Зал судових засідань великий, але битком набитий народом. Ще б пак! Судять демона з Тунни! Давно на цій планеті не було таких розваг.

Коли судді зайняли свої місця, засідання почалося. Секретар доповів хто з'явився, потім головуючий прочитав кого судять і за що. Цьому недолугому демону ставили в провину - викрадення нелюдів, цілих чотири епізоди. Пом'якшуючими провину обставинами є: звільнення Найтоном нас із в'язниці, допомога у втечі від Найона на Землю й Дагон, допомога у втечі Вікі із замку Ролель. Поки суддя читав обвинувачення, я мало не заснула. Яка це нудна процедура! До сих пір дивуюся, що моєму татові подобається ця робота.

До речі, мої батьки теж приїхали на суд. Коли потрапили на Дагон, я їм розповіла про те, що мене викрали, хто мене звільнив, і що нам потрібно тікати далі, бо повертатися небезпечно. Мама злякалась, а тато збирався летіти мені на допомогу, але я заспокоїла їх та вмовила нікому не казати, особливо не здіймати галасу. Тільки батько зрозумів, що відбувається. Єдине, що він так і не пояснив мені, чому я дізналася про свою особливість від незнайомих мені осіб, а не від близької людини.

Після доставки Найтона на Ровеллу та отримання повідомлення, я розповіла рідним, що буде суд, і мій тато одразу сказав, що вони прилетять. Моя мама є чистокровною людиною, тому татові довелося відправити запит на дозвіл на перебування її на Ровеллі. Зрозумівши складену ситуацію, мамуся повідомила, що морально готова на те, щоб їй вампір/демон дав наказ ніколи не розголошувати про все, що вона дізнається.

Вони прилетіли напередодні. Було багато радощів, сліз, обіймів і розповідей. До цього ми бачилися за сумних обставин відразу після смерті моїх друзів і мого поранення. Матуся сміялася зі сльозами на очах і весь час намагалася обійняти мене, перевіряючи, що я поруч і зі мною нічого не трапилося. Тато зворушено дивився на нас, але слава Космосу, не плакав.

Я знайшла очима батьків у залі. Вони сидять у другому ряду поруч із родиною Варди. Тато уважно слухає звинувачення, іноді киваючи головою, а мама час від часу щось шепоче йому на вухо. Батьки Варди теж тихенько перемовляються, розсіяно слухаючи довгі юридичні терміни.

Тут головуючий повідомив, що суд переходить до вивчення доказів і пропонує потерпілим дати свідчення у справі. Нас викликають по черзі в хронологічному порядку. Першою Віку, за нею Варду, потім Внсі і, нарешті, мене. Наші докладні розповіді шокують публіку. Мабуть планети нелюдів дуже благополучні в плані криміналу, оскільки на мене справило враження тільки викрадення Внсі, який мало не стік кров'ю від порізів, а все інше виглядає пригодою. Урешті-решт усі живі, ніхто серйозно не постраждав. Можна сказати, що Найтон доклав максимум зусиль, щоб виправити результати своїх злочинних дій.

На сьогодні судове засідання закінчилося. Завтра будуть допитувати підсудного й свідків.

Найтон

Ловлю на собі зневажливі, обурені погляди нелюдей. Моє єство, на їхню думку, з народження направлене на зло. У кожному з них, якщо придивитися, можна знайти міркування, що я монстр, який не розуміє слів та речень. Демон з Тунни, якому ніколи не можна довіряти, а зважаючи на жорстокість таких істот як я, треба ще й боятися, бо раптом мені щось звіряче в голову прийде!

Смішні ж ці нелюди, ще й припускають, що їхнє покарання принесе мені шкоди. А я такий радий, що мене сюди передали! Ці гуманісти й гадки не мають про кару Правителя! Не дивлячись на все це, боляче знати, що жити мені від нині без Батьківщини. Ладен серце за неї я віддати, але не душу, тому поживу якось на планеті Співдружності, відбуду покарання. Навіть, усе одно, який вирок мені тут винесуть.

Стиснув зуби й подивився знову на суддів, поглядом знайшов Віку. Ця фея єдина поділяє мою радість, судячи із сухого кивка Внсі й трохи привітніших кивків Варди та Карай. До речі, тільки Віка відвідала мене у в’язниці. За це дуже їй вдячний.

Коли в обвинуваченні прочитали про пом'якшуючі обставини й докладно розписали, як я допомагав рятувати інших, моя посмішка стала ще більш здивовано-радісною. На суді в Тунні я прощався із життям. Коли Правитель з ненавистю дивиться на тебе, навколишні зловтішаються, кайдани залишають сильний опік на зап’ястях, і ти чуєш, що тебе засудили до "вогняного сну" вже й не сподіваєшся, що в останню мить прийдуть і врятують тебе за проханням правителя іншого виміру. Так, я розумію, що це було не прохання, а пункт договору, що підписали на знак урегулювання конфлікту, що стався, але все ж таки.

Як же добре, що мене сюди передали!..

Віка

- Устати всім, суд іде.

Другий день судового засідання. Сьогодні допитуватимуть підсудного й свідків.

Згадала, як відвідувала Найтона у в’язниці.

З ранку орендувала автівку й поїхала на схід від Пумасата в бік гір. Майже дві години добиралася. Перед очима з’явилися величні гори, численні гладкі вершини, укриті лісом. Навігатор показав повертати на північ. Незабаром, суцільна низка гір виявилася ніби розрізана навпіл і в мальовничій ущелині з’явився старовинний замок, одним боком притулений до скали. Дорога вела до нього. Перед замком глибокий рів, який повертаючи вздовж фортечного муру, йшов в ущелину й зливався з нею. Через рів, навпроти воріт, установлений підйомний міст, зараз опущений.

Дорога від мосту повертала вздовж фортечного муру. З одного боку прилягаючи до муру, з іншого – обриваючись у прірву. Фортечний мур з великих кам'яних брил був високий в чотири-п'ять людських зростів. За ним виднілися кам'яні споруди. Масивні дерев'яні ворота, оббиті металевими смугами, закриті.

Я припарковала автівку на майданчику перед мостом і далі пішла пішки. Перейшла міст і опинилася перед воротами. На стіні з права на рівні моїх очей знаходився переговорний пристрій, на кнопку якого я і натиснула.

- Охорона слухає, - зронив чоловічий голос.

- Добрий день. Я - Студенко Вікторія, приїхала на побачення до Кровменя Найтона, демона-вампіра з Тунни, - швидко й чітко промовила я.

Через пару хвилин у стулці воріт відкрилася хвіртка, дуже висока, але така вузька, що дорослий чоловік може пройти через неї тільки боком.

- Проходьте, - пролунав голос.

Я пройшла всередину й озирнулася. З широкої круглої вежі, що стоїть недалеко від воріт, вийшов молодий чоловік у формі сірого кольору. Він підійшов до мене й попросив підтвердити особистість. Простягнула йому свою цифровку. Охоронець склом зчитав інформацію, кивнув і увімкнув рацію на плечі:

- Стаффане, вийди, будь ласка. У нас відвідувач, - він посміхнувся, - гарна відвідувачка.

Зліва від входу розташований двоповерховий довгий будинок, швидше за все казарма. З дверей вийшов дух у сірій формі. Крізь нього я бачила двір.

- Проведи фею на побачення з нашим в'язнем, - звелів перший охоронець.

- Прошу за мною, - наказав Стаффан і пішов до великої центральної домини, схожої на справжній кам'яний замок. Чотири поверхи, круглі вежі по кутах, гострий високий дах, укритий чорною черепицею, арочні височенні дерев'яні двері, оббиті металевими смугами з виступаючими шипами в руку завтовшки, але виступають лише на пару пальців, високий ґанок з широкими сходами. Ми піднялися на ґанок і духу довелося стати матеріальним, оскільки двері дуже важко відчинялися.

Хол затьмарений. Горять кілька магічних куль, але темряву вони не розганяють. Дух пройшов у глиб приміщення й відчинив двері зліва, повернувшись, рукою покликав за собою. Ми вийшли на невеликий майданчик звідки починалися сходи, що йшли спіраллю вниз. Сходи були досить широкі, на зовнішній стіні рясно висіли яскраві магічні кулі. Я почала спускатися за духом.

Коли ми пройшли коло, то зліва з'явилася велика ніша-кімната. З двох боків були відкриті двері камер, по три з кожного боку, під стіною в глибині кімнати стояв стіл і лавки біля нього. Ми продовжували спускатися. Ще через півкола знову з'явилася ніша-кімната. У ній двері в крайню камеру були закриті. Біля столу стояло зручне крісло й у ньому сидів вампір. Він уважно дивився на нас.