— Але що саме вона весь час бурмотіла?

Тоді мені здавалося, що лише мене турбувало конвульсивне шепотіння матусі. Усі в тому будинку мріяли про інше життя, реаліями жила тільки я. Саме так я гадала, коли багато років по тому мене розпитували про ритуали приймання їжі, про нічні вилазки мами та її невпинне бурмотіння.

— Рецепти. Вона повторювала рецепти. Аби не забути.

Авжеж, я також чула уривки з рецептів, і все ж у нуртуванні її думок вчувалося більше, ніж просто відданість справам кухонним. Незліченну кількість разів я чула, як наспівувала вона якийсь рецепт, аж раптом, ніби запнувшись об натхнення, зупинялася, замовкала, її очі темніли тривогою, подих перехоплювала якась болісна думка — і зрештою, після паузи, яка мені задавалася нескінченною, виривалося довге зідхання, і я чула, як з її вуст зривалося хрипко (цей голос ніби їй не належав) імення когось із її дітей. Нібито хтось із нас прилетів пташиною і вдарив крилом у зачинену хвіртку її пам’яті.

І як це пояснити?..

Вона нас любила. Її ніжність слід було бачити — усі ці ніжні погляди, любов, якою вона огортала своїх діточок, перш ніж їх мені передати. І ці почуття не мали нічого спільного з панікою, яка повсякчас штовхала її до кухні. Вона забувала про немовля, забувала про все і про всіх, забувала по черзі про кожного з нас — своєю панічною любов’ю вона огортала всіх своїх діток, і якщо раптом хтось один зненацька спливав на поверхні пам’яті, виокремившись у веремії дитячих голівок, що перемішувались у її думках, то вона із жахом усвідомлювала, що забула про конкретну дитину.

І все ж вона придумала спосіб гнати туман із голови. Коли ми вмощувалися до столу, вона нас перелічувала. Кожен мав точно визначене місце — і мови бути не могло про його зміну, Нндумзмісц тут не спрацьовував — і поки ми наповнювали свої тарілки, вона встигала зирнути на кожного, аби переконатися, що на місці всі. Незабутні миті!

— Я ні за що не пропустила б цю мить. Я схилялась над їжею, яку вона приготувала для нас, і чекала, поки її погляд зупиниться на мені. Цей звичай дуже скидався на молитву.

Тутсі була передостанньою, наймолодшою з дівчат, вона народилася незадовго до появи Послідка і висловлювалась у досить своєрідний спосіб.

Мама рахувала нас по черзі, і коли її погляд збирав нас усіх до купи, вона поверталася до кухонного столу, де на неї чекали нагальні справи. Вона ніколи не сідала з нами. Часу не було, голоду не відчувала, іноді під’їдала, живилася з ложок і половників, і лише після вечері, переконавшись, що для завтрашнього ранку все готове, мама погоджувалась відпочити й усамітнювалась у спальні.

Якби Послідок порахував усіх нас, хто півколом обступили комп’ютер, якби він уважно полічив нас усіх по черзі, як це робила мама, він здогадався б.

Після зникнення Анжели ми робили все, щоби ніколи більше не збиратися разом. Сімейні збори вже не відбувались. Ніби з’явилося нове неписане правило. Мама не мала знати, що когось бракувало. З татом було легше. Він знав. Коли заходила мова про Анжелу, він замовкав — і ми розуміли, що він здогадувався.

У Матусі є щось, що слід захищати постійно. Розрив, глибока розколина, де губиться її розум. Часто я спостерігаю за тим, як вона вовтузиться на кухні в бунгало, ніби досі має годувати дитяче тирло, і запитую себе, звідки в неї таке стійке прагнення загубитись. Їй 78 років, їй важко рухатися через артроз, її серцю загрожують усі можливі артерії — а вона гарує, мов каторжна! Благодійні організації не встигають забирати ще гарячі страви.

Коли ми зустрічаємось — удвох, утрьох, учотирьох, значно рідше у численнішій компанії, — то перше запитання до неї завжди стандартне: «Як ти, матусю?».

Нам кортить захистити її, взяти на руки — та вона завжди тікає від нас. Тікає від себе самої, залишаючи нам розпливчастий образ, що викликає тільки ще більше запитань. Ця невловима істота в нашій уяві завжди набувала рис справжнього життя лише вночі, коли з’являлася біля наших ліжок — із довгими розпущеними косами, кістлявою поставою, яку пом’якшували обриси льолі та жарке світло мініатюрної кишенькової лампи, що супроводжувала її в нічних вилазках і яку вона затуляла долонею, аби не потривожити нас.

Примарна постать матері блукала нашими ночами і супроводжувала нас упродовж наших життів. Часом я й досі чекаю на неї на самоті в ліжку у тісному готельному номері, де шість днів на тиждень відпочиваю після виснажливої праці на кухні. Ця кімната повниться безладом, до якого я звикла в Норко. Я уявляю, як підлога легко постогнує під її кроками — і цієї миті я зіщулююся під ковдрою, — ось вона наближається до дверей, їх відчиняє безшумно — і я затримую подих, — ось вона підходить до стільця, що його я спеціально ставлю побіля ліжка, сідає на накиданий зверху одяг, і нарешті надходить моя улюблена мить, коли мама дивиться на мене, на свою Емільєну, старшу доньку, і мені 8 років, 15 років, 21 рік — еге ж, звісно, зараз мені 53 роки, — дивиться на мене, на своє любе дитя.

Вона, бува, засинала на тому стільці — і посапувала у сні досить довго. Мені доводилося весь той час лежати в одній позі — і я відлежувала собі боки. Найвигіднішою (але й найменш зручною) була поза на спині. Так я могла крадькома спостерігати за мамою і часом навіть так засинати.

Вона була такою тихою, ніжною, такою граційною — неначе мене відвідував янгол. Де й дівалися суворі риси обличчя, гризоти й гіркоти, що спотворювали її обличчя протягом дня, і вона спокійно відпочивала з доброю усмішкою, легко похиленою вперед головою і місячним ореолом довкруж довгих розпущених кіс («достоту мадонна»), і всю її постать — довгу урочисту льолю — оповивало приглушене світло від лампи, яку вона тримала в руці.

Достоту мадонна. Я не могла заснути, поки вона не являлась мені.

Усі ми все життя з трепетом зберігали в своїх серцях образ маминої нічної з’яви.

Вона ходила з кімнати до кімнати, її вів ліхтарик. Коли мама починала обхід, було вже за північ. Усі вже були в ліжках, перед телевізором не лишалося нікого, вечірній відчай огортав будинок. Я чула, як вона зачиняла за собою двері. Обережно, аби не шуміти. Однак наш будинок надто сильно страждав, і хоч як мама старалася, одначе не могла завадити скрипам, стогонам і плачам, що супроводжували її упродовж обходу і вказували мені її шлях.

Через немовлят, які спали зі мною, я єдина мала власну кімнату — нагорі, просто над маминою кімнатою, — і, гадаю, через немовлят вона починала обхід із мене. Решта спали там, де знаходили вільне місце, єдиним правилом було, щоби дівчата і хлопці спали окремо, через що нерідко хтось із них проводив ніч під канапою у вітальні або під купою одягу в пральні.

Я чула, як під мамою скрипіла драбина, що вела нагору через діру в стелі кухні. Драбина була надто крутою і небезпечною, адже змайстрував її дуже давно своїми незграбними руками тато, і майже кожен із нас свого часу ладнав її, коли бракувало сходинки чи ламалась одна з бічних стійок. Справжні сходи були значно надійнішими, та коли тато селив нашу родину до цього будинку, то дізнався, що не мав права зводити додаткові сходи, хоч і треба було пов’язати два поверхи усередині будівлі. І тоді він, напевно, подумав, як мама в льолі під снігом і вітром дереться сходами зовні. Та все ж, дослухаючись до жалісного скрипіння драбини, я не могла не думати про те, що, заплутавшись у довгій льолі, мама може поставити ногу не туди.

Ночі вповні були мов манна небесна. Я могла досхочу роздивлятись Мамусю, поки вона сиділа біля мого ліжка.

Азієць припускає, що мама страждала від нічниць: «Лише дивлячись на поснулих нас, вона впускала у себе сон і рятувалася від безсоння».

Я ж, навпаки, переконана, що її ночі були наповнені напруженим пильнуванням. Вона виринала з виру днів, заспокоюючи себе вечірнім відпочинком, і обходила спальні, не пропускаючи жодне з ліжок зі своїми дітьми — вві сні вони були такими само, як і тоді, коли вона дала їм життя: розслабленими, невинними, тихими, — і саме такими вона хотіла зберегти їх у пам’яті.