АННЕТ: Це завжди дуже важливо. Те, що відбувається десь далеко, завжди подають як щось вельми цінне.
АЛЕН (повертається до мобільного): Ну, слухаю… Так… Ні, не «процес». Хай буде «маневр». Маневр, який відбувається по двох тижнях після річного звіту. І так далі.
АННЕТ: На вулиці, за столом, будь-де…
АЛЕН: …Дослідження — у лапках! Чуєш? Дослідження треба поставити у лапки…
АННЕТ: Все, мовчу. Капітулюю. А ще мене знову нудить.
МІШЕЛЬ: Господи, де наш тазик?!
ВЕРОНІК: Не знаю.
АЛЕН: …Просто процитуй мене: «Йдеться про жалюгідну спробу маніпуляції становищем…».
ВЕРОНІК: Ось тазик. Прошу, можете починати.
МІШЕЛЬ: Веро, що ти кажеш!
ВЕРОНІК: Усе гаразд. Тепер у нас є все необхідне.
АЛЕН: «…становищем та дестабілізацією мого клієнта», як заявив метр Рей, адвокат товариства «Ференц-Фарма»… Агенція «Франс-Прес», «Рейтерс», загальна преса, спеціалізована преса, словом, усюди… (Кладе слухавку.)
МІШЕЛЬ: Її знову нудить.
АЛЕН: Та що ж це таке!
АННЕТ: Дякую за турботу, любий.
АЛЕН: Але я справді стурбований!
АННЕТ: Що ж, даруй. Я не зрозуміла.
АЛЕН: Аннет, благаю! Ми ж не такі, як вони! Вони весь час лаються, шлюб їхній занепадає — не вступати ж нам із ними у перегони!
ВЕРОНІК: Гей! Чого це ви вирішили, що наш шлюб занепадає?! Хто вам дав право?..
АЛЕН (його мобільний вібрує): …Мені щойно його прочитали. Морісе, вам його зараз же надішлють… Авжеж, маніпуляція, маніпуляція зі становищем. До скорого. (Кладе слухавку.) Це не я сказав, а Франсуа.
ВЕРОНІК: Тобто Мішель.
АЛЕН: Справді, вибачте — Мішель.
ВЕРОНІК: Забороняю вам висловлюватися щодо нашого шлюбу!
АЛЕН: Тож і ви не висловлюйтесь щодо мого сина.
ВЕРОНІК: Але ж це різні речі! Ваш син напав на нашого!
АЛЕН: Вони ще діти, хлопчиська, а хлопчиська в усі часи дубасили одне одного під час перерв. Таке життя.
ВЕРОНІК: Ні!
АЛЕН: На жаль, так. Щоб замінити право сильного чимось іншим, потрібний досвід. Попервах право взагалі було рівнозначне силі.
ВЕРОНІК: Авжеж, у первісних людей. Але не в нашому світі.
АЛЕН: У нашому світі! Ану ж поясніть мені оце «в нашому».
ВЕРОНІК: Ви мене втомлюєте, мені зле від цих розмов…
АЛЕН: Знаєте, Веронік, я вірю у божество різанини. Це єдине божество, яке керує світом від його зародження. Ви ж цікавитесь Африкою… (до Аннет, яку нудить) Зле тобі?..
АННЕТ: Не звертай на мене уваги.
АЛЕН: Але ж я хвилююсь!
АННЕТ: Усе гаразд.
АЛЕН: Бачте, я щойно повернувся з Конго. Там восьмирічних хлопчаків навчають убивати. Ці діти можуть убити сотні людей — за допомоги мачете, «калашникових», метальників гранат — себто гранатометів. Тож, зрозумійте: коли мій син вибиває бамбуковим кийком зуб — хай навіть два зуби — своєму приятелеві у сквері Прапорщика Дюнана, я менше, ніж ви, схильний до розпачу та образи.
ВЕРОНІК: І помиляєтесь.
АННЕТ: Метальники гранат?!
АЛЕН: Авжеж, саме так кажуть там.
Аннет блює до тазику.
МІШЕЛЬ: Як ви?
АННЕТ: О, чудово…
АЛЕН: Та що з тобою таке?! Що з нею, га?
АННЕТ: Це просто жовч, ось і все!
ВЕРОНІК: Не кажіть мені про Африку. Я в курсі всіх жахіть, які там відбуваються, я занурена в це вже кілька місяців…
АЛЕН: Навіть і не сумніваюся. До речі, прокурор Міжнародного кримінального суду відкрив розслідування злочинів у Дарфурів…
ВЕРОНІК: Гадаєте, мені про це невідомо?
МІШЕЛЬ: Та не заводьтеся ви! Заради всього святого!
Веронік кидається на чоловіка, гамселить його п’ястуками з ірраціональним відчаєм. Ален відтягує її.
АЛЕН: А знаєте, ви мені вже симпатична! ВЕРОНІК: Тільки не це!
МІШЕЛЬ: Вона всім каже, буцімто вона за мир і стабільність у всьому світі.
ВЕРОНІК: Замовкни!
Аннет знову нудить. Вона бере склянку з ромом і підносить до вуст.
МІШЕЛЬ: Ви впевнені?
АННЕТ: Авжеж, мені стане краще.
Веронік також бере склянку.
ВЕРОНІК: Ми живемо у Франції, а не в Кіншасі! Тут працюють моральні засади західного суспільства. І те, що відбулось у сквері Прапорщика Дюнана, сталось у рамках цінностей західного суспільства! До якого, хоч би що ви там собі думали, належу і я!
МІШЕЛЬ: А бити свого чоловіка…
ВЕРОНІК: Мішелю, годі, це кепсько скінчиться!
АЛЕН: Вона кинулася на вас, мов дикий звір. На вашому місці я був би люб’язнішим.
ВЕРОНІК: Я можу повторити, якщо хочете.
АННЕТ: Він із вас глузує, ви що, не розумієте?
ВЕРОНІК: А мені байдуже!
АЛЕН: Навпаки! Мораль вимагає від нас стримувати свої пориви, проте часом корисно їх не стримувати. Нікому не спаде на думку, кохаючись, співати «Змилуйся, Боже…». Цей ром продається десь тут?
МІШЕЛЬ: Оцей ветеран алкоголю? Сумніваюся.
АННЕТ: Метальники гранат, ха-ха-ха!
ВЕРОНІК (підсміюється): А й справді, метальники!
АЛЕН: Саме так — метальники гранат.
АННЕТ: Чому ти відразу не сказав «гранатомети»?
АЛЕН: Бо там так не кажуть. Усі вживають вислів «метальники гранат».
АННЕТ: Хто вживає?
АЛЕН: Годі, Аннет, чуєш? Годі!
АННЕТ: Таким великим воякам, як мій чоловік, складно цікавитися тим, що відбувається поруч, у їхньому кварталі.
АЛЕН: Саме так.
ВЕРОНІК: Не бачу логіки. Чому — складно? Ми всі — громадяни світу. Я не розумію, чому треба зневажати те, що відбувається під нашим носом.
