Свашка-неліпашка

Шишок не ліпила,

Дружок не дарила.

На це свашка в тон мала відказати:

Брешете, дружечки,

Мене мати рано ізбудила,

Щоб я качечок наліпила

Та й Вас усіх надарила

(с. Саксагань П’ятихатського р-ну Дніпропетровської обл.)^[41].

Як шишки, так і голубки й качечки відігравали роль подарунка від молодих. Тут, очевидно, знову вступає в силу закон «дарунок — віддарунок». Адже символічне печиво, яке могло уособлювати в собі прагнення багатства, щедрості, не лишалося неприйнятим і невіддяченим. Йдучи на весілля, кожен брав з собою хлібину і подарунок або гроші.

Крім короваю й шишок пекли ще «лежні», «калачі», «дивені». Останні були поширені на півдні України (Херсонська, Катеринославська, частково Полтавська губ.). У деяких місцях (Пирятинський, Лубенський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Єлисаветградський, Олександрійський пов. тощо) випікали лише лежні, в інших же (Новомосковський, Катеринославський, Звенигородський, Уманський пов., Поділля й Волинь) виготовляли калачі двох форм: заплетені з трьох смужок коровайного тіста або круглі з діркою посередині. Останні готували в такий спосіб: дві товсті смуги тіста перевивали одна з одною (як на мотузку) і краї з’єднували, утворюючи коло. Потім калач підперізували і мастили зверху яйцем. Лежень же завжди мав овальну форму, робили його з цілого шматка тіста (0,5 метра завдовжки), іноді прикрашали шишками або лишали гладким. Як лежень, так і калач служили для обдаровування найближчих родичів, які на цей дар повинні були класти подарунки. Спільність їх функцій підтверджується ще й тим фактом, що на Київщині майже в усіх районах подібний весільний хліб, заплетений косою, має дві назви: «лежень» або «калач». На Лівобережній Україні родичам дарували дивня. У Таврії дивень мав досить різноманітні форми: здебільшого це були очеретинки, обплетені тістом і запечені у печі. Назви його були численні: «дивень», «терня», «теренки», «сосонка». Ці своєрідні гілочки під час весілля або стояли у макітрі, або їх затикали у спеціально спечену хлібину. На південному Правобережжі зафіксовано ще й другу його назву — «калач». Він обов’язково був з діркою посередині (як бублик), крізь яку молода дивилася на молодого, що входив до неї в хату. Дружки при цьому співали:

Ой глянь, Оксано, крізь калач

Карими очима, та й заплач

(с. Тимківка Олександрійського пов.)^[42].

Деякі дослідники вважають, що саме від слова «дивитися» й походить назва «дивень», «дивин»^[43].

На північній території України лежень, калач мав назву «верч». Випікали його з плетеного тіста, рідко прикрашали зверху.

Однією з форм обрядового весільного хліба було так зване «барило», поширене на Правобережному Подніпров’ї, а подекуди й на Лівобережній Україні (с. Вільхувата Кобеляцького пов.)^[44]. Барило (як і борону) випікали для батька або для хрещених батьків, в останньому випадку воно було необхідним елементом обряду «даровизни». Барило мало такий вигляд: овальний шматок тіста зверху перекладали смужками, гладенькими й різаними гребінкою через одну, потім підперізували.

Утилітарне значення багатьох обрядових елементів і атрибутів згодом стиралося, а часом і зовсім переосмислювалося. Ослаблення господарчої і посилення символічної функції хліба в обряді можна прослідкувати на такому прикладі. Для рідних і близьких в ряді районів виготовляли обрядовий хліб спеціального призначення. На Правобережному Подніпров’ї у молодого випікали для матері молодої хлібні «гребінь», «праник», «чоботи». Дарували їх «на хазяйство», «щоб прядиво не переводилось», «щоб збивала полотно». В українському традиційному весіллі існував звичай обдаровування зятем тещі парою чобіт «за дочку». В Катеринославському, Верхньодніпровському, Єлисаветградському повітах цей звичай трансформувався у дарування «чобіт» з тіста, тобто весільного печива, що виготовлялося в хаті у молодого. У Черкаському, Канівському повітах молодий дарував тещі шишку під назвою «чоботи». Коли мати одержувала цю шишку, весіляни співали:

Оце тобі чоботи,

Що зять дав,

А за ції чоботи

Дочку взяв

(с. Межиріч Канівського р-ну Черкаської обл.)^[45].

Таке трансформування обряду «чобіт» свідчить про перехід його утилітарної функції в символічну — єднання двох родин.

Для тестя зять привозив «борону» з тіста, рідко «розпашник» (Олександрійський пов.). Борона була імітацією відомого землеробського знаряддя, зубцями догори. Закінчувалася вона «байлом», або «посмиком», за який батько повинен її волочити. Тут чітко виступають пережитки старих землеробських магічних дій, які повинні були принести в хазяйство хлібороба бажаний урожай. Траплялося, що випікали борону з волами і навіть з погоничем^[46].

Для рідного або посаженого батька, часом для діда, на Правобережжі випікали так званий «курінь», або «корінь». Робили його по-різному: шматок тіста накривали тонким коржем, який підпирали дерев’яною трісочкою; корж іноді пекли на половинці цукрового буряка, який після випічки виймали, з’їдали, а круглий курінь віддавали за призначенням; у курінь («корінь») закладали пляшку і запікали на невеликому жару.

У весільному дійстві виготовлення короваю та інших весільних печив займало значно більше часу й зусиль, ніж процес поділу та споживання їх. Коровай ділили під кінець весільного обіду (у молодої найчастіше перед відвезенням її до молодого, у нього ж на другий день весілля). Виконував цей почесний обов’язок старший дружка або староста. «Старшу» (центральну) шишку віддавали молодим. Наступні шматки одержували батьки, рідні, весільний почет; підошву короваю, в яку часто запікали монети, вручали музикам, а рештки роздавали «запорожцям» (дітям та підліткам, які спостерігали за весільною «виставою», стоячи за порогом). Найчастіше розподіл короваю об’єднувався з обдаровуванням молодих. Одержавши шматок, гість клав на тарілку гроші, полотно або обіцяв телицю, вівцю, порося, птицю. Нерідко такі обіцянки записували дружки вуглиною на комині «для пам’яті», щоб назавтра гість не відмовився від своїх слів. Процедура ця завжди супроводжувалась гумористичними приспівками, приказками, веселощами. Саме в обряді розподілу-дарування відчувається певне зміщення символічної функції короваю в економічну. Варте уваги те, що на Правобережному Поліссі, де обдаровування нерідко не пов’язане з розподілом короваю, останній дещо втрачає своє значення головного весільного атрибуту, а в окремих селах і зовсім зникає.

На початку XX ст. залишався ще ряд магічних уявлень, тісно пов’язаних з більш пізнішими обрядовими елементами. С. О. Токарев з цього приводу писав: «Магічні обряди у більшості випадків є найдревнішою формою релігійних дій, на яку лише пізніше нашаровувалися більш складні релігійні уявлення. Корінням же своїм магічні обряди сягають в глибоку давнину, багато ж з них виходять із раціональних дій, пов’язаних із стихійним трудовим досвідом народу»^[47]. Для початку XX ст. характерним було поступове спрощення обрядово-ритуальної символіки. Багато деталей весільної композиції залишалися в минулому, особливо ті, що спиралися на магічні пережитки. Але обряди, пов’язані з весільним хлібом, були у великій пошані. Коровай продовжує символізувати єдність подружжя, продовження роду, добробут.