніякого б гвалтівника не злякалася. То їй сказала там одна, є в нас така язиката, як і я. Що ніхто б тебе, Мусю, не став гвалтувати, бо в тебе морда страшна, так що не розписуйся за інших. То Муся засміялася, далі заплакала, потім сміється й плаче — одне. Відважна яка, надумала гвалтівника захищати. Але що ти з неї візьмеш, коли чоловіка нема, тут можна добалакатися. А Лера сказала, що завтра суд, завтра судитимуть гвалтівника. Питаємо в неї, як ти завтра вдягнешся на суд. А вона питає, як їй одягтися. Та по-всякому вдягнутися можна, кажемо, й так, як на весілля, й так, як на похорон. Лера вже відійшла душею, не така настрахопуджена, то ніякого гвалтівника не лає, а тільки себе: от дурна я, дурна, я ж могла в той день і раніше звільнитися з роботи, й не казати чоловікові за гвалтівника, бо з ким лиха не буває, а я ж розказала, значить, сама й винувата, що чоловік мене кинув. Ось такої заспівала. Та назад хіба повернеш, якщо сталося, а суд хіба відміниш? Е-е, кожне хитре заднім розумом, але ж і того заднього розуму не так багато. Лера одяглася на суд, як на свято, я бачила у вікно, як вона йшла, а суд від нашого будинку недалеко, то вона ще до засідання задовго подалася, хоч засідання було на дванадцяту. А чи не піти й самій, думаю, та подивитися, з якого це дива Лера на суд вирядилася, наче заміж зібралася. Мала б іти, як на похорон, а вона… Тут, бачу, Лера попід моє вікно біжить назад. Чого це назад біжить, невже суд відмінили? Знову бачу Леру, о, вже не в святковому одязі, а в буденному. Що ж мені, думаю, одягнути, бо самій кортить піти на суд подивитися, не часто ж твої сусіди судяться. А тут — Лера знов назал біжить. Я перехрестилася: таки відмінили суд, а я вже хотіла вийти на люди. Коли сусідка — шасть попід вікно, я аж у раму висунулася: скинула з себе все буденне, а нацупила святкове, наче їй не суд, а весілля. То вже коли ти, думаю, вирядилася, мені сам Господь велів вирядитися, бо ж не повісткою на суд покликали, а сама йду. Й вирядилася. І радію, що зробила манікюр ще за тиждень і завивку накрутила в Києві, наче згадала, що подамся на суд. І в голові сидить цвяхом: чого вона вирядилася? Для суддів чи для гвалтівника? Цікаво — аж страх, що то за гвалтівник такий? Подалася в суд, знайшла їхню цю контору, де судять, і сіла на стільці ззаду. Бачу Лерку в нарядах, бачу всяких суддів, старенькі вже, нецікаві, та я й знала, що наші і старенькі, але чомусь думалося, що з Києва приїдуть, раз таке діло. А ген і гвалтівиика побачила. По ньому не скажеш, що гвалтівник. Якби на вулиці зустріла, то не подумала б. І не злякалася, нема чого боятися. Штанці на ньому обстріпані, пщжачок обстріпаний, він весь якийсь обстріпаний, миршавенький, що хочеться підійти до нього й пожаліти. Хіба що на лиці довгий ніс, як у Гоголя, ото все. Так мені стало нецікаво, як побачила, але вже не піду, раз прийшла. Й оце Лера злякалася його ножа? Стільки разів злякалася його ножа? Бреше. Мабуть, зовсім не злякалася його ножа. І я б не злякалася, бо чого там боятися. По ньому абсолютно не видно, що там є чогось боятися. Я вже не така дурна, щоб за свій вік не знати, кого боятися. Буває, побачу мужика, то справді стає страшно, є чого боятися, хотіла б тікати, але ноги віднімаються, та й чого, питається, тікати, коли ніхто за тобою не женеться. А тут Муся-Піночет боком-боком протискується в суд, сідає біля мене, шепоче: «Ой, який страшний!» — «Хто?» — «А той гвалтівник». — «Може, суддя страшний, бо з нього вже порох сиплеться, такий вітхий». — «Гвалтівник страшний!» — «А що ж у нього таке страшне?» — «Все страшне!» — «Ага, бо тобі все страшне. Й чого ти прийшла, коли тут нема на що й подивитися?» — «А ти чого прийшла?» — «Бо я прийшла та й прийшла, а ти чого прийшла?» — «А вони всі чого поприходили?» — питає Муся-Піночет і показує на всіх жінок, що позбиралися в суді. Я тільки тоді роздивилася, що самі жінки позбиралися, і щоб зовсім були молоденькі, то ні, й підтоптаних нема, а тільки такого віку, як я та Муся-Піночет. Питаю, чого ж це вони позбиралися, бо ми — Лерчині сусідки, ясно, а вони ж усі ніякі не сусідки. «А їм хіба не цікаво?» — питає Муся-Піночет. «А що їм цікаво?» — «А те саме цікаво, що й тобі цікаво, що й мені цікаво». — «А що тобі цікаво?» — «А мені цікаво, що є такі чоловіки». — «Та це ж не чоловік, а гвалтівник». — «А хіба гвалгівник — не чоловік? Ось мені й цікаво, що є такі чоловіки. Аж шість разів!» — «Так то ж під ножем!» — «Ну й що, як під ножем? Та я сама б із ножем пішла, як засвербить, але хто мого ножа послухає». — «Послухай, Мусю, що ти верзеш?» — «Верзеш, верзеш! А ти що верзеш? І ти ж прибігла подивитися на справжнього чоловіка. Бо хіба в тебе чоловік, хоч і маєш чоловіка? Нап'ється горілки — й спить». — «Я знаю, що ти сама йому на шию вішалася, але він і не дивиться в твою сторону, хіба кажу неправду?» — «Правда, не дивиться, а відвертається, бо в нього немає з чим дивитися, він із ножем нікуди не піде, хоч ти йому десять ножів поклади в кишеню. А це чоловік! Аж шість разів, під кожним кущем. І тобі цікаво, й мені цікаво, й усім цікаво! А Лерка ж дурна чи в дурного зимувалася. А може, й не дурна, раз так вирядилася на суд. Це ж так пощастило жінці! Й за своє щастя — судити? Сама зосталася, сама, ще невідомо, чи до неї повернеться її чоловік, та й у нього немає з чим повертатися, бо теперішні чоловіки всі однакові. Ще Лера пожаліє, ще сама ходитиме поночі, аби хто-небудь згвалтував, але де вже той охотник знайдеться на неї? Шість разів! Ще пожаліє й заплаче, але хто зжалиться над її сльозами, як от вона над своїм гвалтівником не зжалилася, ще згадає своє щастя, бо такого більше не матиме…»
