Природно-географічні умови України другої половини XIX — початку XX ст. давали населенню достатні можливості вибору продуктів для споживання. Протягом XX ст. істотно розширилися рамки вихідних продуктів харчування: розповсюджується і входить у щоденний район селянина картопля, з’являються кукурудза, соняшник, частково помідори та ін.

Однак посилення класового розшарування, тяжкий соціально-економічний стан більшості селянських господарств, зменшення земельних наділів і поголів’я худоби на душу населення призводили до різкого погіршення кількісного її якісного складу їжі, її малокалорійності й одноманітності, обумовлювали різкі харчові обмеження.

Обрядова і святкова їжа українських селян кінця XIX — початку XX ст.

Свята й урочисті ритуали в селянському побуті майже завжди супроводжувалися спільними обідами, вечерями. Обрядова їжа тут починає виступати як форма соціального спілкування^[1], як традиційна суспільна цінність, що несе велике символічне навантаження. В цьому аспекті утилітарна функція обрядової їжі не є визначальною, вона або зникає зовсім, або має другорядний характер.

Розподілимо умовно свята на дві великі групи: родинні й календарні (до останньої групи будуть належати трудові й релігійні свята).

Їжа в обрядах сімейно-побутового характеру

З обрядів сімейно-побутового характеру найбільш значними були (і зараз є) родини, весілля та поховання. Особливого значення в них у більшості землеробських народів набуває хліб, вироби з нього й хлібне зерно.

В історії розвитку народної культури хліба простежуються різні прояви символічної функції хліба й хлібнго зерна. Обряди символізують зв’язок між поколіннями певної соціальної групи, що найбільш яскраво виявляється у родинах і похоронах, а також приналежність людей до певної соціальної групи (сім’ї, роду, одного або групи споріднених етносів й т. ін.). Тим самим зберігається відносна єдність навіть між особами й колективами, що розселені на великих територіях і не підтримують між собою постійних культурних, економічних чи інших зв’язків.

Першу групу зв’язків можна назвати часовими, другу — просторовими. Цей поділ умовний, оскільки по суті йдеться про одну й ту саму об’єднувальну роль символічної функції.

На рубежі XIX—XX ст. на Україні на родини подекуди пекли спеціальні паляниці. У Ніжинському повіті, наприклад, їх пекла «баба» (повитуха) по родах і першу з них клала породіллі за пазуху під праву руку, «щоб молоко прибувало»^[2]. Цій «бабі» «платили» сімома паляницями та шматком ситцю на спідницю^[3]. Гуцули на родини пекли «колачики», звідси й обряд називався — «колачини»^[4].

Більшість дій навколо хліба спрямовувалась на магічне збереження життя немовляти і запобігання всіляким дитячим захворюванням. При цьому, бажаючи молодій матері здоров’я, недвозначно примовляли: «Щоб повна завжди була, як вареник». Цей звичай зберігся подекуди і дотепер.

На іменини, передріздвяний вечір та інші свята діти несли своїй «бабі» (тобто тій, що приймала їх) хліб, загорнений у хустку. Баба забирала його і віддаровувала дітей цукерками й своїм хлібом.

Подібний звичай існував на Чернігівщині, Полтавщині, Київщині, Харківщині та в інших районах України. На різдвяні й великодні свята породілля давала бабі «пироги» — три або сім паляниць, також загорнутих у хустку. Баба запрошувала породіль розділити з нею вечерю. «Онуки» пупорізної баби перед різдвом носили бабі вечерю, що складалася з куті, 2—3 пиріжків або книшів, колачів, залежно від достатку. Баба в свою чергу частувала їх купованими ласощами (медяниками, бубликами, цукерками) і обдаровувала гостинцями. У Ковельському повіті на Волині баба віддаровувала дітей грішми^[5] (теж саме на Полтавщині — Посулля)^[6], в інших районах Волині і на Поділлі крім грошей у миску з-під куті насипала зерно або горох, давала горіхи, цукерки або насіння тощо^[7]; на Чернігівщині (Борзенський пов.), «баба запрошувала дітей до столу, частуючи їх варенухою і солодощами, кутею і пиріжками. З собою також давала гроші (по 1—3 копійки), взамін принесеної насипала в горщик своєї куті з медом і клала кілька пиріжків»^[8]. У білорусів частували бабу під час масляної. Звичай цей мав назву «возити бабу на почастунок»^[9].

Такий обмін хлібом був чисто символічним. Звичай цей сягає в глибину віків. Сусідні племена, наносячи візити, завжди з’являлися з дарами. За законами гостинності господарі наділяли їх своїми виробами або продуктами^[10]. Звідси приказки: «Дар дара ждет», «Дают подарки — глядят отдарков» (російські), «За дарунок — віддарунок», «Гостинець гостинця просить» (українські).

Залишком очищувальної магії був звичай хлібом «очищати» криницю. Після пологів у криницю або колодязь, що знаходився у дворі, «баба» опускала окраєць хліба на ніч. Вранці «непочату» воду з цієї криниці (тобто з першого відра, перший кухоль) «баба» давала породіллі випити й закусити тим хлібом. Ця дія начебто повинна була наділити матір здоров’ям, молоком для дитини. Даючи породіллі хліб, примовляли:

Колодязе-Овраме,

В тобі вода прибуває

З гір і долин,

Із усяких країн.

Прибудь Ганні

У груди покорму

(с. Рим Верхньодніпровського району Дніпропетровської обл.)^[11].

Подібний звичай вже на початку XX ст. часто мав суто символічний характер.

Всі ці приклади більшою чи меншою мірою свідчать про неабияку об’єднувальну функцію хліба у народній обрядовості, який скріплював не лише існуючі вікові групи (в даному випадку — «бабу», матір і дидину), а й символізував продовження роду в майбутньому.

Особливу роль у родинах (хрестинах) відігравала і каша, яку варила пупорізна баба і приносила до породіллі в хату. Всі присутні торгувалися за право розбити горщик з кашею. Найвищу ціну, за звичаєм, давав кум (хрещений батько дитини). Йому й діставався горщик з кашею, який він, піднявши вгору, розбивав об ріг столу. Черепки розліталися, каша розпадалася. Те, що лишалося в руках, клали на стіл, щоб потім з’їсти. Гроші йшли або тільки породіллі, або ділилися між бабою і породіллею. Трохи каші з’їдала молода мати, решту їли гості, беручи частину додому для своїх дітей. Каша найвірогідніше символізувала продовження роду, що підтверджується й таким звичаєм. Якщо в хаті було молоде бездітне подружжя, горщик треба було розбити так, щоб найбільше черепків і каші полетіло саме в їх бік. За народним віруванням, це мало «забезпечити» молодим продовження роду. Звичай «бабиної каші» був широко розповсюджений в північних районах України — на Поліссі, подекуди на Волині.

Існував цей звичай у білорусів і росіян. Значення каші як символу продовження роду чітко простежується у піснях, що супроводжували обряд:

Бабушка подходит,

Кашку подносит,

На корысть, на радость,

На божью милость,

На толстые одонья,

На высокие скирды…

К вам бабка идет,

Вам кашку несет.

Шапка-малахай,

А ты, родильница,

В год еще натряхай!^[12]