Після смерті, коли моя душа залишилася у вимірі чатувати переродження, я змогла з’являтися й літати по своєму замку. Являлася я повсякчас у лівому кутку лабораторії, видко моя кров притягувала.
У лабораторії феї немає. На столі стоїть містка торба, заповнена до верху продуктами, поруч лежить велика фляга. На дивані все так само спочиває хлопець.
Тут я почула:
- Капелюхи потрібні, щоб не напекло голову, - переконано казала фея. - Днем без тіні можна отримати тепловий удар, а так хоч щось.
- Але це жіночий капелюх і я буду виглядати в ньому як дурень, - роздратовано відповів їй чоловічий голос.
- Крім мене там нікого не буде. І краще виглядати як дурень, ніж гарно лежати без свідомості, - схвильовано відповідала дівчина.
У лабораторію зайшла Віка й за нею смаглявий демон, що до цього зображував сплячого красеня на дивані в кабінеті. Отепер я впізнала в ньому свого колишнього студента - Кровменя Найтона, а значить схожий хлопець отута в лабораторії - це його брат Найон.
- Добрий вечір, тено Еренцен, - побачивши мене, нараз привітався Кровмень.
- Добрий вечір, - вторить йому фея.
- Ну що ж, добрий вечір, - відповіла я. - Рада, що ти прокинувся Найтон. Як у тебе вийшло?
- А це не я. Це мене фея вивела - професор з Ровелли.
- Міцна! - здивувалася я. - Але швидше за все це була колективна робота.
- Вона так і казала, що у «них» сили закінчуються. Я такий радий вас бачити! Згадував сьогодні Ваші лекції, - радісно відповів Кровмень.
- Невже пам'ятаєш чому я вас учила? – приємно зустріти свого учня.
- Навіть можу розрахувати швидкість, з якою буду рухатися з цього замку на волю! – пожартував він.
- У тебе гарне почуття гумору, але час не жде. Якщо ви зібралися сьогодні втекти, то нам варто поспішати, бо згаяного часу й горбалем не доженеш, - доводиться квапити цих несподіваних "гостей", хоча дуже не хочеться. Мені сподобалося спілкуватися з феєю. Така допитлива розумна дівчинка! Але краще буде допомогти їм покинути Хартаавр Шааґа, припускаю, що цим зараджу лиху, що може трапитися з моєю онукою.
- Оюун, але ви ж говорили, що замок не випустить без дозволу своєї господині.
- Тена ректорка і є господиня замку, - перебив фею Кровмень.
- Я пишаюся тобою, Найтоне, ти не дарма був одним з найкращих студентів. Слуги вам не завадять, оскільки рано лягають спати. Найтоне, я сподіваюся ти не залишеш брата? – головне позбутися всіх.
- Звичайно, - спокійно відповів хлопець, - тільки боюся, що з ним ми будемо дуже повільно теліпатися.
- Вам треба прямувати на північ. Там є оазис, в якому живуть суслаї. Вони вам допоможуть. У кабінеті, у столі є гроші. Візьмете їх із собою.
Найтон звалив брата на плече, Віка взяла провізію і всі спустилися на перший поверх. Біля вхідної арки завмерли з надією. Я підлетіла ближче до стіни й тихо заспівала заклинання відкриття. Арка почала світлішати й прохід відкрився. Ось так і обходять родову магію. Хоча я дію на благо нинішньої господині й замок це відчуває.
- Бувайте, мої дорогенькі, - мені стало сумно.
- Гарно дякую. До побачення, - попрощалася фея.
- Дякую, тено Еренцен. Бувайте, - Кровмень змахнув рукою.
Найтон
} }
Темно. Парка, задушлива ніч. В обличчя вдарило гаряче сухе повітря. Я підняв голову й побачив зірки. У цей час супутники Булгану ще не з’явилися на небі. Я поправив ношу, що висить на моєму плечі й пішов уперед. Позаду лунає шерех піску. Фея така маленька, а тупотить як горбаль. Мені пощастило, що Віка не злопам'ятна. Їй стільки довелося пережити з моєї вини: викрадення, телепортації у невідомість, полон, але вона ставиться до мене по-доброму й навіть утішала, коли я запанікував.
Тиша. Від кроків шурхоче пісок. Спекотно. Темрява поглинула замок. Чим далі підемо, тим краще.
- Може зробити світлячка? - тихенько питає Віка.
- Нас буде дуже далеко видно, - також тихо відповідаю я.
У такому безгомінні звук лине далеко. Попереду високий бархан. Вирішив обійти його справа. Раптом із замку побачать нас на тлі зірок. Плечу важко, ноша сповзає. Може не треба було брати? Хто його знає як краще зробити. Холодна фляжка з водою б'є по стегну. Торбу з їжею несе фея. Не виходить у мене взяти все.
Ось і закінчується бархан. Далі можна буде звернути за нього. Йдемо строго на північ. Сподіваюся, що суслаї знайдуть нас раніше, ніж ми доповземо до їх оазису.
По спині між лопатками тече піт. Задуха, спекотно. Я б уже поміняв плече, а то навіть м'язи шиї занили, але від Віки ніяких скарг. Мені соромно сказати першому, що втомився. Завернули за бархан і відразу почався підйом угору. Пісок обсипається, ноги з'їжджають униз. Ледве виліз нагору. Ух!
- Тобі допомогти? - напевно дівчина почула моє гучне дихання. Ганьба!
Вирішив відпочити. Я поклав Найона, якого ніс на плечі, на пісок і дав йому скотитися вниз з бархану. Після цього сів сам й почав з’їжджати за братом, поступово набираючи швидкість, але на шляху до низу мені трапився камінь, що ховався під піском. Із-за нього я не втримав рівноваги й хаотично покотився долу.
Зупинився. У голові паморочиться, усе в піску. Рукою почав протирати обличчя. Коли розплющив очі, то зненацька перед собою побачив чорний чоловічий силует і мені в шию вдавили невеликий металевий предмет, мабуть зброю:
- Ворухнешся й у твоєму тілі на одну дірку буде більше.
Пошукав очима фею. Вона злетіла вгору й зависла над нами яскравим метеликом.
- Тено Вікторіє! - звернувся до неї чоловік із залізякою. - Вам нема чого лякатися нас. Ми тута за наказом Правителя Тунни Кроулі Шостого. Розшукували Вас і Вашого супутника.
Правитель точно знає про мене. Жах!
Фея, витончено затріпотівши крильцями, спланерувала на пісок. Мене підняли й защипнули на руках кайданки, а на шиї застібнули антимагічний нашийник. Гаплик мені!
- Звільніть Найтона! - обурилася Віка.
- Наскільки знаю, він Вас викрав, - пробасив той, що схопив мене.
- Це було давно, а зараз він допоміг мені втекти із замку, - хоробро кинулася захищати мене дівчина.
- Вибачте, тено, але питання волі цього демона буде вирішувати наш Правитель, а ми істоти підневільні, виконуємо наказ, - вояка злегка вклонився феї і повернувся до своїх товаришів. - Рушаймо. Повідомте іншим, що вантаж отриманий. Відправляємо замовникам.
Кожному своє
Ролель
Що трапилося? Чергові витребеньки Правителя?
Я прямую до кабінету батька. Кілька хвилин тому до мене підбігла служниця і, тремтячим від хвилювання голосом, попросила терміново прийти в кабінет господаря, оскільки сталося щось жахливе.
Що могло статися? Кроулі зняв батька з посади?
Ось і щільно зачинені двері. Штовхнула стулку й зайшла в приміщення. Батько нервово ходить від стіни до стіни. Спина згорблена, обхопив руками себе за плечі, ніби йому холодно.
- Тату?
- Ролель! Донечко моя! - батько повернувся й кинувся до мене назустріч. О Космосе! Він постарів років на сто: шкіра посіріла, скроні білі, руки тремтять. - Горе-то яке! Як же так!
- Що трапилось?
- Ой, лишечко! Ой, біда! Як мама це переживе! - він обхопив мене руками й міцно притиснув до себе, погойдуючись з боку в бік.
- Досить! Поясни, що тут коїться, - я намагаюся звільнитися й вперлася руками у груди батька.
- Донечко, моя рідна! Я нічого, нічого не міг змінити, тому пішов на крайні заходи. Тільки так було можливо відвернути неминуче, - батько схопив мене за руки й благально зазирнув в очі.
Хто з нас збожеволів? Я відчула рух зліва й обернулася. До нас наближається гвардієць із кайданками в руках. Ах ти, мерзотник! Сконцентрувала енергію в лівій руці й спробувала вдарити в нього вогнем, але руку міцно тримали.
- Тату? - здивовано подивилася батькові в очі. - Що ти робиш? - біль зради штрикнув у серце.
