— Треба перевірити телефонну лінію, Генріх, — сказав Кремер.

Шюпп зрозумів його.

— Буде зроблено!

Кремер підійшов трохи ближче.

— Запам’ятай цифри: три, чотири, п’ять, в кінці — вісімка.

Шюпп підвівся. Він не питав про значення цифр. Це було якесь важливе повідомлення. Він згріб докупи все, що лежало на столі, і потягнувся за своїм ящичком з інструментами.

— Я зараз же й почну, Вальтер.

— Але все повинно пройти як по маслу, чуєш?

Шюпп скорчив свою звичайну наївно-здивовану

гримасу.

— У мене завжди все йде як по маслу.

Від Шюппа Кремер пішов до Гефеля. Там був Цвейлінг. Побачивши, що староста табору стоїть з Гефелем біля стола, він одразу ж вийшов із своєї кімнати.

— В чім річ?

— Гефель повинен приготувати речі, — не розгубившись, відказав Кремер.— Завтра відходить транспорт.

— Куди ж це? — Цвейлінг з цікавості висолопив язика.

— Не знаю.

Цвейлінг вищирив у посмішці зуби:

— Ах, і не кажіть мені такого. Ви знаєте більше, ніж ми.

— Як це так? — прикинувся Кремер дурником.

— Мене не обходять ваші інтриги.

І він знову почвалав до свого кабінету.

Кремер подивився вслід йому, пробурмотів:

— Вічно йому ввижається щось...

Крізь зуби він прошепотів:

— Я прийшов від Бохова. Нам треба поговорити з тобою. Вийдемо за двері.

Піппіг, який саме підходив до столу з купою одежі на руках, почув останні слова Кремера і недовірливим поглядом провів обох аж до дверей, за якими вони зникли.

Вони стояли на площадці кам’яних сходів, які вели до другого поверху. Кремер притулився спиною до залізних поручнів площадки.

— Коротко і ясно, Андре, я знаю про все. Завтра відходить транспорт. Янковський знову забере з собою дитину, зрозуміло?

Гефель почував себе, немов засуджений на страту, він низько схилив голову.

— Невже не можна придумати щось інше? — тихо спитав він.

Це було те ж саме запитання, з яким Кремер звертався до Бохова. Певно, на всьому світі не було інших слів в цьому безвихідному становищі. І Кремер відповів йому словами Бохова:

— Про це не може бути й мови!

Після довгої паузи Гефель спитав:

— Куди йде транспорт?

Кремер змучено стукнув кулаком по залізних поручнях і нічого не відповів. Гефель не зводив з нього очей.

— Вальтер...

Кремеру урвався терпець.

— Не можна так довго стовбичити тут, на сходах. Ти знаєш краще за мене, що це стосується тебе. Гляди ж, не встругни ніякої штуки. У мене завтра буде і без того досить мороки з транспортом, я не зможу сушити собі голову цією дитиною. Отже...

І він почав спускатися вниз.

Гефель, немов прибитий, повернувся і побрів назад до складу.

— Чого він хотів від тебе? — спитав Піппіг.

Гефель не відповів. Він мовчки пройшов повз Піппіга і зник за дверима контори...

...Вогкий холодний вітер, завиваючи, гуляв поміж бараками, і Кремер, щулячись від холоду, глибше засовував руки в кишені пальта. Він саме перетинав стежку, ліворуч від якої видно було моторошну будівлю крематорію, над її дахом німо здіймався вгору високий димар. Паркан з коричньових дощок, просякнутих карболкою, оточував цю будівлю, ховаючи її від цікавих поглядів. Що діялося за цим парканом?.. Жоден в’язень ніколи того не бачив, бо вхід сюди був суворо заборонений.

І все-таки Кремер знав це.

Як староста табору, він уже кілька разів побував за тим високим парканом, коли нові транспорти привозили з собою сотні трупів. Тоді вони цілими горами лежали на дворі. Поляки, які працювали в крематорії, стягали труп за трупом з цієї купи і роздягали їх.

Часто на них був дорогий шерстяний одяг, який есесівцям жаль було спалювати.

Це була не така-то легка робота — роздягти цих покійників. Скорчені в смертельній агонії задубілі члени, що стали після смерті немов залізними, здавалось, не хотіли добровільно віддавати свій одяг. Але могильники набили вже собі руку на цьому. Звичайно двоє носильників хапали труп за руки й за ноги. Насамперед розстібали гудзики на пальті і на піджаку, після цього труп садовили. Поки один з могильників підтримував труп, другий стягав йому через голову пальто й піджак. Це була моторошна, страхітливо-химерна картина. З низько похиленою головою і витягнутими вперед руками, мертвий скидався на п’яного, якого роздягають, щоб перенести до ліжка. Скарлючені пальці міцно трималися за рукава одежі. Сильним ривком могильники видирали одежу з цих чіпких мертвих рук.

На багатьох мертвих тілах була одягнута підсподом красива шовкова жіноча білизна найніжніших відтінків — від персикового кольору аж до бірюзового. Глибокі декольте відкривали худі кістляві груди з гострими ключицями. Голі й безпорадні, лежали трупи на брудній землі з страшними, судорожно зведеними руками, відкинувши набік наголо пострижені голови. Роти у них були широко роззявлені і зяяли, немов чорні провалля; здавалося, вони сміються страшним мертвим сміхом над маскарадом, який розкривався очам живих. Весь цей одяг однаково не допоміг їм, бідолахи See одно замерзли.

З допомогою спеціальних кліщів могильники розривали шнуровку на черевиках, здебільшого із зав’язаних вузлом мотузків чи дроту, і стягали взуття з голих ніг. На деяких трупах було ще по кілька пар тонесеньких, як павутинка, жіночих панчіх, і могильники стягали з мертвих ніг і панчохи.

Поміж роздягнутими догола трупами, які в безладді валялися на землі, ходив інший могильник з великими щипцями для виривання зубів у руках. Він заглядав трупам у роти, шукаючи золоті зуби та коронки. Щипцями він виривав з мертвих ротів протези. Якщо протези виявлялися нічого не вартими, він встромляв їх назад у чорне провалля рота і притискував їх щипцями, заганяючи на старе місце. Лише після цього двоє інших могильників хапали пограбованого мертвяка за руки чи за ноги, залежно від того, як він лежав, волокли і шпурляли його на голі трупи, що горою здіймалися посеред двору. Звичними рухами розгойдували вони мертвяка, і, лунко стукнувшись об заледенілі трупи, він падав на купу голих мертвих людських тіл...

Нараз Кремер спинився.

По всьому табору знову розносився сморід горілого м’яса. Його нудотний запах в’їдався в слизові оболонки носа. Високий димар крематорію знову вивергав у небо червоні язики полум’я. Коричньово-чорний чад рваними клаптями клубочився над табором.

І Кремер ясно пригадав серпневу ніч 1944 року...

Це було за кілька днів до повітряного нальоту на концтабір американських бомбардувальників. Кремер стояв тоді біля вікна барака, в якому він спав, дивився на таке ж саме червоне полум’я над димарем крематорію і думав собі: «Кого ж це вони спалюють серед ночі?»

А другого дня по табору поповзли таємні чутки. У крематорії розстріляли і спалили Тельмана. Невже правда? Ніхто не міг би сказати цього напевно. Ні! Один такий чоловік був!

18 серпня 1944 року команда в’язнів, яка обслуговувала крематорій, дістала через рапортфюрера наказ залишити в одній з печей вогонь на всю ніч. Тієї ночі вся команда з крематорію була замкнена в бараці. Есесівці не хотіли мати свідків.

Але одному полякові-могильникові вдалося якось вислизнути з барака. Він сховався за великою купою вугілля, насипаного на подвір’ї крематорію. Поляк добре бачив із своєї схованки, як відчинилася в паркані дощана хвіртка. Ціла зграя есесівських шарфюрерів увійшла на подвір’я. Вони привели з собою якогось чоловіка, одягнутого в цивільне. Чоловік цей був високий на зріст, широкоплечий, без пальта, в самому лише темному костюмі. Він ішов з непокритою головою, і поляк виразно бачив його лисину.

Незнайомця проконвоювали до дверей, що вели до приміщення, де відбувалася кремація, і тут пролунало кілька пострілів. Вся банда есесівців разом з розстріляним зникла в крематорії.

Рівно через годину — стільки часу завжди тривала кремація одного трупа — банда есесівців вийшла з крематорію.

Ідучи через двір, один шарфюрер сказав другому:

— Знаєш, кого це ми допіру запхнули в піч? То був вождь комуністів Тельман.