У росіян, крім того, існував звичай, який можна вважати за пережитки древньої кувади, тобто покарання чоловіка за пологові страждання дружини: «баба» годувала його ложкою пересоленої каші^[13]. На Україні такого звичаю не зафіксовано.

* * *

Поховальний обряд зберігав багато традицій глибокої давнини. Древній слов’янський звичай посмертної тризни трансформувався у поминки, тобто спільне прийняття їжі після поховання покійника. На Україні цього звичаю дотримувались дуже суворо. Незалежно від заможності родини померлого поминальний стіл повинен був накритий увечері після поховання, на 9-й та 40-й дні після смерті, а також в річницю смерті. Можна з певністю сказати, що традиція поминок насамперед означала об’єднання групи людей, для яких померлий був близьким. Висловлювання співчуття, голосіння, згадування добрим словом покійного було традиційним на поминках.

Поминальні страви були досить прості: капусняк, рідше борщ, риба (смажена чи «просол»), кисіль молочний або з ягодами. Заможні могли готувати ще голубці, печеню, варене м’ясо, вареники, локшину або бабку з локшини тощо.

Символ неперервності роду несуть в собі хлібні зерна і в поховальному обряді українців другої половини XIX — початку XX ст. Перед тим як розпочати «обід», кожен з присутніх мав скуштувати три ложки «колива» (на Правобережжі й півночі Лівобережжя), або «кануну» (на Лівобережній Україні). Коливо традиційно варили з пісної крупи (ячної або пшеничної), остуджували і заливали медовою ситою. В деяких селах коливо несли й до церкви разом з покійником, щоб роздати «дідам» (старцям)^[14].

І. П. Котляревський, описуючи поминки Анхіза в «Енеїді», писав:

Хліб, бублики, книші вродились,

Пішли посуди добувать;

І коливо з куті зробили,

Сити із меду наситили…

Старців по улицям шукали…^[15]

Вже на початку XX ст. коливо подекуди почали виготовляти з рису, а в багатьох районах з печеного білого хліба, булки або бублика. Хліб для цього кришили в миску і поливали медовою ситою, рідше водою з цукром. У середині XIX ст. існував ще звичай пекти книші на поминки, але на початку XX ст. він поступово забувається.

Існував на Україні в деяких місцевостях особливий звичай поховання неодружених дівчат і хлопців. На похорон пекли коровай і шишки, вбирали їх по-весільному, клали на віко труни і так несли на цвинтар. Перед закриттям труни скибками короваю і шишками наділяли всіх, хто прийшов попрощатися з померлим^[16]. Подібне проникнення елементів весільного обряду у поховальний зустрічається не лише на Україні. Зафіксоване воно у деяких угро-фінських народів на території Пермської обл., Башкирської АРСР тощо. Вчені гадають, що пережитки подібного синкретизму є й на інших територіях^[17].

Поминки і дивний обряд «поховального короваю» свідчать про збереження в побуті селянства кінця XIX ст. пережитків дохристиянських уявлень про душу покійного. Ці обряди, що ставили своєю метою вшанування померлих родичів, зберігали багато магічно-побутових елементів і були тісно пов’язані з культом предків.

* * *

Одночасно обрядовий хліб є сполучним елементом для членів одного або декількох етносів, об’єднаних спільністю походження, території, релігії, тобто є символом просторового зв’язку.

Прикладом такого зв’язку можна вважати коровай як обов’язковий атрибут весільного обряду. Будучи найбільш характерним для українського весілля, він, однак, поширюється й на інші, здебільшого суміжні території: у росіян — «каравай», в сусідніх з Україною областях, на Кубані та спорадично в деяких інших районах^[18], у білорусів — «коровай», «корывай»^[19], у поляків Жешувського воєводства — «колач», «короваль»^[20], у болгар — «кумови краваи»^[21]. Весільний коровай на Україні не застосовувався в жодному з церковних таїнств при одруженні. Більше того, деякі дослідники висловлювали думку про те, що найбільш ранньою формою фіксування шлюбу було батьківське благословення хлібом-сіллю молодих^[22]. Навіть у XIX — на початку XX ст., коли церковне вінчання було єдиною законною формою укладання шлюбу, зустрічалися випадки заміни церковного вінчання обведенням молодих навколо діжі, на вікові якої лежала хлібина (Волинська губ., а також Єлисаветградський пов. Херсонської губ.)^[23]. На Волинському Поліссі після церковного вінчання мати молодого, зустрівши весільний поїзд, обводила молодих навколо хлібної діжі, застеленої рушником, на який клали хлібину з дрібкою солі^[24]. Це свідчить про неординарну роль весільного хліба, який стає часто головуючим атрибутом у весільних обрядах.

На Україні на рубежі XIX—XX ст. випікання весільного короваю було обов’язковим у молодого і молодої. Приготування його було зумовлене певним ритуалом, відступати від якого не дозволялося. Весілля власне й починалося з вироблення короваю (як правило, це були четвер, п’ятниця, рідше субота).

Ранком мати (як молодого, так і молодої) ходила по сусідах, запрошуючи коровайниць. Обов’язковою умовою для вибору коровайниць було щасливе подружнє життя. Коровайницею могла бути лише «парна» (вдовиці, розлучені не запрошувались). І цей символ «пари» — подружжя — зберігався протягом усього циклу виготовлення короваю, який місили («бгали», «гибли», «дбали») завжди дві молодиці. Для тіснішого зв’язку майбутнього подружжя коровайниць ще й перев’язували червоним поясом, стрічкою або просто ниткою. Допомагали при виготовленні короваю ще кілька жінок. Кожна з них приносила з собою миску муки, яйця, масло, що було певною формою громадської взаємодопомоги. Остання часто бувала абсолютно необхідною, зважаючи на тяжке матеріальне становище українського села кінця XIX ст. Майнову нерівність дуже яскраво відображено у такій коровайній пісні:

Ой як мені та й родину зібрати,

Убогую і багатую,

Близькую і далекую:

Багатая для славоньки,

А бідная для правдоньки,

Багатая пити та гуляти,

А бідная порадоньки дати,

З багатою, щоб напитися,

З убогою пожуритися

(Гадяцький пов. Полтавської губ.)^[25].

Бгання короваю перетворювалося вже у маленьке свято у святі. Коровайниці співали:

Як ми коровай місили,

З Дунаю воду носили,

Носили воду з криниці.

Зліпили коровай сестриці.

Наберемо водиці натоку,

Зобгаємо коровай братику!

(с. Свидівка Черкаського пов. Київської губ.)^[26].

У нашого короваю

З семи полів пшениця,

З семи криниць водиця,

З семи курок яйця,

Щоб коровай вдався