… є такі, що все життя холостяком і холостяком діло, усе життя нержавіючі женихи, таке хобі в них: жених-холостяк і в двадцять років, і в п’ятдесят, і в сімдесят. І завжди у виграші, завжди на них є попит. Я таких не поважаю. У них є фантазія, але бідна, та й не фантазія, а суцільний обман, та й таких женихів судити треба. Є така стаття в кримінальному кодексі, за неї судять, це коли входять в довіру з метою ошуканства, обману. Ось такі вічні холостяки-женихи підпадають під цю кримінальну статтю, бо вони ошукують жінок, бо вони, обманом входячи в довіру, чинять над ними найжорстокішу наругу — топчуть жіноче єство так, що жінки до пори до часу зостаються ще й задоволені. Є навіть таке мистецтво — мистецтво бути холостяком. Ну, добре, ти там холостяк, бо служив у армії і опромінився чи народився імпотентом, то холостякуй, хоча й такі женяться, але коли ти вродився з кінськими яйцями — й холостякуєш, то вибачай, я такого не розумію. Тобто я розумію, але не розумію. От у мене кілька партнерок — і в столиці, й поза столицею, але я нікого з них не обманюю, я всім кажу, що в мене є законна дружина, тільки тимчасово ми з нею живемо на різних квартирах, вона живе у своєї матері, бо матері потрібен догляд удень і вночі, мати дуже хвора. Ще й кажу, що моя дружина мене любить, дуже ревнива, дуже пристрасна й розлучатися з нею я не збираюся. І коли моя партнерка Тоня залишає засоси на грудях чи на животі, я кажу своїй партнерці Ларисі, що сліди залишила моя законна, й ми обоє захоплюємося моєю законною. А коли покусає Лариса, то я перед Тонею маю виправдання, що законна перестаралася. А коли подряпає Рая, то я ні Ларисі, ні Тоні не признаюся за Раю, а зверну тільки на законну. Бо добре, коли в усьому можна звинуватити законну. А якби я не приписував їй чужі гріхи? А якби я говорив саму лише правду? Ну, Ларисі казав за Тоню, а Тоні за Ларису, якби Раї казав за Тоню й Ларису, а Тоні й Ларисі за Раю? Та ніхто б не захотів слухати мою правду, та всі б зі мною пересварилися — і їм було б гірше, й мені гірше. А так ми тільки посміюємося з моєї законної, такої несамовитої і скаженої. І ніхто з моїх партнерок не розраховує на те, що ми візьмемо шлюб. І коли я відмовляю в побаченні Ларисі, то кажу їй, що сьогодні в мене гостює рідна жінка, хоч насправді в мене може гостювати Рая чи Тоня, й ніхто з них не виламує двері, не обриває телефон. Або коли Тоня зварить борщ, я пригощаю її борщем Раю, але ми з нею обоє вихваляємо за кулінарні здібності мою законну. Оця голуба сорочка на мені — це подарунок від Лариси, але Рая і Тоня знають, що це подарунок від законної. Знаєш, я ні з ким із них не боюся йти по вулиці, бо коли йтиму з Раєю, а випадково зустріну Тоню, то завжди їй скажу, що то я йшов із законною, але Київ великий, усі вони живуть у різних місцях, то ще ні разу не було накладок. Але найцікавіше знаєш що? Тільки спокійно стій, не падай. Найцікавіше те, що в мене взагалі нема ніякої законної жінки, ха-ха, що все це я про законну жінку і її хвору матір вигадав, що я таки холостяк, але це велике мистецтво — мистецтво бути холостяком, і я ніяких прикрощів своїм куріпкам не завдаю, правда? Бо коли подумати — ніякої вигоди в реальній законній жінці нема, це коли взяти мою холостяцьку ситуацію, а є велика вигода саме в нереальній законній жінці, вона мені ой як потрібна! Коли поміркувати, я ж ніколи не обманюю, ото хіба що обманюю законну жінку, якої нема, то совість моя не дуже й страждає. Пригадуєш отой старий анекдот про Ілліча, як він повчає Фелікса Едмундовича? Ілліч так його повчає: «Дорогий батеньку, з жінками архіважливо вміти поводитися. Жінці своїй скажи, шо ти сьогодні йдеш до полюбовниці, своїй полюбовниці скажи, шо ти сьогодні з жінкою, а насправді треба піти в бібліотеку — й працювати, працювати, працювати!

… як залицяються? По-всякому. Я тобі розкажу про таке залицяння, про яке ти ніколи не чув. І я б про це не почула, якби мені Окса не розказала, моя подружка. А їй розказав Соколов, той самий, з яким вона спить прямо в редакції, у його фотолабораторії. Добре, коли ти фотокореспондент у журналі й можеш ізолюватися в своїй лабораторії коли завгодно. Вони там займаються любов'ю просто вдень, бо після роботи Окса поспішає додому до чоловіка й дитини. По сусідству з їхньою редакцією була редакція журнальчика «Під прапором ленінізму», а там у секретаріаті працювала Берта Ісаївна, її чомусь називали Гармата Берта, хоч вона жіночка не огрядна, а швидше мініатюрна. Вже зів'яла, пожмакана, але, як то кажуть, із слідами колишньої краси. Вона взяла за моду курити біля вікна якраз біля фотолабораторії. Окса біжить до коханця, а Гармата Берта стоїть коло вікна, курить, дивиться і все бачить. Окса біжить від коханця, а Гармата Берта все курить і дивиться. Безцеремонна, зовсім знахабніла, але ж ти їй не скажеш, щоб ішла курити в інше місце. І весь час зачіпала Оксу: сьогодні ви прекрасно виглядаєте, а вчора виглядали не дуже добре, але я вам не казала, бо не хотіла зіпсувати вам настроїв. Оця рожева кофточка вам дуже личить, а вчора ви були в синьому платті, але синє плаття вам не личить, я не хотіла вам говорити, щоб не зіпсувати настрій. Оця зачіска у вас дуже вдала, ви з цією зачіскою молодша, а позавчора у вас була невдала зачіска, але я мовчала, щоб не зіпсувати настрій. І так весь час, Окса дуріла: яке їй діло до моїх зачісок, суконь і парфумів, чого вона стовбичить і стовбичить біля лабораторії, що я не можу ні зайти, ні вийти!.. А Гармата Берта дочекалася, коли Окса пішла у відпустку, й попросила Соколова знаєш що? Аби він у своїй лабораторії проявив її плівки. Мовляв, дуже зобов'яже. Мовляв, це інтимні акти. Її особисті. А фотографував її коханець, з яким вони побили горшки. Соколов як проявив — жахнувся: на знімках Гармата Берта була в найрізноманітніших позах, сама, без коханця, і на першому плані скрізь — її орган любові, і сяк, і перетак. Соколов спершу хотів усе те викинути в туалеті, а плівку повернути, але заспокоївся й не викинув. І що цікаво — Гармата Берта приходить під його лабораторію, курить біля вікна, а про знімки не питає. І Соколов нічого не каже, мовчить. То вона перша не витримала й запитала: ви плівки проявили? «Проявив». — «І знаєте, мене цікавить ваша думка», — «Яка думка?» — «Як вони з вашої професіональної точки зору?» — «Я не беруся судити їх з професіональної точки». — «Як? Чому? Вам не сподобалося?» — «Що мені не сподобалося?» — «Та ж знімки. А я, наївна, думала, що вам сподобаються знімки, ви такий професіонал, такий віртуоз, такий майстер! Чому ви не запрошуєте в лабораторію, щоб я подивилася знімки? Може, ви не збираєтеся повертати, бо вам так сподобалося? То ви можете надрукувати відбитки для себе, тільки нікому не показуйте й не кажіть…» — «А якщо я покажу вашому редактору? Або здам у відділ кадрів, хай там підшиють до вашої особистої справи?..» Соколов, ясна річ, не пустив Гармату Берту в лабораторію, віддав знімки в коридорі, а вона подивилася й: «Ах, ах, я переплутала плівку, я дала не ту плівку, тепер я вам принесу ту плівку, а цю плівку я порву, ха-ха, не треба віддавати у відділ кадрів, не треба підшивати до моєї особистої справи, а все-таки знімки вам сподобалися чи не сподобалися, як вони з професіональної точки зору?» А Соколов їй сказав: «Я не професіонал у цій справі, шукайте професіонала в цій справі, хай він судить…» Дурна-дурна Гармата Берта, куди їй проти Окси! Соколов її так любить, що зробив з неї цілих два фотоальбоми найінтимніших фотознімків, а Гармата Берта задумала похвалитися своїм органом любові, куди їй супроти Оксиного органа любові, можна не сумніватися, знятого з найвищим професіоналізмом!

… це ще коли Олька була в Сибіряці, то вона там з ним познайомилася. Він ще в Сибіряці приставав, але вона була неприступна. А потім в Києві зустрілася з ним, то він дуже зрадів. І зразу сказав, що привіз для неї подарунок, нехай вона зайде за подарункам до нього додому. Але ж Олька не така дурна, щоб зразу бігти до нього додому, вони ж випадково познайомилися в Сибіряці, тому тільки, що кияни. А потім знову зустрілися на Хрещатику, й він знову до неї — зайди за подарунком, навмисне віз для тебе з тайги. То Олька, пам'ятаю, зайшла до мене радитися, йти їй до нього чи не йти, й ми з нею почали гадати, який подарунок він міг привезти з тайги, з Сибіряки. Якщо підкреслює, що з тайги, то, мабуть, якесь хутро. Звичайно, що не соболь, бо хто ж це випадковій знайомій з тайги везтиме соболя, але може бути й соболь. Думали на білку, норку, лисицю. Навіть на ведмедя думали. Бо він там у Сибіряці займався полюванням. А потім зупинилися не просто на кожухові, а на дублянці. Додумавшись до дублянки, вирішили, що треба йти, бо хто ж іще в наш час так запросто подарує дублянку. Олька розпалилася — й пішла. На другий день чекаю, а її нема, й на третій день нема, цілий тиждень нема, а я згораю з цікавості. Через тиждень зустрілися, вона мовчить. Чого ти мовчиш, питаю. А що казати, каже. Кажи, що є, кажу. Нема що казати, каже. А подарунок, нагадую, подарунок він тобі подарував. Подарував, каже Олька, я прийшла до нього ввечері, а він подарував аж уранці, в урочистій обстановці, одягнув сорочку, галстук, костюм — і аж тоді подарував. Що, питаю. Кедрову шишку, каже Олька. Що, перепитую. Кедрову шишку, повторює, шишку. Кедрову шишку, ще раз перепитую. Кедрову шишку, ще раз каже Олька. А в очах — сльози. Добре, хоч кедрову шишку, я їй кажу. Ага, добре, каже Олька, ще просив приходити, ще якийсь подарунок обіцяв. А ти підеш, питаю. Ні, не піду, каже. Може, кажу, на цей раз подарує уже не кедрову шишку, а хутро. Еге, дочекаєшся від цього хутра, мабуть, хоче подарувати другу кедрову шишку, але я не розуміюся на кедрових шишках, то можеш ти піти, я дам адресу, хай він тобі подарує кедрову шишку. Е-е, кажу, не піду, бо він мені кедрову шишку не обіцяв, то вранці я взагалі піду від нього ні з чим!