Зайнаб не був жадним, радо поділився із українцем своїм секретом, висловив сподівання, що це колись стане у пригоді. Як виявилося, стало і навіть врятувало йому життя.
От тільки чи надовго! Там, куди їх везуть, навряд чи зустрінуть квітами.
Їхня трійка зійшла на палубу пароплава чи не останньою. Їх не «маринували» у холодному трюмі, як тих, хто спустився туди першим. Щоправда, вільного місця там не залишилося зовсім, тому двері зачинилися якраз за спиною Михайла Полоза – йому «пощастило» бути останнім.
У трюмі було тісно, повітря затхле, просякле людським потом, виділеннями і чомусь запахом риби, та таким гострим, неначе спресовані в’язні справді перетворилися на тюльку в бочці. Тут усі стали рівними: і «політичні», і кримінальники, і селяни-повстанці із Середньої Азії, і туркменські басмачі. Були й ті, хто не зміг себе віднести до жодної з цих груп. Зараз всі вони стояли впритул один до одного, у темряві і смороді, зрівняні й однаково безпорадні. Їм залишалося лише сподіватися, що їхня подорож не затягнеться.
На біду, у конвоїрів були інші плани. Невідь-чому пароплав «Гліб Бокій» простояв біля причалу ще добрих п’ять годин, аж поки нещасні в’язні почули якесь вовтуження за стійкою трюму, потім запрацювали двигуни, і нарешті судно підійшло від причалу. У трюмі почулося полегшене зітхання – що б там не чекало їх на таємничих островах, все ж осоружне чекання закінчилося.
Невідомо яким був «Святий Савватій», але «Гліб Бокій» аж ніяк не належав до швидкохідних суден. Нещасних шістдесят кілометрів, що відділяли Соловецькі острови від Кема (або тридцять п’ять миль, як повідомив колишній матрос із Кронштадту, який стояв поруч, затиснений між якимось мусульманином з Бухари, що не знав жодного слова по-російськи, і православним монахом Афанасієм), «тихохід» подолав за добу. Їх ніхто не збирався не те що годувати чи давати води, але навіть виводити на палубу, тому всі потреби в’язні справляли під себе, а вірніше просто в штани, бо навіть зняти їх не було можливості. Від цього рибний сморід навіть кудись зник, поступившись іншому, як з’ясувалося, навіть більш неприємному.
Але будь-яка подорож, навіть така жахлива, колись підходить до кінця. Прибув до місця призначення і «Гліб Бокій». Коли метушня за бортом стишилась, двері трюму відчинилися, і Михайло Полоз знесилений вивалився на палубу. Конвоїри одразу відійшли вбік, затуливши носи рукавами: з трюму несло запертим повітрям.
Команди покидати трюм не було, але цього і не знадобилося. Почувши п’янке вологе морське свіже повітря, в’язні самі потягнулися до виходу. Нашій трійці пощастило, що вони стояли біля виходу. Не чекаючи, коли вся маса таких же, як вони самі, нещасних ринеться на палубу, вони швидко вибралися нагору і побігли до трапу, щоб зійти на благословенний берег. Осип Букшований разом з іншими вийшов на великий плац, зусібіч оточений озброєними вартовими. Їм наказали сісти на глевку землю. Довелося чекати на інших, котрих запхали у трюм у числі перших. Як виявилося, не всім пощастило пережити цю подорож. Коли трюм покинув останній в’язень, конвоїри завернули тих, хто вибрався наверх, але ще не зійшов на тверду землю. Їм належало звільнити судно від тих, хто не пережив тісняву.
Як з’ясувалося скоро, таких виявилося багато. Ті, котрим пощастило зійти на берег, спостерігали, як з трюму час від часу виносили бездиханні тіла нещасних і складали на палубі. Процедура зайняла добру годину, аж нарешті прозвучала команда підвестися. Прибулих вишикували у довгу колону по чотири у ряду і повели дорогою вглиб острова.
Найбільш поінформований серед в’язнів монах Афанасій одразу визначив, куди вони прямують.
– До монастиря! – сказав він.
– Та ні, святий отче! – почув він збоку. – Не до монастиря, а до тюрми. Нема тут монастиря!
Як з’ясувалося вже невдовзі, то таки була тюрма. Дорога зайняла не більше півгодини, і вже невдовзі прибулі увійшли за браму, напис над якою повідомляв, що вони потрапили до управління Солтаборами. Це дійсно був монастир, вірніше, від нього залишилися одні лише споруди. Всюди панував безлад, котрого певно не було у ті часи, коли тут господарювали монахи. Зараз же про якийсь порядок ніхто не думав: ні конвоїри, ні тим більше ув’язнені, адже у кожного були свої плани: у перших – зробити життя других нестерпним, а то й просто неможливим, а другі намагалися цьому опиратися. Де вже тут було до порядку на території табору!
Так само четвірками їх розштовхали у різні будинки. Десь помістився один ряд, а кудись зайшло і декілька. Осип Букшований зі своїми товаришами по нещастю опинилися у просторій кімнаті, заставленій нарами обабіч довгого проходу, в кінці котрого стояла закіптявлена бочка. Видно, в холодні дні там горів вогонь. Стіни кімнати були полуплені, подекуди побілені вапном, що вже встигло облізти, і де-не-де можна побачити бліді зображення святих.
Побачивши це, Афанасій перехрестився.
– Тут, видно, була трапезна, – повідомив він.
– А тепер тут живемо ми!
З ближчих нар назустріч піднявся зарослий чолов’яга. Колись, ще за нормального життя, він, безперечно, мав не такий страхітливий вигляд, але зараз перед прибулими стояв худий немічний чоловік.
– Навіть не буду питати, звідки ви. Такий запах завжди мають ті, хто тільки прибув кораблем смертників. Ви з нинішнього транспорту? Хто ви? – запитав він.
– А що вам сказати? Імена? То ми можемо як на сповіді всього наговорити!
– Тоді яка стаття?
– Ото вже ліпше! П’ятдесят четверта! А у них п’ятдесят восьма[7]!
– Ви з України?
У відповідь Букшований лише кивнув головою.
– Де наші місця? – поцікавився.
– Отам! – Незнайомець показав ближче до закопченої бочки. – Вам вистачить. Вчора п’ятеро не вернуло з лісоповалу. Нині, певно, також не дорахуємось.
Осип хотів було запитати, де решта, але потреба у цьому одразу зникла. Натомість він поставив інше запитання:
– А ви?
– Я черговий, – відповів той і додав: – І хворий.
Після цих слів зникло бажання щось запитувати далі. Четверо новоприбулих, включаючи крондштадця, рушили до вказаних місць. Найпершим і найбільшим бажанням було просто лягти і витягнути стомлені добовим стоянням ноги, що вони не забарилися зробити.
Вже коли за вузькими заґратованими вікнами почорніло, до трапезної повернулися її жителі. Лише кинувши побіжний погляд на прибулих, вони розійшлися по своїх місцях. Видно, змучені, вони не мали ні сил, ні бажання з’ясовувати, хто ці новачки, звідки прибули і за що потрапили сюди. Завтра стануть такими ж, як всі, і не факт, що повернуться сюди після роботи.
Тим не менше до Осипа Букшованого підсів невисокого зросту зарослий чоловік і якийсь час довго розглядав його.
– Мені ваше обличчя видається знайомим, – українською мовою сказав він і представився: – Я Михайло Лозинський.
Осип недовірливо подивився на співрозмовника, силкуючись розгледіти у ньому щось таке, що нагадало б йому, як виглядав цей чоловік до того, як потрапив сюди.
– Ми з вами зустрічалися у листопаді вісімнадцятого року у Львові, – сказав Букшований. – Ви тоді були разом з полковником Вітовським. Я Осип Букшований.
Лозинський закивав головою.
– Так, я упізнав вас!
І усміхнувся.
– Що вас так розсмішило? – запитав Осип.
– Мені пригадалася наша розмова з тодішнім комендантом Львова полковником Стефанівим. Коли ви відмовилися виконувати його наказ залишити Львів, а заледве заново не відвоювали його у поляків, полковник зажадав вас заарештувати і публічно судити, – повідомив Лозинський.
Цього разу усміхнувся Букшований.
– Не він один! Чому ви тут?
– А чому ми всі тут? – перепитав Лозинський. – У двадцять сьомому році з дозволу радянського уряду переїхав до радянської України, навіть дали кафедру права в Інституті народного господарства у Харкові, займав посаду у Харківському інституті марксизму. Друкувався у радянській періодиці про події міжнародного життя. Через три роки разом з усіма арешт, звинувачення в причетності до УВО, до того ж мені пригадали мою участь у Паризькій конференції, де я разом з Дмитром Вітовським відстоював інтереси нашої Галичини, і ось уже рік, як валю ліс тут. Та тут багато наших. Ось там, – Лозинський показав на бородатого чоловіка, який повільно пережовував зароблений за сьогоднішній день кусень хліба, – літератор Антін Крушельницький. Так він лише півроку встиг порадіти життю тут, у Союзі. Арештували і його, і його дітей. Остап та Богдан тут же, на острові, але в іншому будинку. Дочка Володимира також тут.
