(с. Кобелячок Кременчуцького р-ну Полтавської обл.)^[27].

Таке об’єднання продуктів від різних хазяйок мало на меті міцніше скріпити молоду сім’ю.

На коровай використовували найкраще борошно, масло, яйця. Коровайниці повинні були добре знати справу — вимісити тісто так, щоб воно було не занадто круте (бо життя молодим нібито складеться «круто»), щоб не було й дуже рідке (щоб коровай в печі не репнув, бо життя молодих начебто розіб’ється). Тому коровайниць шанували, обдаровували хустками, стрічками, частували. Виробляли коровай на вікові діжі, підсипаному борошном. У більшості випадків його пекли з пшеничного борошна, лише в деяких районах Чернігівщини, Волині спідній корж був з житнього тіста. У центральних районах України на спідній корж клали сирі яйця, що мали символізувати продовження роду (Обухівський р-н Київської обл., Лубенський р-н Полтавської обл.); ягоди, сир, мед як символи заможного життя молодого подружжя (Черкаський і Олександрійський р-ни Кіровоградської обл.). Сир як доповнення до коровайного тіста зустрічається і в піснях Волинського Полісся:

Короваю, короваю.

Я ж тебе убіраю,

Маслом поливаю,

Сиром посипаю

(с. Шумськ Житомирського пов. Волинської губ.)^[28].

…Ще й около квіти,

Щоб любилися діти^[29],—

співали коровайниці на Черкащині.

Поверх «підошви» короваю клали корж, потім ще один, далі кругленьку паляничку, а зверху тісто прикрашали шишками, голубками, качечками. Навкруги центрального коржа коровай підперізували стрічкою з тіста, один бік якої був розрізаний і створював видимість китичок. Голуби на верхній частині короваю уособлювали любов молодих, шишки символізували плодороддя. Треба зауважити, що лише в деяких районах, і то спорадично, на коровай клали 4 поперечні смужки у формі хреста, який поділяв коровай на 4 рівні частини. Таке ігнорування основного християнського символу можна пояснити древнім дохристиянським походженням коровайного обряду, збереженням його первісної символіки і майже повною відсутністю впливу церкви на одне з найважливіших народних сімейних свят.

Вимітав піч і саджав коровай сват, боярин, старший дружко — особа чоловічої статі. Цей акт відбувався дуже урочисто. Коровайниці танцювали, співаючи:

Кучерявий піч вимітає,

Кучерява у піч заглядає:

Ой де ж мені сісти

На щасливім місці?

(с. Землянка Глухівського пов. Чернігівської губ.)^[30].

…Та помела, дружбонько, помела,

Щоб твоя голова в печі не була,

Щоб твоя борода печі не мела,

Як будеш помела нести,

Буде твоя борода мести

(с. Іванівка Єлисаветградського пов. Херсонської губ.)^[31].

…Рости коровгаю

Із божого дару

На столі широкий,

А в печі високий,

Бо у Юри рід великий,

Щоб було чим дарити

(с. Коженики Білоцерківського р-ну Київської обл.)^[32].

Особливо радісно ставало в хаті, коли коровай вже сидів у печі. «Кучерявий» брав у руки діжу, носив на руках, всі в хаті танцювали і співали:

А піч наша на сохах,

А діжу носять на руках,

Пече наша, пече,

Печи нам коровай легше

(с. Іванівка Єлисаветградського пов. Херсонської губ.)^[33].

Не тайся коровгаю,

Та й не тайсь,

До печеньки доріженьки

Допитайсь.

А піч наша на сохах,

(с. Межиріч Канівського р-ну Черкаської обл.)^[34].

На більшості території України чоловіка, якого запрошували вимітати піч, називали «кучерявим», а на півночі Полтавщини — «вірменом». Його шанували, навколо нього танцювали й співали:

Вірмен піч вимітає,

Вірмениха в піч заглядає,

А челюсті усміхаються,

Короваю сподіваються…

(с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл.)^[35].

Можна припустити, що прізвиська ці визначали коровайника як чужака, чужого. Всі оточуючі знали, хто цей єдиний чоловік-коровайник — боярин, дружко, староста чи ін., але, назвавши його «вірменом», намагалися в цей спосіб «обдурити нечисті сили», не допустити їх до короваю.

Етимологія слова «коровай» досі не визначена точно. М. Ф. Сумцов знаходить в ньому спільні корені з словом «корова», підтверджуючи свою думку тим, що весільний коровай заступив древній звичай жертвування корови. Прикрашування короваю «ріжками», «тичками», «тістовими кільцями» М. Ф. Сумцов вважає за підтвердження своєї гіпотези. Коровай часто називали рогатим: «А рогат я богат!»^[36]. Не можна з переконливістю ні заперечити, ні пристати до цієї гіпотези, тим більше, що кількість ріжків на короваєві переважно складалася не з двох, а з трьох галузок.

Більш переконливо звучить припущення М. Ф. Сумцова як послідовника міфологічної школи, що значення короваю пов’язане не з культом корови, а з культом сонця, небесних світил. На деяких короваях, зокрема, зустрічаються їх зображення^[37]. У Полтавській губернії весільні хліби у печі під час випікання розміщували за ієрархією, яка існує в народній символіці для небесних світил — коровай у центрі (сонце), поруч дивень (місяць), навколо шишки (зірки)^[38].

Разом з короваєм випікали шишки, які по всій Україні були також обов’язковим весільним атрибутом. Шишки переважно робили в такий спосіб. Коровайне тісто розкачували коржем і різали на смуги шириною 7—8 см. Ці смужки підрізали з одного боку ножем, загортали в качалочку так, щоб один бік лишався гладким (це був низ), другий же, порізаний, розпускався квіткою на 7—9—12 ріжків — це був верх шишки. Її підперізували «обічайкою», або «поясом», з китицями чи без них. Виготовлені шишки служили для запрошування гостей на весілля. Молода і дружка (молодий і боярин) з шишками у хустці ходили по селу, вклоняючись і запрошуючи: «Просили батько, мати і я прошу на хліб, на сіль, на весілля». При цьому запрошеному лишали шишку, і він не мав права відмовити молодим. У деяких районах шишку називали «перепійцем». На Царичанщині замість шишок пекли «голубці»^[39]. На Поділлі і Волині часом шишки заміняли «калачами»^[40]. На правобережній Катеринославщині пекли на весілля й «качечки», які разом з шишками роздавала свашка, гукаючи молодь на весілля. Зустрівши молоду із свашкою та вузликом шишок і качечок, дівчата жартували: