Бохов говорив стримано й спокійно. Він розказав товаришам, що досі Гефель і Кропінський трималися мужньо. Вони слухали його, затаївши дух, півдесятка мозків немов злилися в один-єдиний мозок, в якому сплавилися докупи думки усіх.

Тим-то вони й не потребували слів. Але їх обличчя промовляли за них без слів.

Бохов розсердився.

—  Так не годиться, товариші. Сидіти отак усім разом, похнюпивши голови! Чорт забирай! Ми повинні обміркувати, що нам робити, коли...

—  Коли! Авжеж, «коли»! — пробурчав Кодічек. — Може, треба закопати зброю? — Він гірко засміявся.-^Але ж вона й так закопана. —Очі його збуджено поблискували.

—  Дурниці, — прошипів Бохов, — зброя залишиться там, де вона зараз.

Він схопив великий шматок вапняку і шпурнув його геть. Очі його неспокійно блукали по кам’яній підлозі. З усього видно було, що він силкується знову взяти себе в руки. Зараз не можна було допустити, щоб дійшло до суперечки. Він примирливо махнув рукою Кодічеку, який поринув у похмуру задуму.

—  Останнього разу я вам уже говорив, що вони шукають нас, — глухо сказав Бохов, — А ви сміялися з моїх слів — Гефель, правда, тоді ще не сидів у бункері, — а тепер це стає серйозним. Якщо він не витримає, якщо вони зломлять його волю...

Бохов по черзі пильно оглянув усіх своїх товаришів. Вони міцно стиснули губи. І те, про що вони думали, він невблаганно вимовив уголос:

—  Якщо вони нападуть на наш слід, всіх нас чекає смерть.

Свічка тихо потріскувала.

—  Ми могли б вчасно подумати про безпеку декого з нас.

Товариші насторожилися, а Бохов запропонував:

—  Ми пошлемо їх з транспортом до іншого табору. Там вони загубляться...

Довго панувала мовчанка. Нарешті озвався ванДален:

—  Ти ж не серйозно сказав це, Герберт?

—  Ні, серйозно, — наполягав на своєму Бохов, — Гефель знає наші імена. Досить йому назвати лише одне...

Ван-Дален покірливо звів плечі:

—  Ну що ж, тоді той один загине.

—  А якщо він назве усіх нас?

—  Тоді помремо ми всі, — просто відповів ванДален.

Пшібула неспокійно засовався на місці.

Бохов похитав головою.

—  Хто хоче вирушити з транспортом? — уперто запитав він.

Пшібула ударив кулаком по коліну.

—  Ти що, хочеш зробити з нас страхополохів? — Його тихе запитання пролунало немов різкий крик.

Лише після довгої паузи заговорив Бохов, і голос його звучав на диво спокійно:

—  Мій обов’язок, товариші, поставити вам таке запитання. — І він опустив додолу очі. — Я винен утому, що дійшло до цього.

Товариші ніколи не чули, щоб він говорив таким тоном, і всі здивовано глянули на нього. Бохов міцно стиснув губи.

—  Я залишив Гефеля самого, — ще тихше провадив він далі. — Я повинен був сам подбати про нього і про дитину. Але я не зробив цього.

Це було признання в своїй провині.

Один лише Богорський зрозумів, що хотів Бохов сказати цими словами, але він промовчав.

Ріоман кашлянув.

—  Non, camerade^[20] Герберт, — лагідно промовив він, — це помилка, а не провина.

Бохов звів очі на француза.

—  З помилки виростає провина, — похмуро відповів він.

Кодічек, не стримавши себе, прошипів крізь зуби:

—  Хай буде проклятий цей Гефель разом з дитиною!

Пшібула схопився на рівні ноги.

—  Вони разом сидять у бункері, Гефель і польський товариш, — приглушено закричав він, — а ти проклинаєш їх? Вони захищали, німець і поляк, маленьку польську дитину, а ти кажеш — хай вони будуть прокляті?! Прокляття на твою голову!

Його губи затремтіли й побіліли. Нестримна лють палала в очах. Ван-Дален міцно схопив Пшібулу за руку. Молодий поляк відштовхнув від себе руку голландця, очі його вороже поблискували.

І тоді сталося несподіване: Богорський почав сміятися про себе, весь здригаючись від тихого сміху. Цей сміх прозвучав таким різким дисонансом до загального збудження, іцо всі злякано втупилися в росіянина. А той простягнув до них руки, долонями догори, і вигукнув з гіркою посмішкою:

—  Справді, які ж бо ми веселі люди!

Він хотів сказати «кумедні» люди, а сказав «веселі», бо не знайшов потрібного, німецького слова.

Але раптом його поведінка різко змінилася. Обличчя спохмурніло, очі примружились. Він змахнув руками над головою, стиснувши кулаки.

—  Але ж ми не просто веселі люди, ми — комуністи! — З уст його зірвалася російська лайка, і він накинувся на товаришів, сердито вигукуючи щось своєю рідною мовою. А що ніхто не розумів по-російськи, то він враз спинився, урвавши на півслові лайку, і одразу ж перейшов на калічену німецьку мову.

—  Докори, звинувачення, прокляття на голову дитини і товаришів! Хіба так повинні поводитися комуністи перед лицем небезпеки? Ми не повинні розгублюватися ні за яких обставин. Хіба не більше личить комуністам самим стати господарями становища? — Богорський замовк. Його гнів поволі вщухав, і він заговорив спокійніше. — Ну, гаразд, хорошо. Десь у таборі захована маленька дитина, і це сплутало всі наші карти.

—  А де ж, власне, сховали цю дитину? — поцікавився Пшібула.

Богорський заспокійливо підняв руку.

—  Не турбуйтесь, товариші, — швидко промовив він. — Дитина в шістдесят першому бараці маленького табору, вона схована в надійному місці.

Він обвів поглядом товаришів.

—  По суті, це вже наша спільна дитина, раз через неї двоє товаришів потрапило до бункера... І хіба не обов’язок комітету взяти дитину під свій захист? — Раптом Богорський посміхнувся: — Тепер було б значно важливіше подбати про їжу для маляти, — При цьому він лукаво підморгнув Ріоману.

І Ріоман одразу ж зрозумів його, засміявся і кивнув головою. Богорський і собі посміхнувся.

—  Хорошо! А хто це — хлопчик чи дівчинка?

Бохов, до якого він звернувся з цим запитанням,

непривітно відказав:

—  Не знаю.

Богорський в комічному здивуванні розвів руками і вигукнув:

—  Ай-я-яй! У нас є дитина, а ми навіть не знаємо, хлопчик це чи дівчинка...

Це викликало загальний сміх, похнюплені голови підвелися.

У Богорського полегшало на душі.

Товариші ожили і жваво заговорили між собою. Чи можна допомогти чим-небудь Гефелю і Кропінському?

Виникали різні відчайдушні плани: один пропонував силоміць звільнити заарештованих, другий заговорив про повстання, але всі ці плани було відкинуто. Зрештою, зійшлися на тому, що визволити Гефеля і Кропінського із Мандрилових пазурів неможливо.

А тимчасом Бохов скоро зрозумів: дивна поведінка Богорського пояснювалася тим, що він намагався подолати загальну пригніченість; адже й він сам, Бохов, на якийсь час став її жертвою. Його невдоволення

швидко розвіялося; відговорюючи товаришів від їхніх відчайдушних планів, він потроху заспокоювався.

Існує лише один шлях до порятунку, до того ж, не дуже надійний, пояснив він і почав розвивати обговорений з Кремером план використати для цієї мети І4вейліига. Це був дуже ризикований крок. Але хіба лишалася для них можливість вибору?

Члени комітету схвалили цей план. Але тривога не вщухала. Навпаки, вона дедалі посилювалась. Що їм робити, як Гефель не витримає?..

Богорський враз припинив марні балачки. Тут уже нічого не вдієш, анічогісінько, різко повторив він. Чи, може, хто-небудь хоче вирушити з транспортом?..

Та якщо у відповідь на таке ж запитання Бохова товариші збентежено мовчали, то тепер вони невдоволено загомоніли. Ніхто з них не бажав покидати табір, всі хотіли лишитися на своїх постах.

—  Хорошо! — Богорський кивнув.

Він і сам не вірив, що Бохов зробив цю пропозицію серйозно, просто той почував себе винним перед товаришами. Проте загальна пригніченість була переможена. І якщо навіть сьогоднішня нарада не матиме ніяких інших результатів, крім цього, і то вже це можна вважати великою перемогою. Насамперед треба було подолати страх, бо це їхній найнебезпечніший ворог.

—  Я теж, товариші, боюся, — сказав Богорський, — але ж ми повинні також мати й довіру. До цього часу Гефель стійко витримав усі тортури! Хто ж дає нам право сумніватися в ньому? Чи цим самим ми не починаємо сумніватися в самих собі? Небезпека не у Гефелі і його братові-поляку, вона в фашистах. Червона Армія все далі заганяє фашистів назад на територію Німеччини, починаючи від Кюстріна й Данціга, аж до Бреслау. А другий фронт просунувся вже аж до Франкфурта.