Пшібула стомлено підвівся:

—  Добже...

—  Послухай, що я тобі скажу, — звернувся Богорський до поляка. — Ми безсилі, бо не можемо перешкодити евакуації. Хай і так. Але й фашисти теж безсилі. — І Богорський заговорив, звертаючись уже до всіх товаришів: — Та ми ставатимемо все сильніші, чим ближче підходитиме фронт, а фашисти стануть ще слабкіші.

Богорський взяв Кремера за плече:

—  Якщо Клюттіг скаже тобі: «Підготуй транспорт», — ти відповіси йому: «Так точно, я підготую транспорт».

І Богорський продовжував жваво говорити з Кремером, звертаючись водночас і до всіх членів комітету. Він говорив про те, що транспорти повинні комплектуватися так, щоб туди потрапили в першу чергу політично й морально ненадійні елементи табору. Треба очистити атмосферу табору.

—  Ти повинен діяти, як генерал на війні, — сказав він Кремеру. — Твої розпорядження дорівнюються наказам і мусять виконуватися беззаперечно. Ти зрозумів?

Кремер мовчки кивнув головою.

Зненацька завила сирена. Її виття ставало дедалі пронизливішим і заповнювало весь табір.

—  Хорошо!—тріумфував Богорський. —Тривога! Нехай щодня буде тривога. Один раз, двічі на день, тоді вони не зможуть евакуювати!

—  Треба розходитись! — наказав Бохов.

Коли Кремер хотів разом з іншими вибігти з барака, Богорський затримав його.

—  Товариш, — тепло сказав йому Богорський.

Кремер простяг росіянинові руку, але той пригорнув його до себе і міцно поцілував.

***

А в камері № 5 розігрувалася та ж сама мовчазна трагедія. Обидва арештанти знову простояли цілісінький день. Але — дивна річ! — відтоді як Мандрил накинув їм зашморги на шию, він більше не приходив до них. За ці дні вони страшенно схудли і скидалися на мерців, самі лише очі палали гарячковим блиском. Густі бороди надавали їхнім обличчям жахливого вигляду.

Вже чимало днів Мандрил не давав їм ні їсти, ні пити, і не часто вдавалося Форсте передати їм крадькома шматок хліба, коли він приходив увечері опустити койки.

Куток, де стояла бляшанка з-під повидла, був геть заповнений нечистотами, які так отруювали повітря, що вони м'ало не задихалися в цьому смороді.

Коли минулого дня Рейнебот наказував вишикувати євреїв, Гефель, витягнувши вперед шию, уважно прислухався до того, що діялося надворі, і раптом зашепотів:

—  Маріане...

—  Так?

—  Ти чуєш?.. Євреї... Їх відпускають... Вони підуть додому... Всі підуть додому...

Сьогодні, з самого ранку, Гефель був охоплений якимсь дивним неспокоєм.

В коридорі бункера панувала мертва тиша. Жодна камера не відчинялася, не чути було ніякого шуму й галасу, які звичайно зчиняв у бункері Мандрил. Так минули перші ранкові години. Вже давно обидва нещасних стояли на ногах, обличчям до дверей. Настав час табірної перевірки. Але за стінами бункера все було тихо.

Все тривожніше ставало на душі у Гефеля.

—  Тут щось не так, — схвильовано прошепотів він.

Раптом, забувши про те, що йому наказано стояти на місці, він, хитаючись, підійшов до віконця, уважно визирнув крізь маленький загратований чотирикутник.

Кропінський, перелякавшись, почав пошепки просити його:

—  Стань на місце, Андре. Якщо Мандрил побачить тебе коло вікна, — він уб’є нас.

Гефель швидко захитав головою:

—  Він не зможе цього зробити! У нас же є зашморг на шиї.

Проте він відійшов од вікна і машинально став на своє звичайне місце. Довгенько стояв він так, пильно прислухаючись; ковтнув кілька разів слину; гострий кадик його поліз угору і жилки на худій шиї запульсували. Потім знову похнюпив голову. Здавалося, він напружено думає про щось.

Нараз він навшпиньках підійшов до дверей камери, притулив вухо до замкової щілини і прислухався.

—  Брате, — благав Кропінський, — іди сюди...

Пойнятий раптовим страхом, Гефель глянув на

Кропінського.

—  Усі тікають! — вирвалося у нього. — Всі тікають геть!

Він враз випростався біля дверей на весь зріст і тільки підняв руки, щоб несамовито забарабанити кулаками у двері, як Кропінський підбіг до нього і потягнув його назад, у глибину камери.

Гефель виривався з рук Кропінського і збуджено шепотів:

—  Вони забули про нас!.. Ми лишилися самі в усьому світі!.. Тепер нам треба задушитись!

Кропінський ніжно пригорнув до себе Гефеля, намагаючись заспокоїти його, але в голові Гефеля все потьмарилось, він випручався з рук товариша, смикнув за вірьовку, так що зашморг на шиї затягнувся, і закричав:

—  Задушитись... задушитись!..

Жахнувшись, Кропінський швидко затулив йому рота долонею, заглушивши безумний крик. З несподіваною для нього силою Гефель почав пручатися, зав’язалася відчайдушна боротьба.

Гефелю вдалося відірвати руку Кропінського від свого рота, і в ту ж мить пронизливий крик вирвався з його грудей. Не тямлячи себе від страху, Кропінський намагався утихомирити товариша, затулити йому рота. Задихаючись, Гефель бився в руках Кропінського, і коли йому вдавалося на мить звільнитися від його чіпких рук, різкий крик знову сповнював камеру. Всі намагання Кропінського були марні: крики почули. Двері камери розчинилися, увійшов Мандрил, а за ним — блідий, мов привид, Форсте.

Остовпівши від жаху, Кропінський випустив з рук знавіснілого товариша і нерухомим поглядом втупився у Мандрила. А той не промовив ні слова. Він примружив очі і оцінюючим поглядом, ніби приміряючись, дивився якусь мить на Гефеля, що не переставав несамовито кричати. І враз він змахнув рукою. То був страшний удар. Судорожно шукаючи руками опори, Гефель поточився і відлетів аж у куток, ударився об стінку і впав на підлогу; падаючи, він перекинув бляшанку з-під повидла, і весь огидний смердючий вміст її вилився на нерухомо застигле тіло.

Мандрил спокійно-байдужим поглядом глянув на розпростертого перед ним Гефеля і вийшов з камери. На якусь мить він затримався за дверима. Погрозливо промовив:

—  Нехай тільки він мені здохне передчасно...

—  Треба було б помити його, — наважився промовити Форсте.

Мандрил холодно зиркнув на нього.

—  Хочеш погратися в милосердного самаритянина, га?

Він попрямував до своєї кімнати, не звертаючи більше уваги на прибиральника.

***

Тривога перешкодила відправці транспорту в’язнів-євреїв. Коли завила сирена, Клюттіг наказав з допомогою собак позаганяти збитих докупи людей у напівзруйновану майстерню за межами табору, яка стояла пусткою з часу повітряного нальоту в серпні 1944 року.

Високо в небі пролітали над табором могутні ескадрильї літаків.

На дорозі з Веймара до Бухенвальду повітряна тривога захопила зненацька кількатисячну колону в’язнів, які, тікаючи від американців, прямували до Бухенвальду з його філіалів, розташованих на Гарці і в Тюрінгії. Під моторошне завивання сирен, що долинало із Веймара і навколишніх сіл, сіра сумна процесія поволі пленталася по дорозі. На відкритій рівнині не було жодного укриття. І хоч ескадрильї летіли на такій висоті, що не могли становити прямої небезпеки, есесівці-конвоїри ніби знавісніли, почувши сигнал повітряної тривоги.

Немов розлючені погоничі худоби, вкриті порохом шарфюрери з криками гасали вздовж колон, оточених вартовими конвоїрами, що тримали напоготові карабіни. і зірваними з дерев гілками били вкрай виснажених, брудних і обшарпаних людей, примушуючи їх бігти. Змучені, знесилені люди тісно збились докупи, ніби отара наполоханих овець, і есесівці немилосердно били їх, женучи вперед. Та процесія не мала сил іти швидше.

—  Бігом! Бігом! Будете ви бігти чи ні?!

Але зранені ноги відмовлялися служити знесиленим людям, лише судорожно підведені голови свідчили, що люди з останніх сил стараються бігти. А над їх головами загрозливо гули літаки і зі свистом розтинали повітря палиці.

Зранені, закривавлені ноги були обмотані подертим на ганчірки одягом. Важкі дерев’яні черевики за довгу дорогу або десь загубилися, або ж були викинуті геть. Гудіння бомбардувальників і несамовиті крики шарфюрерів зливалися в один страхітливий дует.