І двері камери знову замкнулися перед Форсте. Але йому вже вдалося вирвати умираючого з чіпких лап смерті. Як це не дивно, Мандрил залишив солом’яний матрац у камері.

Після того як Мандрил вийшов з камери і замкнув її за собою, Кропінський довго ще, скорчившись, мовчки сидів у своєму кутку; боячись Мандрила, він не наважувався підійти до Гефеля.

Гефель лежав нерухомо. Від слабкого дихання ледь

помітно піднімалися його груди, рот був напіврозтулений.

Раптом Гефель судорожно ковтнув слину й прошепотів:

—  Маріане...

—  Що?

—  Як довго... — пальці Гефеля нервово шкрябали по матрацу, — як довго... ми вже тут?

Якийсь час з кутка не долинало ні звуку. Лише після довгої паузи почулася тиха відповідь:

—  П’ять днів, брате...

І знову мовчанка.

Нерухомий погляд Гефеля, немов тихий вогник догоряючої свічки, був спрямований у стелю.

—  П’ять днів...

Повіки Гефеля закліпали, і той тихий вогник, що жеврів в глибині його очей, заворушився, ніби слабенький повів вітерця промайнув по камері.

—  Слухай, Маріане...

—  Так?

—  Чи я... ти чуєш, Маріане?

—  Так.

—  Чи я... не сказав... чого?— В горлі Гефеля раптом пересохло, і він знову ковтнув слину,

—  Ні, брате...

—  Нічого?

—  Ні... Ти весь час тільки кричав.

—  Це правда?

—  Так.

Гефель заплющив очі.

—  А ти? Що робив ти?

—  Я теж...

—  Кричав?

—  Так.

Тиша. Більш не було сказано ні слова...

***

А за стінами камери життя йшло собі своїм звичаєм; якийсь посильний швидко пробіг по майдану в табір. Він шукав Кремера, ніяк не міг знайти його і питав усіх, хто попадався йому на очі:

—  Куди він запропастився?

Він побіг до маленького табору, спотикаючись об різне сміття й уламки каміння, що валялися на дорозі. Нарешті посильний помітив Кремера.

—  Вальтер!

Кремер не чекав нічого доброго. Він потяг посильного набік.

—  Що трапилось?

Юнак важко відсапувався.

—  Телеграма! Я щойно довідався, — в його очах світився неприхований жах. — Евакуація!

Кремер здригнувся.

—  Це правда?

На якусь мить страх заглушив у ньому всі інші почуття. Він стояв мовчки, втупивши нерухомий погляд в перелякане обличчя юнака.

Всі ті незліченні небезпеки, які загрожували їм відтоді, як вони почали переховувати дитину, злилися раптом в одну велику небезпеку. Йшлося до кінця.

—  Що ж тепер робити? — спитав посильний.

Обличчя Кремера нервово посіпувалося.

—  Вичікувати, — відповів він, бо що міг він зараз відповісти? Самому собі він мусив признатися, що не знає сам, що робити далі.

Треба було робити все, що завгодно, тільки не вичікувати. Кремер відчув нездоланне й безглузде бажання піднести до рота свисток, побігти поміж рядами бараків і різкими сигналами підняти на ноги весь табір: «Евакуація! Евакуація!»

Щоб якось стримати своє хвилювання, він спитав:

—  Чи знаєш ти що-небудь докладніше?

Юнак заперечливо похитав головою.

—  Я хотів якнайшвидше повідомити тебе, там, нагорі, вони вже говорять про це.

Кремер засопів і засунув руки в кишені пальта.

Отже, те, що неминуче мало прийти, раніше чи пізніше, таки прийшло. Але тепер, коли це стояло невблаганно близько, воно здавалося страхітливим і нереальним, і звичайна твереза розсудливість Кремера готова була от-от зрадити його. Всього лише якийсь тиждень тому він сказав Шюппу: «Через два тижні всі ми будемо або вільні, або мертві...»

Які це були тоді ще пусті слова! А тепер він стояв перед реальною дійсністю!

Дрож пробіг по тілу Кремера. Що ж буде з Гефелем? І з Кропінським? З тими десятьма в’язнями зі складу? З Піппігом? Дитиною? Що буде з ними всіма?

***

Заарештованих вкинули в камеру в’язниці, яку веймарське гестапо обладнало для себе в колишній стайні.

Офіцер СД^[22] Рохус Гай запросив Клюттіга до свого кабінету, що містився на першому поверсі фасадної будівлі. Це було напівпорожнє, похмуре приміщення, все умеблювання якого складалося з кількох стільців, стола, друкарської машинки коло вікна і потворної шафи на роликах. На вікні стояв забутий кимось жалюгідний напівзасохлий вазон, що зовсім не пасував до цієї обстановки. На світлих чотирикутниках поруділих шпалер ледве можна було розгледіти колишній веселий візерунок.

Клюттіг опустився на стілець біля друкарської машинки. Гай, попихкуючи сигарою, стояв посеред кімнати, схиливши голову. Зношений мішкуватий мундир на його здоровенному тілі мав досить неохайний вигляд. Руки він глибоко засунув у кишені пом’ятих штанів. Витертий галстук з’їхав набік і висів криво.

Гестапівець пробурчав хрипким голосом, звертаючись до лагерфюрера:

—  Хотів би я знати, що ви там, на своїй горі, робите! От тепер ми повинні знайти для вас якусь дитину. У нас же тут не дитячий притулок.

Гай по-вовчому вищирив зуби, між якими він затиснув пожовану сигару.

—  Хотів би я мати ваші турботи...

Клюттіг спробував розтлумачити Гаю весь хід і взаємозв’язок подій. Небезпечне становище на фронтах не дозволяє більше зволікати з викриттям таємної комуністичної організації...

Гай, не виймаючи рук з кишень, нетерпляче заворушив ліктями.

—  І з цим ви приходите до нас буквально в останню хвилину!

—  Ми шукаємо вже давно... — спробував виправдатися Клюттіг.

—  Ото вже йолопи... — з презирством вирвалося у Гая, — Протягом цілих років ви розкошували й били байдики там, нагорі, жили собі мов у Христа за дверима...

Клюттіг хотів докинути слово, але Гай не дав йому й рота розкрити.

—  Помовч лишень! — грубо накинувся він на нього, — Ти й сам точнісінько такий же ледацюга, як і всі інші там у вас!

Він поворушив сигару язиком.

—  Гарненька гра була це для вас, га? Шапки на голову, шапки — геть! І — стояти струнко! І чим більше ці пройди виструнчувалися перед вами, тим могутнішими почували ви себе: ач, як вони тремтять перед нами! Йолопи нещасні! В своїй безглуздій самовпевненості ви й не помітили, як охоче й покірно виконували вони всі ваші накази. Бо тим певніше могли вони потім заповзати в свої нори і робити що завгодно. Ну, от і маєте. Що ж накажете робити тепер?

Клюттіг сидів мов на жару.

—  І я вже нічого не кажу про те, що ви весь цей час були такі телепні, — провадив далі гестапівець, — але ви там тільки жерли, пиячили, тягалися з шльондрами... всіх вас опанувала манія величності! А тепер, коли вам уже час збирати манатки, ви раптом помічаєте, що комуністи... — Він на півслові урвав свою фразу і з досадою глянув на згаслий недокурок сигари.

Клюттіг, якому всі ці докори здавалися несправедливими, спробував виправдатись.

—  Даю тобі слово честі, що я робив усе...

Гай тимчасом знову запалив сигару і примружив повіки, бо дим заходив у вічі і щипав їх; з нудьгуючим виглядом слухав він Клюттігові запевнення.

—  Розкажи-но, в чім там річ з отією наволоччю, що ти привіз мені.

Зрадівши, що гестапівець перейшов, нарешті, до діла, Клюттіг почав докладно розказувати про все. Поки він говорив, Гай, все так само нахиливши вперед голову, походжав по кабінету і ніби зовсім не цікавився тим, що розповідав Клюттіг, проте насправді він уважно слухав його, і в голові його вже складалися різні комбінації.

Зв’язок між дитиною і підпільною організацією, здавалося, справді існував, і в оцінці Піппіга і Розе Клюттіг теж ніби не помилявся. Судячи зі слів Клюттіга, один з них був сміливий хлопець, а другий — боягуз. Гай відчув, що в ньому пробуджується мисливський азарт. Він дав Клюттігові виговоритися до кінця, а сам тимчасом уже обмірковував майбутню тактику.

Розе і Піппіг! Саме з цих двох і треба почати.

Клюттіг просторікував, звертаючись до гестапівця:

—  У нас лишилося мало часу, лінія фронту дедалі наближається...

Він злякано схопився з місця і заступив Гаю дорогу.