ВЕРОНІК: Добрий ром! Та де там, яка там шкода!.. (У неї підкошуються ноги.)
АЛЕН: Ну… тепер я взагалі нічого не розумію…
ВЕРОНІК (до Алена): Месьє як вас там…
АННЕТ: Його звати Аленом.
ВЕРОНІК: Алене, у нас немає нічого спільного, але подивіться — я живу з чоловіком, який раз і назавжди вирішив, що життя — досить похмура річ, і жити з чоловіком, який учепився за цю позицію, який опирається змінам, який розпалюється через дрібницю…
МІШЕЛЬ: Та йому байдуже. Байдуже абсолютно!
ВЕРОНІК: Хіба не можна вірити… у можливість його виправлення?
МІШЕЛЬ: Слухай, це остання людина, якій варто це розповідати.
ВЕРОНІК: Іди до біса! Говоритиму з ким захочу!
МІШЕЛЬ (дзвонить телефон): Кого там нечиста принесла?.. Так, мамо… Він почувається добре. Так, добре, хоч і не має зубів… Звісно ж, йому болить. Але це минеться. Мамо, я зараз зайнятий, я тобі передзвоню.
АННЕТ: Брюно досі боляче?
ВЕРОНІК: Ні.
АННЕТ: То нащо тривожити вашу матір?
ВЕРОНІК: Інакше він не може. Треба, щоб вона непокоїлась.
МІШЕЛЬ: Ну все, Веронік, досить! Що це за сеанс психотерапії?
АЛЕН: Веронік, подумайте: хіба насправді нас цікавить щось, окрім нас самих? Звісно, хотілось би вірити у можливість виправлення. Виправлення, яке спонукали би ми і яке було би позбавлене нашої власної вигоди. Проте чи це можливо? Хтось тихо згасає — такий у нього спосіб життя, хтось відмовляється помічати, що час минає, і кує, коли гаряче. Але чи є різниця? Люди метушаться, поки живі. Освіта, стихійні лиха… Ось ви, скажімо, пишете книжку про Дарфур — гаразд, я розумію, можна сказати собі: «А чи не взяти мені за тему масове вбивство? В історії повно таких моментів. І я про це напишу!» Кожен рятує себе, як може…
ВЕРОНІК: Я пишу книжку не для того, щоб урятувати себе. Ви її не читали і не можете знати, про що вона.
АЛЕН: Не має значення.
Пауза.
ВЕРОНІК: Але ж і гидкий аромат у цього «Куроса»!..
МІШЕЛЬ: Просто огидний.
AЛEH: Ви не пошкодували парфумів.
АННЕТ: Даруйте…
ВЕРОНІК: Ви тут ні до чого. Це я бризкала неуважно… Невже не можна поводитися простіше, чому все це повинне бути таким знесилювальним?
АЛЕН: Ви забагато міркуєте. Жінки взагалі забагато міркують.
АННЕТ: Оригінальна відповідь! Зіб’є з пантелику, еге ж?
ВЕРОНІК: Я не розумію, що означає «забагато міркувати». І не бачу сенсу в існуванні без чітких моральних принципів.
МІШЕЛЬ: То подивися на моє життя!
ВЕРОНІК: О, замовкни! Замовкни! Мені гидко від твоєї улесливості! Ти просто бридкий!
МІШЕЛЬ: Де твоє почуття гумору?
ВЕРОНІК: У мене його немає. І немає жодного бажання його набувати.
МІШЕЛЬ: А я вважаю, що стосунки — це найжахливіше випробування, надіслане нам Господом.
АННЕТ: Чудово!
МІШЕЛЬ: Стосунки і подружнє життя.
АННЕТ: Мішелю, вас ніхто тут не зобов’язує розкривати всі карти. Я вважаю це навіть певною мірою непристойним.
ВЕРОНІК: Йому байдуже.
МІШЕЛЬ: Хіба ви не згодні зі мною?
АННЕТ: Ваші зауваження виходять за рамки… Алене, скажи щось!
АЛЕН: Він має право думати все, що хоче.
АННЕТ: Проте всім оголошувати про це необов’язково.
АЛЕН: Що ж, може, й так…
АННЕТ: Хіба нас обходить їхнє подружнє життя? Ми прийшли, щоби вирішити проблему з дітьми, а не слухати скарги на їхнє життя!
АЛЕН: Так, але…
АННЕТ: Що «але»? Що ти цим хочеш сказати?
АЛЕН: Є зв’язок.
МІШЕЛЬ: Атож, є зв’язок! Звісно що є!
ВЕРОНІК: Вибиті зуби Брюно пов’язані з нашим подружнім життям?
МІШЕЛЬ: Еге ж, пов’язані.
АННЕТ: Ми вас не розуміємо.
МІШЕЛЬ: Переставте слова в реченні — і ви побачите ситуацію, в якій ми опинились. Діти поглинають наше життя, подрібнюють його. Діти підштовхують нас до нещастя — так влаштоване життя. Коли бачиш, як інші, весело сміючись, стрімголов кидаються у шлюб, то кажеш собі: бідолашні, вони ще не знають, їм поки що добре. Адже спершу вас ніхто ні про що не попереджає. Є в мене приятель з армії, у нього щойно народилася дитина від нової подружки. Я йому кажу: діти в нашому віці — це просто шаленство! До раку або інсульту залишається якихось десять-п’ятнадцять років — і ти хочеш спаплюжити їх пелюшками?!
АННЕТ: Я не вірю, що ви справді так думаєте.
ВЕРОНІК: Думає.
МІШЕЛЬ: Звісна річ, я так думаю. І ще й не таке думаю.
ВЕРОНІК: Еге ж…
АННЕТ: Ви принижуєтеся, Мішелю.
МІШЕЛЬ: Та ви що? Невже? Ха-ха-ха!
АННЕТ: Веронік, годі плакати, ви ж бачите — від цього ще гірше.
МІШЕЛЬ (до Алена, який наповнює спорожнілу склянку): Прошу, прошу, правда ж, чудовий напій?
АЛЕН: Надзвичайний!
МІШЕЛЬ: Сигару хочете?
ВЕРОНІК: Тут не можна палити сигари!
АЛЕН: Чом би й ні?
АННЕТ: Алене, ти не будеш палити сигару!
АЛЕН: Аннет, я роблю те, що мені хочеться: захочу взяти сигару — візьму. І палити не буду тільки щоби не дратувати Веронік, яка вже не тямить себе. Слухайте, Аннет має рацію: годі рюмсати — коли жінка плаче, чоловік пускається крайнощів. До того ж — і мені шкода це казати, — позиція Мішеля цілком обґрунтована. (Вібрує його мобільний.) Так, Серже… Давай… Внизу постав місце — Париж, дату і точний час…
АННЕТ: Це бозна-що!
АЛЕН (відходить і продовжує майже лагідним тоном, ледве стримуючи лють): …Точний час, коли ти його відсилаєш… Пиріжечок має бути гарячим… Ні, не «навряд чи означає». Краще «свідчить про те». Навряд чи означає — це надто мляво…
АННЕТ: Я слухаю це цілодобово — з ранку до ночі він висить на телефоні! Наше життя залежить від його мобільного!
АЛЕН: Хвилиночку… (Прикриває слухавку рукою.) Аннет, будь ласка, це дуже важливо!
