На весілля випікали ще печива, які безпосередньо не використовувались у весільних ритуалах. На Катери-нославщині і в українських селах Курської губернії смажили у свинячому смальці або олії «горішки» з маленьких шматочків прісного тіста, вимішаного на сироватці або кисляку. На Полтавщині, Харківщині, частково Чернігівщині використовували кисле тісто для горішків, які пекли у печі. Готові вироби іноді посипали цукром. Форми їх були різні залежно від локального району: кулькоподібні, довгасті з розрізом з одного боку тощо. Є відомості, що подібні горішки робили на весілля не лише на Україні, а й у Нерехтянському повіті Костромської губернії[48]. Щоправда, вони були приналежністю не лише весільного столу, а й різдвяного, масниць, зелених свят, а також у день, коли в хаті була свіжина. Очевидно, випікання цього виду печива пов’язане певною мірою з залишками стародавніх вірувань, в яких горіх символізував плодороддя, майбутній врожай (вживання горіхів на новорічні свята з примовкою, «щоб пшениця гарно родила»)[49], добробут і багатодітність (обсипання молодих житнім зерном і горіхами в Молдавії, на Слобожанщині тощо)[50].
Цікаво, що обсипання молодих горіхами було традиційним ще у древній Греції та Римі[51]. Ці «магічні» властивості горіха були певною мірою перенесені й на «горішки з тіста». Р. Данківська висунула припущення, що звичай випікати горішки з тіста вдавнину виник саме восени, коли достигала ліщина, на знак пошани до цього явища. Таке випікання, на її думку, могло мати магічне значення для збільшення врожаю горіхів[52], які в лісостеповій частині були додатком до основної їжі. Слушним є зауваження, що пізніше цей обряд вже узагальнював надії не лише на горіховий, а й на весь землеробський урожай.
Крім горішків весільні куховарки пекли також бублики, медові пряники та інше для роздавання дітям.
На Поліссі й у східних районах України існував звичай ще при змовинах сватам обмінюватися хлібом. При зустрічі в хаті молодого батьки сідали за стіл, поклавши поперед себе «боханці». Обидві свахи, підвівшись і вклонившись одна одній, приказували: «Хай наші діти будуть красиві да щасливі, як оце, свашко, наші боханці повдавались красиві та високі» (с. Волинка Сосницького пов. Чернігівської губ.)[53]. Таке гуляння старих називалося «меняннє». Обмін цей був лише формою, яка втілювала більш глибокий зміст: обмін дітьми. Кожна зі свах ставала матір’ю не лише своєї дитини, а й її обранця.
Весільний стіл був досить різноманітний. Варили борщ з м’ясом, рідше капусту (капусняк). Ці страви не були обрядовими, що й викликало подібні жартівливі примовки:
Їжте, буяре, капусту —
Наша капуста тлуста,
Кумара зачавіла,
Капусту посмачіла[54]
(с. Ст. Дорогинь Овруцького пов. Волинської губ.).
На півночі України ще з часів Древньої Русі[55] зберігся звичай варити на весілля кашу (с. Землянка Глухівського пов.[56], с. Кам’яна, Обсіч, Єльно Овруцького пов.)[57].
В кінці XIX — на початку XX ст. на Поділлі необхідною приналежністю весільного столу були голубці з круп (гречаних, пшоняних, ячних), загорнутих у капустяне листя. Однак обрядового значення ці круп’яні страви вже не мали. У росіян же особливе місце у шлюбній церемонії займало годування молодих кашею, звідки й весь весільний обряд в давнину називали «кашею»[58]. Символічне призначення весільної каші також найвірогідніше зводилось до продовження роду.
У деяких районах Карпат на весіллі обов’язковим було смаження двох курячих яєць для молодих. Під піл у коморі, де лишали молодих у першу ніч, пускали курку, яку потім, обвиту червоною стрічкою, разом з гільцем несли по селу (Полісся). На другий і третій день весілля гості ходили по дворах, «крали» курей, несли їх до молодого, щоб продовжувати гуляти. У багатьох районах Полтавщини, Черкащини, Чернігівщини ще й досі зберігся звичай на весілля обов’язково варити локшину з курятиною. На Волині як обрядове печиво виготовляли так звані «тарарушки» — пташки з тіста, яких вбирали у пір’я після випікання. У півня-тарарушки — довше пір’я, курка ж була перев’язана червоною стрічкою. На другий день весілля, після «перезви», сватам давали цих «курей». Свати вкладали їх під пахви і продовжували танцювати[59]. На думку В. Кравченка, ці обрядові кури-тарарушки являли собою символ «множитись» як для молодих, так і для їх господарства. В. І. Чичеров знаходить певний зв’язок між весільними обрядами й гуляннями на Кузьму-Дем’яна, яких в народі вважали покровителями весілля, називаючи «курячими богами»[60], оскільки на «кузьминки» дівчина-наречена обов’язково готувала курячу локшину. В. І. Чичеров пов’язує присвячення курей Кузьмі-Дем’яну з тлумаченням у аграрних і сімейних обрядах яєць і курей як символів продовження роду. На його думку, таке побутове осмислення Кузьми-Дем’яна переконливо свідчить про зв’язок цих образів з дохристиянськими віруваннями[61].
Очевидно, каша, кури, яйця, «горішки» й «качечки», а пізніше й хліб були символами одного характеру — продовження роду. Подібні страви поступово втрачали своє магічне тлумачення в народі, їх первісна функція поступилася місцем невмотивованій традиції, якої, проте, в народі дотримувалися досить ретельно.
Роль їжі в святах та обрядах календарного циклу
У святах та звичаях зимового циклу дореволюційного періоду на Україні особливо тісно переплелися древні дохристиянські елементи з церковними. Три кульмінаційні зимові свята (різдво, Новий рік, хрещення) починаються саме церковним святом, яке збігається з грудневим сонцестоянням і містить в собі багато стародавніх, чисто народних традицій, пов’язаних з уславленням відновлюваної сили сонця і його благодатного впливу на землю[62].
Вечеря напередодні різдва мала сімейний характер була символом домашнього вогнища. До столу сідалі всі члени сім’ї, тобто ті, що живуть в одній хаті або працюють на одне господарство: батько, мати, неодружені діти, одружені сини тощо. Згадували добрим словом всіх відсутніх з будь-яких причин: синів, призваних у солдати, дітей, відданих у найми, тощо. Очолював стіл голова сім’ї — батько (дід). Ця вечеря називалася багатою або ситою кутею, мабуть, тому, що центральною була кутя, а багатство визначалось більшою, ніж завжди, кількістю страв, залежно від достатку, наявності продуктів. На вечерю готували дванадцять пісних страв, але вже на початку XX ст. цього числа дотримувались не всі. Обов’язковими, необхідними були пироги і пісний борщ. Пироги пекли або смажили здебільшого з маком, відвареними й товченими сушеними сливами, на Лівобережжі — з квасолею, горохом або з квасолею й калиновими ягодами, з гречаною кашею. Серед смажених переважали пироги з вареною товченою картоплею, тушкованою капустою і з кашею. Пироги повинні були уособлювати майбутнє багатство. Існував на Україні такий звичай: хазяїн, сівши за стіл перед мискою з пирогами й книшами, ховався за ними і питав у дітей: «Чи бачите ви мене?» Діти повинні були заперечити і тоді задоволений господар промовляв традиційну фразу: «Дай же, боже, щоб і на той рік не бачили мене із хліба»[63]. Подібні звичаї існували також у багатьох інших слов’янських народів[64].
Наявність пирогів і борщу (основних хлібних і овочевих страв) була для хлібороба і необхідною, і символічною. Забобонна віра у майбутній врожай і достаток у господарстві завдяки такому нехитрому ворожінню (щоб у цей вечір стіл ломився від їжі) була досить стійкою. Це явище можна вважати за один з прикладів пережитків ініціальної магії (першого дня).
Кутя, одна з найбільш древніх слов’янських страв, відігравала в цей вечір також активну символічну роль. Спосіб її виготовлення у всіх районах України був ідентичним. Зерна пшениці очищали від луски, мили і довго варили у горщику до готовності. Кутю не солили й не солодили під час приготування й не додавали до неї ніякого жиру. Готову кутю виймали з печі, викладали у полумисок і ставили на покуті, застеленому сіном. У цьому ж полумиску її подавали на стіл, теж покритий сіном під скатертиною, хазяйка ж у другій мисці розтирала ложкою медові стільники, заливала їх холодною або теплою кип’яченою водою. Медовою ситою поливали кутю — і вона була готова до вживання. Заможніші господині припасали горіхи й мак. Розтертий на молоко мак розводили медовою ситою й поливали кутю, зверху посипаючи очищеними волоськими горіхами. Але не в кожній сім’ї був мед або цукор, щоб підсолодити кутю. Тоді для цієї мети використовували лише узвар.
