Те, що сьогодні в’язнів не скликали на загальну перевірку, було так само незвично, як і те, що есесівці не вдалися досі до репресій. Кремер неспокійно позирав на годинник над ворітьми табору. Минуло вже дві години після встановленого часу.

—  Сьогодні перевірки не буде, — сказав він, — і взагалі більше не буде ніяких перевірок...

—  Я чув, — просторікував один з блокових, — ніби комендант зв’язався по телефону з сусіднім аеродромом і зажадав, щоб сюди прислали бомбардувальну авіацію.

Кремер схопився з місця.

—  Чув, чув! — накинувся він на блокового, — Казна-що ти чув! Бракувало ще тільки, щоб ми самі почали поширювати різні плітки і сіяти паніку!

—  Глядіть, щоб у вас голова не пішла обертом від брехливих чуток, — перестеріг Бохов, — Побачимо, як вони реагуватимуть на втечу євреїв.

—  Не подобається мені цей спокій, — пробурчав Кремер.

В гучномовці клацнуло. Всі напружено втупилися в нього очима. Ось почулося випробувальне дзижчання мікрофона і, нарешті, голос Рейнебота:

—  Староста табору, слухайте мою команду! Вишикуйте весь табір на майдані.

Рейнебот повторив наказ, потім знову щось клацнуло, і гучномовець замовк. В кімнаті запала незвичайна тиша. Усі мовчали, на їх обличчях можна було ясно прочитати, про що вони думали.

У таборі зчинився страшенний переполох. Всі ті, кого команда застала надворі, побігли до своїх бараків, скрізь панували неймовірний галас і штовханина.

—  Ми не підемо! Ми не допустимо, щоб нас евакуювали!

Не минуло й кількох хвилин, як увесь табір ніби вимер, ніде не видно було ані душі!

—  Ми не підемо, ми не підемо!

Повернулися з контори, від Кремера, блокові.

—  Ми не підемо! — закричали їм в’язні.

—  Ми мусимо йти, — відповіли блокові.

Збігла ще одна година.

А тимчасом Клюттіг і Рейнебот зійшлися у Шваля. Рейнебот доповів із легкою іронією:

—  Пане комендант, табір не виходить на перевірку.

—  Як це так? Не виходить? — тупо закліпав очима Шваль.

У відповідь Рейнебот лише знизав плечима. Зате Клюттіг несамовито загорлав:

—  Ці хлопці давно вже догадалися, що з вами їх ніхто й пальцем не торкне!

Стараючись уникнути відкритої сутички, Шваль перебив Клюттіга своїм поблажливим «ба-ба-ба»; до того ж, в цю мить задзвонив телефон, його повідомили, що товарні вагони на станції готові до відправки, і він хвастовито кинув Клюттігу:

—  Ну, от бачите, чого ж ви хочете? Поїзди будуть відправлені.

Раптом Шваль і собі загорлав на Рейнебота:

—  Накажіть їм негайно ж знову вишикуватися. Якщо рівно через півгодини вони не зберуться на майдані, я пошлю в табір роту есесівців і накажу гнати їх до воріт канчуками! Стривайте! — затримав він Рейнебота, — Передайте мій наказ з усією суворістю, але без погроз, постарайтеся також, щоб у них не склалося враження, ніби ми боїмося їх.

Ледь помітна усмішка промайнула в куточку Рейнеботового рота...

Його повторна команда зчинила ще більший переполох серед в’язнів. У маленькому таборі все завирувало й заворушилося. Блокові й штубові збуджено вигукували:

—  Шикуйтеся, шикуйтеся!

Немов худоба, яку женуть на заріз, напирали один на одного й штовхалися в’язні, що з’юрмилися докупи перед бараками. Чути було зойки, крики на різних мовах, ніхто не хотів вирушати перший. І жоден з блокових, що бігали, штовхалися, лаялись, кричали в цьому знавіснілому людському гурті, не старався вишикувати їх як слід і повести на майдан. Це було топтання на місці, розпачливе топтання на одному місці.

В усьому таборі діялося те ж саме. Хоч в’язні й зібралися перед бараками, але довго ще в їхніх лавах не можна було встановити ніякого ладу.

В такій метушні і штовханині проминула ще година.

Кремер побіг до маленького табору. Саме тут і наздогнала його ще одна команда Рейнебота:

—  Староста табору, звеліть в’язням шикуватися, звеліть шикуватися!

Цей наказ прозвучав так погрозливо, що Кремерові досить було тільки стати на чолі безладного натовпу, як уся маса в’язнів рушила за ним. Барак за бараком, під командою блокових, вишикувалися вони в колони і поволі поповзли вгору, до майдану. По дорозі до колон маленького табору приєднувалися й інші в’язні. На своїх місцях у таборі позалишалися тільки санітари ревіра та інфекційного шістдесят першого барака разом зі своїми хворими, так само як і без цього ізольовані від табору радянські військовополонені.

Давно вже настав день, коли табір, нарешті, вишикувався на майдані. Проте на місці, де звичайно стояли в’язні-євреї, не було сьогодні видно анікогісінько, бо всі вони загубилися в загальній масі, зникли в надрах велетенського квадрата.

Як тільки квадрат вишикувався на майдані, в гущу його кинулися есесівці, — блокфюрери та командофюрери, — і почали палицями та штурханами виштовхувати й виганяти з рядів усіх, хто хоч трохи скидався зовні на єврея. Ряди в’язнів не розступалися перед есесівцями, а хвилювалися, немов колосся на ниві. Євреї прослизали між рядами, ховалися за спини передніх; коли ж есесівці знаходили їх, то нещадно лупцювали. Багаті жнива зібрали блокфюрери серед в’язнів маленького табору. Незабаром вони познаходили і палицями повиштовхували з рядів усіх євреїв і погнали їх до воріт. Тут вони збилися тісно докупи, тремтячи від страху. Чути було, як за колючою загорожею табору гавкають собаки.

Очевидно, блокфюрери, що лишилися на майдані, одержали якийсь наказ, бо вони раптом теж побігли до воріт.

Хвилювання в рядах трохи вщухло, в’язні стояли знесилені, немов хто повипускав їм усю кров із жил.

А тимчасом біля воріт блокфюрери знову накинулися на в’язнів-євреїв з палицями, намагаючись вишикувати безладну юрбу в струнку колону, звідкись з’явилась сотня озброєних карабінами есесівців з собаками, і Рейнеботів голос пролунав з гучномовця над ворітьми, лунко роздягаючись над майданом:

— Усім іншим — розійтись по бараках!

З гарячковою поспішністю в’язні скорилися цьому наказові.

Немов нестримний вируючий потік, потекли маси в’язнів назад у табір. Перед бараками цей потік почав застоюватись, застопорюватись через тісноту, поки, нарешті, широко розлився по всьому табору. Швидше всередину рятівних бараків!

Немов загнані звірі, в’язні, важко дихаючи, знесилено опускалися на лави. Так ось який він, кінець! Тепер кожен з них знав, що чекало його.

Скориставшись із загальної метушні, що зчинилася під час відправки транспорту, Богорський побіг до Бохова: вони швидко домовилися про все. Одразу ж після цього Богорський поспішив далі, щоб повідомити Кремера, а Бохов помчав до барака Пшібули. Молодий поляк мав у свою чергу викликати Кодічека.

Не минуло й кількох хвилин, як усі члени комітету зібралися на нараду в сімнадцятому бараці. Обличчя їх ще палали. Руки Кремера, коли він зсунув з лоба шапку, тремтіли.

Пшібула сів на нари, дихання з свистом виривалося крізь його зціплені зуби, він стукнув кулаком об кулак. Богорський розумів, що мучить молодого поляка.

—  Нєт, — коротко сказав він і заперечливо похитав головою.

Пшібула звів на нього погляд, Богорський побачив, як приховані вогники спалахнули в його очах, і вів далі по-польськи:

—  Ми повинні, вичікуючи, боротись, і, борячись, вичікувати...

Від цієї вдаваної холоднокровності Богорського Пшібулі урвався терпець.

—  Вичікувати, завжди вичікувати! — з мукою простогнав він.

Проте всі вони були ще збуджені, охоплені гарячковим нетерпінням, і Богорський і всі інші товариші, це ж саме гарячкове нетерпіння звучало і в словах Бохова:

—  Товариші, нам пощастило більш ніж цілий день зволікати з відправкою першого транспорту.

Він мусив спинитися, бо йому враз перехопило подих.

Пшібула змучено ударив кулаком по коліну.

—  Завжди зволікати, зволікати! — знову простогнав він.

Ніби й не почувши цих слів, Бохов звернувся до Кремера, хоч те, що він сказав, було прямою відповіддю Пшібулі:

—  Від тебе тепер залежить усе, Вальтер. Зволікати й зволікати! — Потім, обернувшись до Пшібули, він закричав хрипко й приглушено: — Інакше не можна!