Доказом мені слугували її ніжний погляд, який проникав на саме дно душі, та страшна порожнеча, в якій вона залишала мене, коли увага її очей зупинялася на одному з малих, які спали зі мною.

Доказом мені було й те, що розповів Яху й у чому зізналися Зорро та Нефертіті. Вони стикалися з нею, коли ходили до вбиральні.

— Вийшов я якось із туалету, — розповідав Яху. — Ніч була така світла, дуже холодна зимова ніч, місяць уповні. Стовпчик термометра, певно, упав до позначки нижче сорока градусів.

Вона якраз виходила із зеленої кімнати. Пригадуєш зелену кімнату? Колір обирав Чудасій — тоді ми вперше й востаннє перефарбовували будинок.

Я квапився, холод палив мені п’яти, та побачивши її, я зупинився мертво. А вона, ніби прогулюючись — голонога, але при цьому нечуттєва до холоду — нахилилася до мене (було мені тоді вісім чи дев’ять років) і прошепотіла:

— Швиденько лягай, Жульєне, бо захворієш. Підлога дуже холодна.

Вона була така прекрасна, така велична в місячному промінні! Її голос видався мені спокійним і ніжним.

Я так здивувався її появі переді мною, а ще й тому, що вона назвала моє ім’я, що прожогом кинувся до кімнати, не мовивши й слова.

А вона засміялася тихо — розумієш, вона сміялася! — і кинула вслід:

— Та ні, Жульєне, ти помилився кімнатою. Ти спиш у іншій.

Яху приголомшило, що вона знала, де він спав того разу.

— Дідько, що за радар вона використовувала?!

Бібі, якому я розповіла цю пригоду, швидко знайшовся з поясненням:

— Вона нас рахувала. Вела облік ліжок та їхніх мешканців і точно знала, де перебуває кожен із нас.

Історія Яху лише утвердила мене в баченні нашої матері — загубленої в денній праці, але всевладної уночі.

Мені подобається думати, що ми удвох оберігали будинок. Я турбувалася про зграю маленьких і великих Кардиналів, а вона не виходила з кухні та стерегла нас уночі. Будинок був у безпеці.

Хотілося б мені мати таку впевненість нині. Родина розлетілася на всі чотири сторони. Немає ні сварок, ні бійок, ні спільних мрій. Лише зафіксований біль.

Будинок — ніби віддзеркалення сім’ї. Розхитаний, потрощений, але упертий, стійкий — єдина нині вціліла споруда в усьому Норко. Час від часу я повертаюсь туди, просто щоб знову побачити наше гніздо — і щоразу боюся, що його вже немає, що воно поточилось, але ж ні, будинок стоїть, ніби задуманий над смислом своєї ваги, відкритий усім вітрам, завжди привітний, мов старий відданий друг.

Щоразу мені здається, що його біль зростає, а стогони гучнішають. Він уже не має ні галерей, ні зовнішніх сходів. Можна вільно входити з будь-якого боку. Немає жодних дверей, жодного вікна. Серед зубців, що фальшиво шкірилися згори (єдина кокетна прикраса будинку), оселилася колонія птахів; це ластівки, які зазвичай мешкають у коморах, а ще шпаки, які нестерпно вищать і розлітаються навсібіч, коли я підходжу.

Нині Норко — це лише галявина посеред лісу. Враження безмежжя, яке я пам’ятаю з дитинства, розбивається об дерева, які ростуть тут скрізь. Позаростали подвір’я Лярозів, Буассонно, Моренів, заросло місце, де висилися церква, готель «Імперіал», автомайстерня Декарюфеля. Єдиним незарослим острівцем спротиву залишається пустище, де колись стояли три школи.

Я не впізнавала нашого Норко. Зруйновані будинки, каркаси автівок — усе укрив одноманітний зелений килим. Ліс готувався до наступу, а шахта, зіщулившись у зверхніх горах, ніби шукала мого погляду. Та я жодного разу не піддалася.

Не знаю, яким дивом татова хижка з динамітом не піддалася загальній руїні. Міцною спорудою її важко назвати. Насправді все, що виходило з татових рук, не прикладалося до лінійки.

Хижка нагадувала тлустого павука. Дошки (ті, які ще мужньо стояли) відійшли від основи і служили досить сумнівним прихистком. Поїдений ржею дах зяяв численними дірками.

Павучисько з каптуром зі ржавої бляхи.

Там царював тато. Він складав у хижці не лише динаміт, а й усе шахтарське знаряддя, яке не міг перевозити у фургоні чи вмістити до льоху. Часом він дуже довго сидів у хижці — і з вікна за ним спостерігав хтось із малечі. «Тато іде до хижі», «Тато повертається з хижі», — сповіщав нас малий. Щоразу це ставало подією. Адже бачили ми його доволі рідко.

Тижнями він міг блукати лісом, та коли копальня містилася недалеко — скажімо, в кантонах[7] Баррот і Ламорандьєр, — він повертався додому щовечора. Та це ніяк не впливало на його присутність в будинку, адже виходив він іще засвітла, повертався на вечерю та, щойно вставши з-за столу, квапився до підвалу, де півночі мріяв і чаклував над своїм камінням.

Тато постійно перебував у підвалі чи хижці — хатні справи його не цікавили. Як мені відомо, він не заходив до жодної з кімнат, окрім своєї, де проти ночі зустрічався з мамою; вона вирушала на свої нічні вилазки, а він виринав зі свого підземного світу. Лише раз я бачив, як він піднімався на другий поверх — коли Джеронімо мучився від кохання до дівчини з дикими очима.

Ми із Джеронімо щойно повернулися зі школи. Директорку ми залишили в стані, близькому до удару. Джеронімо теж мав не ліпший вигляд. Та я помітила це тільки дорогою додому. Його очі аж побіліли від гніву. Я хотіла доторкнутися до його чола, та він люто відштовхнув мою руку: «Не чіпай! У мене болить голова».

Удома він кинувся зовнішніми сходами на другий поверх, а я зайшла через кухню. Стояла весна, земля поглинала рештки зими, діти, повертаючись зі школи, із захватом стрибали через брудні ручаї талого снігу в пошуках знахідок-дарунків відлиги. Удома залишалися тільки малі і мама. Тутсі, Олень і Нефертіті (Послідок тоді ще не народився) були замалі, аби тепер пам’ятати це, а мама якраз спустилася до підвалу. Тому тільки я бачила, як Татко піднявся драбиною на кухні.

Він повернувся з ділянки раніше, ніж зазвичай. Виклавши знаряддя в хижці, він зайшов і запитав, де Лоран. Ніби вже знав, що Джеронімо не грався з іншими на дворі, а лежав із лихоманкою. Ніби Татко мав видіння того, що мало статися.

— Він нагорі. Його лихоманить.

— Болить голова?

Я безсило похитала головою. Повагавшись, Татко зирнув на мене — авжеж, то був справжній Татків погляд — і подерся драбиною нагору.

Та мить належить тільки мені. Я не розповідала про неї нікому. Не розповідала і про збентежений вигляд тата, коли він піднімався драбиною, про його перелякані рухи, зворушення від неочікуваного потрапляння на територію дітей.

П’ять нескінченних хвилин залишався він там, нагорі — я їх лічила. Коли ж він спустився, то вигляд мав іще гірший.

Із підвалу з торбиною картоплі піднялася мама, малеча згрудилася біля моїх ніг — тож я так і не дізналася, що саме так схвилювало тата; не збагнути мені й дивного відчуття, яке викликає в мене цей спогад щоразу, спливаючи на поверхню.

Я не розповідала про цей випадок нікому, навіть якщо часом мені дуже кортіло зробити це. Я боялася слави, яка могла б придушити мене, якби хтось дізнався про відомий лише мені потаємний уривок татового життя. Звісно, я розумію, що ця ефемерна слава швидко випарувалася б разом із розчаруванням від необхідності ділитися з іншими єдиною миттю, коли тато поглянув на мене і я відчула, що моє існування дійсно важливе.

Найбільше я остерігаюся Послідка. Складно встояти перед спокусою розповісти йому все — його очі сяють від прагнення дізнатися все про нашу родину! Послідок запальний, він аж палає від пристрасті, обожнює життя, яке ми вели в Норко, маловідоме йому, найменшому з нас. Він ще не народився або ще був слинявим немовлям («горлатою мавпою» за висловом Джеронімо), коли наш будинок переживав свої найліпші роки. Занепад Норко тільки починався. Шахту щойно зачинили, вулиці спорожніли, і нам здавалося, що варто лиш захотіти — і ми всі станемо сильними, багатими і наймудрішими, словом, господарями світу. Тож ми тремтіли від нетерплячки в місті, яке спускало дух. Еге ж, то були наші найліпші роки. Кінець п’ятдесятих, початок шістдесятих.