А через декілька днів до Кремера прибіг вкрай схвильований Шюпп. Він щойно прочитав у журналі рапортфюрера про розстріл Ернста Тельмана...

Кремер нерухомим поглядом дивився на димар крематорію.

Високі язики полум’я, як і тоді, в серпні 1944 року, розсипаючись на іскри, злітали в чорне небо і ніби прикували в ту безсонну ніч до себе його погляд, тепер знову невгасимо палали в його серці. Він знав, чому полотнище їхнього прапора таке червоне...

Тільки-но Кремер хотів піднятися по дерев’яних сходах контори, як над усім табором пролунав з гучномовця голос Шюппа:

— Увага, перевірка телефонної лінії...

Кремер на мить спинився, крадькома посміхнувся сам до себе...

Одразу ж після розмови з Кремером Шюпп, повісивши на плече свій ящик з інструментами, попрямував до кабінету рапортфюрера.

Він мав посвідчення, яке дозволяло йому виходити за ворота концтабору. Скрізь було що лагодити, і спритний Шюпп зумів зробити себе незамінимою людиною. Він добре знав, як впливала на людей його лукаво-простодушна фізіономія, його немовби дитяча безпосередність, і вмів використати всі переваги, які давала йому його зовнішність

Коли Рейнебот, перед яким він завмер виструнчившись, процідив крізь зуби, чого йому треба, Шюпп з невинним виглядом відповів:

— Мені треба перевірити телефонну лінію, пане рапортфюрер, у таборі зіпсувалося кілька гучномовців.

Рейнебот, який сидів за письмовим столом і щось писав, недбало зауважив:

— Певно, знову в чомусь схалтурили, га?

З виразом наївного здивовання на обличчі Шюпп заперечив:

— Я ні в чому не схалтурив. Але дріт тепер такий ламкий, і проводка раз у раз розривається, нічого не вдієш, це ж матеріали воєнного часу.

— Не базікайте казна-що, говоріть швидше, що вам там треба, у мікрофон і забирайтеся звідси геть.

Це означало для Шюппа дозвіл перевірити мікрофонну установку. Він підійшов до апарата і увімкнув його. Почулося дзижчання. Шюпп для проби подув у мікрофон, відкашлявся.

— Увага, перевірка телефонної лінії. Увага, перевірка телефонної лінії. Я рахую... три, три, чотири, чотири, п’ять, пять... вісім... Повторюю: три, три, чотири, чотири, п’ять, п’ять... вісім.

Ця передача пролунала по всіх бараках і майстернях табору. В оптичному бараці Кодічек і Пшібула на мить звели очі від роботи. І француз Ріоман, кухар в офіцерському казино, теж почув передачу і напружено прислухався до цих слів.

Три, чотири, п’ять — то були зашифровані цифри і засекречені номери окремих товаришів — членів ІТК. Ця передача повідомляла їх про те, що сьогодні, о восьмій годині вечора, вони мали з’явитися на домовлене місце.

Ріоман помішав у каструлі, що стояла на плиті. Пшібула і Кодічек обмінялися багатозначними поглядами: видно, трапилося щось дуже важливе...

— Перевірку закінчено. Перевірку закінчено.

Шюпп вимкнув мікрофон.

Рейнебот, який лише краєм вуха прислухався до його слів, насмішкувато-зауважив:

— До трьох, хвалити бога, ви ще, здається, вмієте рахувати.

— Так точно, пане рапортфюрер, до трьох і в мене вистачає глузду, щоб полічити

І його круглі очі окинули випещеного юнака сяючим поглядом. А той лише з нудьгуючим виглядом кивнув йому: мовляв, забирайся вже геть.

І задоволений Шюпп поверь вся до своєї майстерні.

***

Члени підпільного комітету сходилися, як завжди, непомітно. Незадовго до призначеного часу подався до заздалегідь домовленого місця зустрічі і Бохов.

Надворі було темно й холодно. Лише де-не-де поміж бараками пленталися поодинокі постаті в’язнів. Перед дверима затемнених на випадок повітряного нальоту бараків стояли групками в’язні і курили, затуляючи долонями жевріючі вогники сигарет.

Тільки на стежці, що вела від табірного майдану вниз, до ревіра, було людно. Одні в’язні йшли до амбулаторії, інші верталися звідти, поспішаючи до своїх бараків.

Наблизившись до ревіра, Бохов увійшов до барака, що правив за склад для солом’яних матраців, носилок та різних речей догляду за хворими. При тьмяному світлі маленької лампочки тут поралося двоє в’язнівсанітарів, нібито ретельно набиваючи соломою матраци. Коли увійшов Бохов, вони одразу ж припинили свою роботу і відсунули набік велику купу соломи. У грубо настеленій дерев’яній підлозі відкрився майже непомітний для ока чотирикутник: Бохов підняв його і почав протискуватися крізь вузенький отвір. Вгорі над його головою обидва санітари знову замаскували лаз, настеливши поверх нього солому. Під бараком був підвал завглибшки 1,2 м. Біля поздовжніх стін височіли невисокі цегляні колони, на яких тримався барак, а в поперечному напрямі стирчали ряди товстих балок, які підпирали підлогу. Приміщення скидалося на штольню рудника. Долівка цієї ями була усіяна шматками вапняку, об які не раз спіткнувся Бохов, поки пройшов у глибину підвалу.

Товариші з ІТК, які сиділи навпочіпки навколо палаючої свічки, на мить урвали свою розмову і звели очі на Бохова. Бохов теж присів навпочіпки біля них і почав прислухатися до суперечки, яка спалахнула через Йозефа Пшібулу. Звістка про евакуацію міста Майнца незаперечно свідчила про те, що американці справді-таки спорудили передмостове укріплення під Ремагеном і рушили далі вперед. Добра звістка! Пшібула, тріумфуючи, ударив кулаком по долоні:

— Скоро й ми завдамо їм удару!

Але інші товариші не поділяли захвату Пшібули. З досадою пробурчав щось Кодічек, а ван-Дален поплескав Пшібулу по плечу:

— Ти хороший хлопець, — спроквола промовив він по-німецьки, — але дуже нетерплячий.

Пшібула, наймолодший серед них, і справді був найбільш нетерплячий. Завжди йому здавалося, що події розгортаються надто повільно.

— Дуже нетерплячий, — повторив ван-Дален і, неначе учитель, застережливо підняв угору вказівний палець.

Богорський, поклавши руку на коліно молодого поляка, розповів про те, що чув від новаків з Освєнціму.

— Завдамо удару? Скоро? — Богорський з сумнівом похитав головою і низько нахилився вперед. Полум’я свічки якось примарно освітило риси його обличчя, пооравши високе чоло химерними тінями.

— З трьох тисяч чоловік лише вісімсот дійшло до Бухенвальду, — багатозначно промовив він.

Величезна тінь його поповзла по стелі, коли він, різко змахнувши рукою, сказав: .

— Евакуація — це так чи інакше смерть.

І товариші зрозуміли, чому Богорський заговорив зараз про це. Ріоман відкинув геть шматочок вапняку, який він, граючись, перекидав з руки в руку. Один лише Пшібула не хотів розуміти Богорського.

— Я кажу, не треба чекати, поки фашисти нас поженуть з табору. Я кажу, треба пробиватися через огорожу і бігти до американців, — знову заговорив він.

Бохов сердито засопів, інші товариші теж невдоволено загомоніли, і Богорський захитав головою:

— Не гаразд, зовсім не гаразд. Американці ще далеко. Дуже далеко. Ми повинні чекати або... будь ласка, як це сказати? — Він обернувся до товаришів, просячи допомогти йому.

— Зволікати, — підказав йому Бохов.

— Хорошо, зволікати, — озвався Богорський, вдячно посміхнувшися Бохову, і розвивав свої думки далі: — Ми повинні пильно стежити за становищем на фронтах і не спускати з ока фашистів тут, в таборі.

Вони не підуть на відкриту боротьбу з американцями, вони втечуть. І тоді настане наша година.

Пшібула, низько нахилившись уперед, сперся на руки і знову заперечив:

— Тікатимуть? А що, коли вони почнуть стріляти?

Богорський посміхнувся:

— Ну що ж! Тоді й ми теж стрілятимемо.

Пшібула гнівно випростався:

— З отих кількох пістолетів?

Та перш ніж Богорський встиг відповісти йому, у розмову втрутився Ріоман. Ніби перепрошуючи, махнув рукою і почав переконувати впертого молодого поляка:

— Ти сам кажеш, ми маємо всього кілька пістолетів. Як же ти хочеш прорватися з кількома пістолетами? Це ж просто... — Він ляснув пальцями, бо не міг зразу підібрати німецького слова, — це ж просто нонсенс.

Тепер всі навперебій почали умовляти Пшібулу, звідусіль водночас, змішуючись, лунав приглушений шепіт. Вони намагалися втовкмачити полякові, що передчасний виступ може закінчитися винищенням всього концтабору. Але всі переконливі аргументи немовби відскакували від упертого Пшібули, поміж його бровами залягла невдоволена складка.